''BIТРИЛА НАПНУТО'' - АНАТОЛЬ ОЛІЙНИК

Анатоль  Олiйник    

УКРАЇНСЬКИЙ  ПОЕТ                 

Фотогалерея   Вітрила Напнуто   Амурова Декада   Віват, Життя!   А завтра — ліс і день...   Чарівний лірик із Борзни   Знедолений Iкар Ранні Паростки

АНАТОЛЬ ОЛІЙНИК

 

 

 

 

 

ВІТРИЛА

НАПНУТО

 

поезiї

 

 

 

 

Радянський письменник    КИЇВ • 1971

 

 

  

Упорядкування О.А. Олiйника

Переднє слово В.О. Речмедiна

 

 

 


 

 

ПОВЕРНЕННЯ ПОЕТА

 

         Він увійшов у нашу юність по-весняному осяйний, з доброю смішною на устах. Обвів допитливим поглядом нас усіх, а ми, ушановуючи нового вчителя, схопилися з місць і завмерли, по-солдатському виструнчені. Лагідно привітався, подав знак рукою - сісти.

         Перше запитання було, чи любимо ми поезію. Переглянулись. Любити чи не любити вірші, які ми вчили напам'ять удома і бубоніли на уроці, - ніколи   нам не приходило  в голову.

         Виконували те завдання, як нудну повинність, та й годи.

Але щоб любити?!.

Він присів на краєчок передньої парти і почав читати... Ні, було не читання. У принишклому класі зазвучало щось співуче, щось глибоко душевне. Невже це ті самі вірші, які ми з такою неохотою зубрили довгими зимовими вечорами при тьмяних каганцях? Дивно!

         Він декламував негучним голосом, майже розповідав, те, що колись вичитав, але кожне речення накочувалось на нас, мов хвиля, і полонило чи глибиною почуттів, чи силою думки. Ми були справді заполонені, зачаровані тим, що відкривав нам

новий учитель. Тридцять п'ять пар очей не відривалися від його обличчя, яке сяяло небаченою досі красою. Він і справді був дуже красивий: під високим чистим чолом мріли ледь примружені великі, здається, карі, очі. Рівний античний ніс, ніжного рисунка губи, на бороді ямка...

 

- 5 -

 

         Поезія постала перед нами в образі вродливої людини, майже юнака, і ми полюбили її вперше і назавжди.

         Олесь, Сосюра і ще багато-багато співців розкрили нам свої чари, дякуючи новому вчителеві, ім'я якого було Анатоль Олійник. А наприкінці уроку ще одне приголомшливе відкриття. Він тоді прочитав вірш, у якому були такі рядки:

 

Руки на струни - й на сині озера,

Урну печалі несуть журавлі...

Буду ростити слова на папері,

Інеєм сипати цвіт на землі.

 

         Чомусь зітхнув і просто сказав: «А це я написав».

         Наш учитель - поет! З тих, хто живе в іншому, небуденному світі. Там, де Шевченко, Леся Українка... Сосюра.

         На наступному уроці   він показує  журнали:   «Молодняк», «Червоні квіти» - у них   його вірші. А   ще через деякий час я бачу фото, що стоїть на  столику у його  кімнаті. На ньому юнак з мрійними очима. А на звороті напис: «Моєму другові Анатолю Олійнику. Володимир Сосюра».

         Так от який наш новий учитель!

         Тож не дивно, що всі ми закохалися в літературу і майже всі стали поетами. І не тільки учні були зачаровані ним. Незабаром на сцену сельбуду разом з учнями школи колгоспної молоді почали виходити сільські хлопці й дівчата, літні дядьки й молодиці: брали участь у концертах, які організовував наш учитель, грали у виставах, режисером яких був також він. Дякуючи йому, в душу села увійшла поезія. Дякуючи йому, люди пізнали красу таких творів, як «Підземна Галичина», «Родина щіткарів», і ще... і ще...

         Дякуючи йому, і я поволеньки рушив у відкритий ним світлу літературу. Давно, більш ніж три десятиліття тому, пішов він із мого  села - села Андрушівки, що на  Вінниччині, - за   Ка круті кучугури, в широкий світ. Пішов та й не вернувся.

         Але жив у пам'яті всіх, хто  зустрічався з ним у веснах…

Його милий усміхнений образ, його ніжна лірика.

 

- 6 -

 

А  кілька  років   тому - несподіване... Увійшла   в кімнату

жінка. Вже літня. Але   чому це на обличчі   в неї грає відсвіт далекої-далекої весни?!

-    Маріє Іллівно, дорога, це ви?!

Так, то була вона, дружина нашого незабутнього Анатоля

Андрійовича, яка також вчителювала разом з ним у нашому селі. Прекраснішого подружжя я не зустрічав у житті. І перше запитання:

         -    А де Анатоль Андрійович?

І сльози, гіркі, пекучі сльози.

-    Нема... Давно... Ще в 1936 році. їхав додому з Кара-

калпакії,  застудився   в дорозі, і... Могила   його - в   Борзні.

         Дивна річ. Довгі роки я нічого не знав про долю свого улюбленого вчителя, але душа була виповнена його живим образом, отже, я був певний, що він і досі навчає десь таких, яким був колись я, читає їм вірші, прищеплює їм любов до великої краси...

         І раптом... Як тяжко усвідомлювати, що його вже немає на світі... Бідна Марія Іллівна! Вам особливо тяжко було переживати таку втрату... Я розумію ваші сльози зараз, після десятиріч розлуки з ним. Розумію, бо й сам плачу.

         -    А вірші? Пісні його душі? Де вони?

         -    Збереглися. Рукописи, вирізки з газет, журналів.

         Незабаром Марія Іллівна поклала на мій стіл чималу пачку паперів - поетичну спадщину Анатоля Олійника, яку вона шанобливо зберегла разом з своїм сином Олегом. Ці твори і лягли в основу збірки «Вітрила напнуто».

         ...От ми й зустрілися, дорогий Анатолю Андрійовичу! Я вчитуюся у рядки віршів, і в моїй душі постає чарівливий образ поета, педагога, гармонійний тип людини - представника молодого покоління героїчних і важких часів початку великого соціалістичного походу!..

Тепер, коли я маю можливість ознайомитися з вашим поетичним доробком, ваша душа, навіть з далечі років,

 

- 7 -

 

вимальовусться мені виразніше, повніше, ніж тоді, коли я був ше пiдлітком.  Ваша   поезія - то  ваша   духовна   біографія,   духовна біографія всього   романтичного,   натхненного покоління кінця двадцятих - початку тридцятих років.

         Ви жили пліч-о-пліч з тими, хто будував Дніпрогес і про. вадив колективізацію, хто творив нові людські взаємини і небувалі досі скарби матеріальної і духовної культури. Ваша муза сміливо розгортала крила до високого творчого лету. Жаль, не пощастило їй сягнути вершин... Але й те, що ви створили, становить неабияку цінність... Благословен і найменший струмок, що вливається в могутній потік ріки-матері. Благословен кожний щирий рядок, видобутий із золотих рудень душі,- з них твориться велике вселюдське диво поезії.

*  *  *

 

         Він подивився на світ зачарованими очима поета ще в дитячі роки, коли вперше прочитав Кобзареві вірші, коли в його уяву з казок з'явилася красуня Снігівна. Пізніше ця романтична Снігівна переродилася в реальну дівчину-комсомолку – по-сестру його покоління, яку

 

...няньчив вітер дикий,

А співали люль

Полохливії осики

Й свист ворожих куль.

 

         Образ казкової Снігівни перевтілився у реалістичний образ дівчини - юного борця за новий лад. У неї

 

Під очима сині смуги,

А в очах огні...

 

А зовнішність у неї така:

 

Полиняв кашкет, як осінь,

Кожанка стара.

Не ростуть у тебе коси...

 

- 8 -

 

         І все ж вона прекрасніша за ту, що в казці, бо вона -

з життя, бо вона - головний герой часу, творець великої земної краси.

         Таким постає його ліричний герой у більшості віршів його юності, коли він вчиться  в Борзнянському  технікумі, а потім викладає в Конотопі та в інших містах і селах українську мову й літературу. Шлях цього героя починається у кипінні недавніх революційних битв, там, де   юні вмирали  й перемагали в боротьбі за нове життя. Шлях   типовий   для ліричних героїв поезії тієї доби - ним пройшли і герої Тичининих, Сосюриних віршів. І то ж недарма, вислухавши вірш «їх розстріляли на толоці»,   Володимир  Сосюра  заплакав.   Це   було,  либонь, у 1928 році, коли юний  поет повіз свої   вірші  у Харків і там познайомився і подружив з тим, про кого мріяв і снив. Образи юних борців, які віддали своє життя за благородні ідеали революції, завжди хвилювали душу славетного поета...

         Ліричний герой поезій Анатоля Олійника так само сповнений революційної буремності, він суворий воїн життя, покликання якого:

 

Там - учора, тут - сьогодні

Крок за кроком до мети

На верхів'я із безодні

Нам іти, іти, іти.

 

Але поруч з активісткою у полинялому кашкеті і старій

кожанці незмінно стоїть саме втілення юної жіночності й ніжності, у яку поет безмірно закоханий. Це Мавка, володарка його юнацьких мрій, його Лаура, його Беатріче - його Марія, та сама, яка перетворила весну його життя у казку.

 

Тобі,

              з тобою,

Ти?

              До тебе!

Кохана Мавко! Тільки ти -

 Моє світання, сонце, небо,

Земля і пісня самоти!

 

- 9 -

 

         Пісні кохання завжди зворушують, бо їхнє джерело - могутніше і найпрекрасніше почуття. Вони особливо хвилюють, коли знаєш, що їхня молитва була звернена до реальної особи, до чарівної земної жінки. Саме так сприймається любовна лірика Анатоля Олійника.

         Але він не втікає з коханою у традиційні романтичні емпіреї, де так любо бути лише вдвох. Навпаки, він воліє кохати у вирі життя, вважаючи, що саме в ньому може найповніше розквітнути найкраща з троянд. Отож не дивно, що в багатьох його віршах просто товпляться любі його серцю люди: вчителі, сільські дядьки, веселі юнаки і мудрі діди. Вчитуючись у рядки подібних поезій, відчуваєш, що поет вводив їх у свою творчість з життя, такі вони земні, «пропахлі... махоркою, дьогтем, хлібом». Зокрема, я впізнаю образи моєї далекої андрушівської пори - добрих, чесних трудівників села, яких знав, любив поет, яких він закликав до кращого майбутнього, до життя в колективі, до вершин культури. Іноді дещо меланхолійний і сумний, поет все ж щоразу звертається до оптимістичних барв, коли йдеться про суспільне, громадське, про те, у що він вірив і на що полум'яно сподівався.

 

Ти ж чуєш -

    Ми

    йдемо

    ...в дорогах і піснях

    Комуну будувати...

Радій, о земле-мамо!

    Зелене полум'я,

    і золото твоє,

    і соки хай твої

              нас поять вічно,-

так він звертався до своєї матері Вітчизни у вірші, присвяченому О. Влизьку.

 

- 10 -

 

         Оптимістична   настроєність   більшості   його віршів іде від загальносуспільного тонусу життя, яке розвивалося по висхідній, яке оновлювалося, бурхливо розквітало. У своїй отчій Борзні, у Конотопі, в Андрушівці і в далекій Кара-Калпакії, куди його занесли неспокійні вітри далечіні, він стає активним учасником тих історичних процесів, які піднесли наш народ на високі грані економічного й культурного розвитку.

         Ідеал поета він вбачав у щедрому самовідданню народові, у невтомній роботі на його щастя. То ж тому він так захоплено поринав у педагогічну і громадську діяльність. Працюючи, вкладав душу в справу - чи то в шкільних класах, чи на сценах самодіяльних театрів, чи в студентських аудиторіях.

         Останній період його життя пройшов у далекій Кара-Калпакії, у тодішній столиці республіки - Турткулі, куди він поїхав за закликом серця, за закликом партії й уряду на педагогічну роботу.

         Маленький народ над Аму-Дар'єю пам'ятає Анатоля Олійника, другого після Кобзаря українця-поета, який жив там і віддавав йому скарби свого серця. Він викладав у педагогічному технікумі мову й літературу, керував відділом культури в місцевій газеті, брав участь у створенні Спілки письменників Кара-Калпакії, працював у Бухарському педагогічному інституті... Разом з групою перших каракалпацьких літераторів його приймають у Спілку письменників.

         Він зробив дуже багато в справі братнього взаємозбагачення культур українського і каракалпацького народів, - і про це з вдячністю пам'ятають над далекою Аму-Дар'єю.

         А потім прийшло неждане-негадане: під час повернення на Україну його підстерегла смертельна хвороба. Як не тяжко, а мусиш писати: він помер 34-літнім, у розквіті життя, у розквіті всіх весняно-творчих сил.

         Колись, охоплений сумним передчуттям, він писав:

 

- 11 -

 

Одгорять мої блиски під зорями,

Втихомирюсь, засну і я...

Іскру-зірку згублю десь край моря я

Й засвічу в твоїх мріях маяк.

Тоді, може, згадаєш зажурено

Одвеснілого хлопця в Борзні...

 

         Ні, не одгоріли відблиски зорі поета.

         Він прийшов до нас з далеких уже років зовсім не постарілий, не «одвеснілий», і нам радісно вітати його повернення у вічно юну сім'ю поезії.

         Хай видання оцієї збірки стане продовженням його недоспіваної в житті пісні.

 

Валентин Речмедін

 

 

- 12 -


 

1920 – 1924

 

*  *  *

 

 

Коли день заплющить очі

І засне в обіймах ночі

       В чарівному сні,

Коли небо у намисто

Вбере груди свої чисто,

       Як дівчина навесні,

Коли місяць гляне в воду

На свою небесну вроду

       І зашепчуть комиші

Ще не чуту казку дивну

Про таємну королівну,

       Щю живе в моїй душі,-

Розпущу тоді я крила,

Що в'язала вража сила,

       Та скорилась в бороть

Я візьму ту казку ніжну,

Невимовну, дивовижну,

       І віддам одній тобі.

 

 

- 13 -

 


 

ВОДОГРАЙ

 

 

Шумує. Піниться. Клекоче.

Лютує. Міниться. Регоче,

В безодню сльози несучи,

І в глибині вже плачучи,

Що сам не вернеться назад,

В одчаї дивиться на зграї

В вогнисто-чистім водограї

Криваво-чорний водоспад.

Гуде. Реве. На поміч зве.

Та тих нема. І груди рве.

І кров свою мішає з тою,

Що сам приніс сюди... З святою.

Напившись неї через край,

Безсило клацає зубами,

А вгору знов зведе очами -

До сонця грає водограй.

 

 

- 14 -

 


 

ДО МАТЕРІ

 

 

 

Не плач, о мати, не вбивайся,

Що син твій далеко від тебе умер,

У чорнеє вбрання сумне не вдягайся,

Що він не вернеться тепер.

Не тільки у тебе, старенька, одної

На жертвеник волі принесений він,

Під стягом червоним нам волі святої

Поліг твій укоханий син.

Не треба, не треба ж бо сліз на очах,

За жертву сю згинув стоглавий-бо змій,

Що син твій до волі пройшов вірно шлях

Ні, мати, не плач, а радій

 

 

- 15 -


 

МОЯ ЖЕРТВА

 

 

В мене в серці ростуть квіти.

Квіти кращі, ніж земні:

Вони сонцем серця гріті,

Кров'ю й слізьми серця миті

Квіти сяють,

Розливають

Промінь пахощів у млі.

 

До схід сонця серце встало...

Встало й квіти полило:

Сонце серця в них заграло,

В росі промінь покупало...

Квіти сяють

І співають,

Квіти ясні, наче скло.

 

Я зірву ті квіти чисті,

Всі червонії, як жар,

Я вплету в вінок барвистий

Квіти серця сі огнисті...

І піду я

Покладу я

Революції в вівтар

 

 

- 16 -


 

В СНIГУ

 

 

Глибоко випало снігу надворі,

До вікон закутались чорні хатки,

Сипле на сніг і на небо хтось зорі,

Мороз на шибках розкидає квітки.

 

І хочеться йти -і не знати куди,

Далеко шляхи обминути убік,

І грузнуть по шию, і знову іти

Заплющити очі і йти цілий вік.

 

Здається, під снігом квітки розцвілись.

Голосно крикнув хтось близько: «Пугу

Сховатися хочеться в полі кудись,

Хочеться впасти, втопитись в снігу.

 

 

- 17 -


 

*  *  *

 

 

Розцвіли у лузі квіти,

Наче зіроньки в траві,

Наче камні-самоцвіти

На гетьманській булаві.

 

Розцвіли. Красуйтесь, трави,

Упивайтеся росою,

Доля скоро-бо у лави

Покладе вас під косою.

 

Пийте, пийте, любі квіти,

Росу срібну до зорі...

Більш не будете вже пити...

Ох... Ідуть вже косарі.

 

Ще роса не спала в лузі,

Сонце красне не зійшло,

А коса... О квіти-друзі,

Вас неначе й не було.

 

 

- 18 -

*  *  *

 

 

Сірі, обшарпані, низенькі хати.

Всміхаються верби і вишні.

Стрункі тополі -

Чати.

Виряджає в похід новий,

В похід волі

Мати

Сина.

Сина, сина, сина-юнака.

Сльозу швиденько заховала

Рука стареча.

Прощай, неню!..

Кров заграла молодеча...

Жди, тополенько струнка!

 

 

- 19 -

 


 

*  *  *

 

 

Квітонько рожева, квітонько зів'яла,

Чому, квітко люба, чому ти зів'яла?

Чому похилила голівочку ти,

Чом не хочеш цвітом дивним розцвісти

 

Чи туман холодний у свою намітку

Обіймав ночами довго-довго квітку?

Чи занадто сонце вже на неї гріло,

Випивало росу, квітоньку зв'ялило?

 

А хотіла, квітко, так хотіла ти

Цвітом мені дивним ранком розцвісти!

Квітонько рожева, квітонько зів яла,

Чому, квітко люба, чому ти зів'яла?

 

 

- 20 -


 

*  *  *

 

 

Дай мені руку, ходімо зо мною

Туди, де не чути ще людського гуку,

Туди, в ту країну, вповиту красою,

Забуту журбою... Ходімо зо мною,

           Дай мені руку!

 

Сонце сідає. Мерщій, моя зоре!

Он гай уже тіні довгасті гойда,

Орач онде смугу останнюю оре,

Забудем там горе... Мерщій, моя зоре,

           Вже сонце сіда!

 

Дай руку, ходімо! Останні проміння

Цілують крайнебо зітханням німим,

Пожовклеє листя услало каміння.

Ще грає над нами вечірнє тремтіння -

           Дай руку... Ходім!

 

 

- 21 -

ДО ДРУГА

 

 

Три ще дні минуло всього,

Три безмірно довгі дні.

Що ж без друга дорогого

Важко й сумно так мені?

В грудях серце німо б'ється,

Щось жахливе душу рве...

О мій друг, мені здається,

Мене голос твій зове,

Я б летів, де ти співаєш,

Я б летів, летів туди,

Та, чи правда, ти бажаєш

Не вернутись більш сюди?

Ні! Не хочу я до тебе!

Ні! Не хочу я туди,

Де забудеш ти й про себе!

Краще ти іди сюди.

Тут народ іще в темряві,

Тут доволі праці є,

Киньмо ж їм вогні яскраві...

Йди... Вернись в село своє!

 

 

- 22 -


 

НІЧ У СТЕПУ

 

 

Каганець в степу мигає...

Хто ж його там засвітив?

Пісня жалібно ридає...

Хто ж її в степу завів?

 

Се чумацькая ватага

Спочивати стала в ніч;

На устах запекла смага -

Далі їхати не в міч.

 

Се вогонь у їх палає,

Пригасає біля ніг,

Се і пісня їх лунає

І десь тане, наче сніг...

 

Не шелесне, спить травиця,

Пісня тільки, наче

Молода якась вдовиця

За чумаком плаче...

 

 

- 23 -


 

ЯК ІДУ ДО ТЕБЕ…

 

 

Як іду до тебе - я ходи не чую,

А немов на крилах прилітаю я,

Як іду до тебе - я іще сумую,

Прилечу до тебе - грішний, я раюю,

              Зіронько моя!

Як я із тобою - і зими немає,

А весна навколо травами буя,

Як я із тобою - туга замовкає

І квітки шепочуть, серденько співає,

              Зіронько моя!

Коло тебе вірю в наше я кохання,

Вірю, як ти кажеш: «Я навік твоя».

Коло тебе вмерти хочу без вагання,

Хочу я за тебе взяти всі страждання,

              Зіронько моя!

 

Як іду ж додому, як іду до себе,    

Голову повішу, знов самотній я.

лк іду ж додому, як іду від тебе,-

Обгортає хмара сонечко на небі,

              Зіронько моя!

 

 

- 24 -


 

СНИЛОСЬ…

 

 

Ночі зимової снилось:

Серце закохано билось,

Весни хвилястої

           настрої.

 

Бренькіт десь був кучерявий.

Гнався я за пароплавом...

Барикада... Гаї...

           Солов'ї.

 

За хвилею човен несло,

І мріями сохло весло.

А ночі білії -

           лілії.

 

 

- 25 -


 

*  *  *

 

 

Ніч надворі осеніє,

З неба зірки, зорі сіє.

Ген сова десь затужила.

Раз, удруге... Заніміла?

Ах, чого вона ридала?

Знов он зіронька упала.

Сон осінній, сон блукає,

Струни жалібні торкає.

Десь і мила моя спить.

Крикнув півень... Цить...

 

 

- 26 -


 

*  *  *

 

 

У березі у затінку так затишно було,

У березі у затишку дівча вінок плело,

її очі, її очі так сподобались мені...

А квіток, квіток у неї! Що квіток у пелені

 

Незабудки і волошки,

Незабудки і кров-мак,

І волошки і троянди,

Незабудки і.., будяк.

І нащо вона вплітала

У троянди, у кров-мак,

В незабудки і волошки,

У вінок собі будяк?

 

А квіток, квіток у неї! Що квіток у пелені

її очі, її очі так сподобались мені...

У березі у затінку так затишно було.

У березі у затишку дівча вінок плело.

 

 

- 27 -


 

ЩАСТЯ

 

 

Щастя наше - теє сонце,

Що за хмарами блука,

Нам, як хворим, у віконце

То загляне, то втіка.

Як метелик, покружляє

День єдиний в ясній млі,

А як сонечко не сяє,

Він на здобич іде тлі.

Щастя наше - сліпуватий

Промінь сонця восени:

Усміхнеться, винуватий,

І не жде уже весни.

 

 

- 28 -


 

*  *  *

 

 

Осінь надворі. Вітер. Дощі.

Глянь, як надворі негарно,

Глянь, он горобчик сів на кущі,

Сів і замислився хмарно.

 

Мріє він, мріє про сонячні дні,

Дні незабутні, чудові...

Радість-літання... Сон в ярині.

Крильця її бархатові.

 

Глянь, моя люба, мент - і пурхне,

Мент - і розтав у тумані...

Хто його відліт і смуток збагне?

Осінь та осінь без грані.

 

 

- 29 -


 

МИ

 

 

Ми - перші кроки і акорди,

Ми - дуже юне джерело,

Ми щиро, братньо, без погорди

Ллємося в темнее село.

 

Ми є творпі життя й науки,

Йдемо ми сонце зустрічать

І в мозолясті дужі руки

Знання, як зброю, передать.

 

Ми - перші іскри і надії,

Ми - чисте серце і чоло...

Ми, як струмочки молодії,

Ллємося дзвінко на село.

 

 

- 30 -


 

ПЛАЧТЕ, СОВИ

 

 

На світанку ніч темніше,

Плачуть сови на світанку,

П'яну тужну колисанку

Ніч співає жалібніше.

 

Сходить сонце - плачуть сови,

Лізуть сови в дупла темні...

Плачі совині даремні -

Входить сонце до діброви.

 

Птаство голосно піснями

Славить ранок, славить сонце.

А в селі мале віконце

Визирає сіячами.

Плачте, сови,- встає сонце!..

 

 

 

- 31 -


 

*  *  *

 

 

Рясно розцвілися яблуні в садочку,

Та про те не знаю, як-то одцвітуть,

Як-то гляне осінь на зрадливу дочку,

Мо’, вітри холодні цвіт, бува, зірвуть?

Так у нас з тобою розцвіло кохання,

Освітило сонце темряву життя...

Ластівко моя ти, щастя привітання,

Як-то гляне осінь нашого буття?

 

 

 

- 32 -


 

*  *  *

 

 

Не питай мене про мене

І словам моїм не вір,

Бо здригнуся я шалено,

І в мені проснеться звір.

Заховай під білу хустку

Пишну косу - чорний шовк,

Бо зроблю у серці пустку

І завию там як вовк.

Зачини вікно і чари

Наді мною розплети,

Бо насунуть грізні хмари,

І затужиш, любко, ти.

Не ласкай мене, бо ласки,

Може, ласки я й не варт...

Так порви ж ланцюг до казки

І скажи: «Це тільки жарт».

 

 

 

- 33 -


 

*  *  *

 

 

Всю ніч ти снилася сьогодні

І все ввижалася мені,

Ранкова, ніжна і холодна,

А я гойдав колиску снів.

 

Серпанком ночі оповиту

Тобі я косу розплітав

Єдвабно-лоскотно... Якби-то

Цю втіху-сон повік я мав!

 

Еге, еге ж, питав я в тебе:

«Не кинеш більше ти мене,

Кохана, казонько? Край неба

Останнє сяйво чарівне...»

 

 

- 34 -


 

*  *  *

 

 

Я очей з тебе не зрушу,

Як зустрінусь де-не-де,

Ти в полон забрала душу,

Образ твій мене веде

У якийсь безмежний край.

              Тільки я того не знаю,

              Ти мовчиш, як я питаю, -

              Чи то пекло, чи то рай.

Тільки гляну в твої очі,

Я зомлію в одну мить,

Ти ж несеш мене від ночі

За далекую блакить,

У якийсь безмежний край.

              Тільки я того не знаю,

              Ти мовчиш, як я питаю, -

              Чи то пекло, чи то рай.

 

 

- 35 -


 

*  *  *

 

 

Така звичайна і буденна,

Осінньо-росяно бліда,

Ти - водевіль дивертисменту,

Хоч, як метелик, молода.

 

Здається, довго ти не спала,

Чи плачеш завше ти без сліз,

Але, але ж ти приховала

Мене, як сплямлений ескіз.

 

Чогось шкода мені за тебе,

Ти ж, як метелик, молода.

Тобі так сонця, сонця треба,-

Воно ж на глум не вигляда.

 

 

- 36 -


 

*  *  *

 

 

Візьми розгорни мою книгу,

Виловлюй перлини думок,

Ламай свій світогляд, як кригу,

Прозорою будь, як струмок.

           Розгорнеш - нудьга заоблише

           Забудеш про будні, про все,

           Хтось ніжно тебе заколише,

           На крилах кудись понесе.

Там сонце уже не погасне,

Ніхто не зламає квіток,

І буде там тихо і щасно

Плестися твій мрійний вінок.

           І прийде до тебе, що снився,

           Що мріявсь тобі в самоті,

           І скаже: «Я так зажурився...

           О, коси мої золоті!»

 

 

- 37 -


 

 

НАПРОВЕСНІ

 

 

Буде тепло, буде літньо,

Буде сонячно! І знов

Йде, іде весна вагітна

Породить дитя - любов.

 

Он зелено, поясами

Підперезані лани,

Вже замріяні житами,

Під ногами у весни.

 

Ген на сході вже загравить

Сонце іменем пожеж

І встає бадьоро з лави

Запалить стовпи всіх меж.

 

Буде тепло, буде літньо,

Буде пісня крилить світ -

йде, іде весна вагітна

Породить вишневий цвіт.

 

 

- 38 -


 

В НІЧ КУПАЙЛА

 

 

Сьогодні Купайла!.. Вечірні вогні

Давно вже палають надворі.

Сьогодні Івана!.. Купальні пісні

Вже чують і місяць і зорі.

Всі пишно вквітчались дівчата вінками,

Запаски аж сяють червоні,

Ось коло заводять, беруться руками,

Зітхають старі на ослоні.

Ой леле, дівчатко! Чом плачеш тихенько,

Чому ти на тин полягла?

Ой леле, дівчатко, ой леле, маленьке...

Вона без віночка була.

 

 

- 39 -


 

*  *  *

 

 

Час до бою головою

Мені стати із журбою,

І я став. Стою.

Будем битися на смерть,

Сил у нас в обох ущерть...

Хто ж впаде в бою?

Кров'ю вмилась, покотилась,

Та за ноги ще вчепилась

Вже поборена журба.

Як дитина мала наче,

Лежить, гірко собі плаче -

А лежачих б'ють хіба?

 

 

- 40 -


 

ТО ВЕСНОЮ БУЛО…

 

 

То весною було, як прощалися ми

І не знали, чи зійдемось знов.

Пам'ятаєш, тоді, як зостались самі,

Я мовчав, і горів, і холов,

Зорі сяяли в небі. Дивившись на їх,

Ми знайшли там дві зірки для себе.

Я боявся пустить рученята твої

І зиркнути боявся на тебе.

З поцілунком палким я до тебе припав,

І замовк соловей у кущах...

І я думи свої, жалі в серці сховав,

В тебе ж сльози були на очах,

Спало все навкруги. Наче мертве було.

Наче спало в обіймах зими.

А була ж то весна. Навкруги все цвіло.

То весною було, як прощалися ми.

 

 

- 41 -


 

ОСІННЄ

 

1

 

У неї глибшає зітхання,

І птахом чорним кряче хтось.

Знов не здійснилось, не збулось

Далеке мрійного шукання.

 

Сідай ізнов, як сіло сонце,

Жовтій і ти, як жовкне лист.

І знов дивися у віконце,

Як тихо їде падолист.

 

Так танком смерті лист кружляє,

І птахом чорним кряче хтось.

Знов не здійснилось, не збулось...

Так жовтий лист несе, кружляє.

 

 

2

 

Повісила осінь колиску зітхань

І серце крикливе колише моє.

Знов обшир круг мене пожовклий стає,

Затушує іскри надій і бажань.

Гей, ні, не приспиш-бо ти, осінь, його,

Так серце голодне моє не засне.

Ще хоче крикливе не знаю чого,

Ще вабить і тягне до шляху мене!

 

- 42 -

 

3

 

Келих ласк дівочих юність допиває.

Прийдуть скоро гості, чим їх напою?

Скоро уже північ півень проспіває...

Осінь на помості, жовтий лист в гаю.

Прийде багато охочих

Келихом ласки дзвонить -

Келих вина ласк дівочих

Сон їм чудовий наснить.

Впоїть химери...

Хто там у двері...

Хто стугонить?..

Півень вже співає... Дзвонить дзвін півночі.

В сінях кроки. Гості. Чим їх напою?..

Допила вже юність ласки всі дівочі -

Осінь на помості, жовтий лист в гаю.

 

 

- 43 -


 

*  *  *

 

В день прощання, в день розлуки

Простягни до мене руки...

Обійми!

Поцілуй мене жагуче!..

Ми самі.

Біль за болем, все болюче...

Усміхнися! Сліз не треба!

Журавлі

Мов не вернуться понині -

шлють землі

Поцілунок станній тіні.

Вір! Повернуться весною,

Поневолені журбою,

всі пташки.

З ними й я тоді вернуся

і квітки

Тобі віддам... І уп'юся...

Біль за болем, все болюче...

Поцілуй мене жагуче!

Ми самі...

В день прощання, в день розлуки

Простягни до мене руки,

обійми!..

День прощання, розставання,

День тривалої розлуки.

 

 

 

 

- 44 -


 

ХАЙ МОРОЗ…

 

 

Хай мороз кріпить і хвища

Б'є у лиця, валить з ніг -

Все ж життя мороз не знищить,

Все ж колись розстане сніг.

Хай із нас сміються люди,

Нехай чешуть язики -

Сором їм... І гріх їм буде,

Що сують в серця гаки.

Хай нам кажуть, що зійшлися -

Не рівня ми... скажуть нам -

Вогні в серці зайнялися,

Не потухнуть тим вогням.

Прийде час, мій друг коханий,

І минеться лихо нам,

Прийде, прийде час жаданий

Стиску вільного рукам!

Зацвітуть квітки весною -

Скоро, скоро-бо весна!..

Розлучить?.. Тебе зі мною?

Ні! Геть думка навісна!

Хай мороз кріпить і хвища

Б'є у лиця, валить з ніг,

Все ж життя мороз не знищить,

Все ж колись розтане сніг.

 

- 45 -


 

*  *  *

 

 

В очі б'ють зелені зорі,

Серце хоче ласки, сліз,

Б'ється радісно надворі,-

Покинь сани, бери віз.

Лоскіт серця. Сокотання

Над калюжею курей.

Чути здалеку зітхання,

Пісня проситься з грудей.

Хвилі хату заливають.

Скільки мрій і почуття!

Шепчуть серцю і співають

Мрії, втілені в життя.

В очі б'ють зелені зорі,

Серце хоче ласки, сліз,

Б'ється радісно надворі,-

Покинь сани, бери віз.

 

 

- 46 -


 

*  *  *

 

 

Ніч. На озеро заснуле

Задививсь Волосожар.

За весло узявсь весляр,

Гонить човен у минуле.

Обізвалось в очереті

Наполохане ки-ги...

Упилися береги.

Мов мулла на мінареті,

На молитву хтось гукає.

Спокій коси розпліта.

Смужка-нитка золота -

Спогад в серці ніжно грає.

Ніч. На озеро заснуле

Задививсь Волосожар.

Спить і човен, і весляр,

Колисається минуле.

 

 

- 47 -


 

1925 - 1928

 

 

 

*  *  *

 

Ку-ку, зозуле,

А скуй мені літа.

Оце вертаюсь з Юлу,

А хороше як там.

 

Ку-ку... Замовкла.

Злякати хочеш. Ну.

У нас там комсомолка

Казала про весну.

 

Покинем скоро місто,

На села побіжим.

Зозуле, скуй намисто -

Запишемо у КІМ.

 

Ку-ку, зозуле,

А скуй мені літа.

Ага. Таки почула.

Ку-ку до ста.

 

За це я намалюю

Зозульку у зшитку,

А завтра, як засплю я,

Збуди мене - ку-ку.

 

 

- 48 -

 


 

СНІГ ІДЕ

 

1

 

Ой, дивися, прилетіла

Зграя білих метелів.

Чорне небо побіліло,

Вечір струнно забринів.

 

Онде, бачиш, недалечко

Зграя крильми мерехтить...

Розцвіласл біла гречка,

Де надзоряні світи.

 

Не дивися ж так суворо -

Два он сіло на вікні,

На землі, на осокорі,

А мільйон в далечині.

 

Ой, дивися, прилетіла

Зграя білих метелів,

Чорне небо побіліло,

Вечір струнно забринів.

 

 

2

 

Із пухнатої хмаринки,

Із надзоряних толок -

Сніг, сніжинки-порошинки

Водять коло і танок.

 

- 49 -

 

Здрастуй, здрастуй, моя мила

Стара матінко зима.

Довго вітри голосили,

Що тебе усе нема.

 

Так чекали твого снігу

І морозу... Ви ж удвох.

Вже за вами вітер бігав,

Натомився - ох.

 

На деревах всіх жалоба,

Вмерла осінь у саду.

В тебе сніжная оздоба -

Це вітри тобі прядуть.

 

Із пухнатої хмаринки,

Із надзоряних толок -

Сніг, сніжинки-порошинки

Водять коло і танок.

 

 

3

 

Розгулялися сніжинки

Тут і онде, ось і там.

Будуть радість і сльозинки

Нам і вам, і вам і нам.

 

Над ліхтариками - танки,

Під ліхтариком - поет,

Проблукає він до ранку

І впаде в пухкий замет.

 

- 50 -

 

Скрізь сніжинки. Зверху віте

Десь царівна снігова.

Ось і мій сніжок із літер

І чубата голова.

 

Розгулялися сніжинки -

Тут і онде, ось і там...

Будуть радість і сльозинки

Нам і вам, вам і нам.

 

На вікні одна сніжинка

Так притислася до скла,

Як малесенька дитинка

До матусі, до тепла.

    .        .        .        .        .        .

Колосочки, візерунки

Від морозу на вікні.

Ах, сніжинки! Ах, пустунки!

Вечір.

Сніг.

 

- 51 -


 

КОМСОМОЛКА

 

 

Під очима сині смуги,

А в очах огні.

Цілували тебе хуги,

Пригортали дні.

 

Тебе няньчив вітер дикий,

А співали люль

Полохливії осики

Й свист ворожих куль.

 

Полиняв кашкет, як осінь,

Кожанка стара.

Не ростуть у тебе коси   

Заміж не пора.

 

Все не знає відпочинку,

Збори та книжки.

Радо слухають Маринку

Діти і жінки.

 

Відпочиньмо. Завтра свято.

Ні, мерщій ходім...

В грудях крові так багато,

А на грудях КІМ.

 

 

- 52 -


 

КОРОВА

(з С. Єсеніна)

 

 

Здоєна. Випали зуби.

Реєстр життя на рогах.

Бив чередник її дубом

На перепалих полях.

 

Серце нечуле до шуму,

Гноєм услалась земля.

Дума журливую думу

Про білоноге теля.

 

В матері сина віднято,

Радості першій кінець.

І на кілочку розтяту

Шкуру гойда вітерець.

 

Скоро. І взнать не зуміє,

Синова доля вже жде.

Зв'яжуть петлю їй на шиї,

Різати хтось поведе.

 

Жалібно, журно, без слова

В землю рогами уткне...

Сниться їй біла діброва,

Сіно лугів запашне.

 

 

- 53 -


 

*  *  *

 

 

Іду до вас, як подорожній

Давно забутих вже століть,

Кажу звичайне вам тривожно:

- Як ласка ваша, то пустіть.

              Дивлюсь на вас - і смуток висне,

              В очах ховається привіт...

              Дивлюсь на вас - і вже я пісня

              Така стара-стара, як світ.

І от я, вічний подорожній,

Увесь розгублений по всіх,

Стою, як келих той порожній

Давно вже випитих утіх.

              Ви налили. Ви щось сказали,

              Я розібрати вас не міг.

              Поблідли ваших уст корали,

              З очей сипнувся ваших сніг.

Я вам сказав щось стародавнє

(«Люблю»,- здається), як блакить,

А потім личко ваше славне,

А на очах - печальність спить...

              А ви розгнівались шовково

              І сміхом бризнули: гай-гай.

              А я сказав звичайне слово

              Таке старе-старе: «Прощай».

 

 

- 54 -


 

*  *  *

 

 

Упала на скроню сніжинка.

Розтала. Я важко зітхнув.

Згадалась з книжками торбинка,

Тоді я дитиною був.

В торбинці книжки про царівну,

Малюнки, що видрав з книжок;

Згадалася Ольга Петрівна

Й не вивчений дооі урок.

 

В таємному замку у мене

Красуня Снігівна жила;

В садку сполотнілім, під кленом,

Із снігу хатинка була.

 

Як зараз, заходжу в хатинку:

Мармурові стінки в зірках...

Згадалась з книжками торбинка,

А разом і різка дяка...

 

...І знов би за книжку, за парту

І гризти граніт би тепер,-

Я авжди готовий! Не жарти.

Ще, братіку, я - піонер!

 

 

- 55 -


 

*  *  *

 

 

Я сміюсь. Сміюся. Я сміюсь сьогодні.

Я такий веселий. Сміх- різуче скло.

Хочу я, щоб серце запеклось холодне,

Хочу я, щоб серце кров'ю ізійшло.

Кличу я сьогодні: «Вороги і друзі, цщ|

Кличу вас на бенкет крові на снігу.

Не дивіться в очі. Очі мої в тузі -

Важко їм носити осені вагу».

Розплету сьогодні чорні твої коси,

Заплету навіки в них мою любов...

Смійтесь веселіше! Серце так голосить.

Більш не доведеться так сміятись знов.

Бачиш, як волошка в полі засиніла,

Бачиш, серп над нею блискає джолом.

Смутком моє серце так заблакитніло.

Ніч іде, співає жалібний псалом.

О мої волошки, сни мої далекі!

Зараз завірюхи білих божевіль.

Серце ж розірветься від крові, від спеки...

Відкіль дожидати, визирать відкіль?

Сонце допливає. Промені холодні.

Поцілує сонце - кров на білий сніг.

Утоплюся разом з сонцем я сьогодні -

Далі я не можу. Далі я не міг.

 

 

- 56 -


 

*  *  *

 

 

Сестро. Ні, не сестро. Подруго. Ні, годі.

Імені для тебе й назви не знайду.

Знаю тільки сонце, сонце, сонце сходить,

Слова ж не одіне мій загравний дух.

 

Високо спурхнули в простір необмежний

Голуби і сонце. Сонце і сніги.

Довго-довго снилось в барлозі ведмежім

Про Кастальські дивні творчі береги.

 

Ти прийшла до мене, як ота царівна,

Що її в дитинстві я ще так любив.

Я боявсь, що прийде старість сива, гнівна

И на бульйон поріже білих голубів.

 

Ти поклала руки. Голуби на крила.

Ти поцілувала: серце, сонце, сни.

І блакитні дзвони в серці задзвонили,

І зітхнули груди подихом весни.

 

Всі слова, всі назви давні і порожні,

І живуть недовго - день, як метелі...

Як тебе назвати? Не назвать не можу -

Чую твої пальці на моїм чолі.

 

 

- 57 -


 

СЕЛЯНКА

 

 

Мені під двадцять. Я селянка.

Оце ось наше і село.

Лети, дзвени, моя співанко,-

У просторінь крило.

 

Іду.

Дивіться:

З України

Очіпок чорний

Ранок зняв.

І не надіне вже - віднині

Простоволоса я щодня.

 

Іду.

Дивіться, як намисто

Я розсипаю,

Як дукач

Мішу у грязь - у чорне тісто,

Що замісив осінній плач.

 

Гей, як простірно!

Сестри! Люди!

Мені під двадцять - це лиш сон.

-Захвилювали мої груди...

-Лікнепу синенький жетон.

 

 

- 58 -


 

 

Гей, голосна ж моя співанка

Колись приборканих-то крил

...Я з - України.

Я - селянка.

Я поспішаю в жінвідділ.

 

 

- 59 -


 

МУЗИКА

 

 

Забриніло. Сміло. Сміло

Доторкнулась ти до струн,

І громами загриміло,

І піднявся вир-бурун.

Забриніло. Сміло, сміло.

Пальці гнуться, як лоза.

Листом, свистом зашуміло,

Іскри-блискавки. Гроза.

Захиталися тополі.

Віти-діти в сповитку...

Листя зірване ось долі -

Й лебедями по ставку.

Забриніла і забула...

Синій вечір під вікном...

Хтось заплакав... Ти почула,

Стало болісно обом.

Грім і вітер нас покинув,

Заридав не той рояль...

Очі в безвість голубину

Понесли твою печаль...

 

 

- 60 -


 

ЗЕМЛЯ

О. Влизькові

 

1

 

Чим зміряти тебе,

Як обійти навколо,

Коли байдужа ти до метрів і до днів,

Коли пісні твої - дороги незчисленні -

Ведуть втомитися

                          і впасти на коліна

З любові дикої

                первісної

                          до тебе!

Я син твій,

       Земле, чуєш?

Зелена цяточка,

                загублений твій усміх,

                          твого акорду тон...

Я слухаю тебе -

                говориш ти, співаєш,

                          танки -

                                   зелено!

І я багрянцем днів

У далечінь твою пропелером лечу,

Бо слухати тебе - не дихати,

                                   летіть

Етерами з тобою,

                і гратися, і сипати

Дощами зорі

                в ночі.

 

- 61 -

2

 

Не сердься, Земле-мамо,

       що й досі ще межуємо

                і кришимо тебе

(Ще лазять і жуками по тобі).

       Ти ж чуєш -

                          ми йдемо,

Незчисленні, як ти,

                в дорогах і піснях

                          Комуну будувати.

Ти чуєш, Земле, буде!

 

 

3

 

Радій, о Земле-мамо!

       Зелене полум'я,

       і золото твоє,

       і соки хай твої

                нас поять вічно.

Хай наша кров ще, може, й по...

(Ох, знаєш ти - поллється...)

       Так зоряно, червоно

       Обніжками, ріками.

Я знаю:

       Ти і крові океан

Втамуєш, Земле.

А тоді -

       гей, Земле, радісно як буде

Ані обніжків, ні кордонів.

(Лиш ями там, де були трони...)

       Земля і люди. Ми.

 

 

- 62 -


 

ВЧИТЕЛЬ

 

 

На всю школу стару під солому

У ведмежім селі - ти один.

Щось із тридцять верстов до району,

А до станції - ой скільки гін!

 

Біля школи тремтять дві осики,

Огорожа у землю вросла...

Треба мати душу велику,

Щоб пізнати любов до села.

 

Мотузком ти, старий, окуляри

Поладнав і на носа надів,

Діти змовкли. Із уст ані пари...

О, ти вмієш з дітьми молодіть!

 

Побуваєш із ними де схочеш,

Всюди виводиш ти дітвору і    

І в Нью-Йорку, в Москві, Ялті, Сочі,

Ось і море, і гори... Ельбрус.

 

А вночі будуть снитись до ранку

Дива дивні про всякі краї,

Затанцюють міста ці у танку,

І пливтимуть до нас кораблі.

 

 

 

- 63 -


 

 

Вийде Ленін, ласкавий дідусьо:

«Усіх див ви оцих владарі».

А Шевченко Тарас у кожусі

Дніпрельстан привіта на зорі.

 

На всю школу стару під солому

У ведмежім селі - ти один.

Щось із тридцять верстов до району,

А до станції - ой скільки гін!

 

 

- 64 -


 

*  *  *

 

 

Уже в саду хтось був таємно,

Хтось кожне дерево трусив.

Не спав, дідусю, ти даремно

І дарма ноги заросив.

То будка в зелені жовтіла,

А то ось жовкне і твій сад;

Пташки на південь гострять крила,

І дзвонить листям листопад.

Дошило літо трав мережку,

А невблаганний час стоптав.

Пожовкле листя стеле стежку,

Отак листочок до листка.

Іде вже осінь, як цариця,

За подарунками в сади...

Ой, як же діду не журиться,

Коли зітхає й молодий?

Збереш антоновки пахучі,

Що око радують старе,-

А в серці, знаю, жаль пекучий

За всі літа тебе бере.

Так, буде ранок, як ти, сивий,

А вранці роси і туман...

Скриплять, скриплять старенькі сливи,

Танцює в листі вітер-пан.

 

 

- 65 -


 

БЕРЕЗЕНЬ, 18. 1871-1926

 

 

І зігнула голову Європа,

І замовк задиханий Париж.

Тільки вітер мчав на схід галопа,

Як упав на гільйотині ніж.

 

Напилися крові барикади,

Як голодний Березень вмирав.

І дитини батько не погладив,

І лягла з батьками дітвора.

 

 

Запеклась на устах «Марсельєза»,

На дротах скрізь завісився жаль.

А на цвинтарі там Пер-Лашеза

Радо крові напився Версаль.

 

Так од Березня шлях аж до Жовтня,

Шлях упертих змагань, барикад...

Звуки сурм не могли вже замовкти -

Відгукнувсь на Париж Ленінград.

 

Спалахнула зоря знов Комуни,

Перервав океан силу шлюз,

І під прапор червоний став юний

Переможець тепер Делеклюз.

 

 

- 66 -


 

БАЯДЕРКА

 

 

В березневім каламуті вранці,

Як іде задрипана весна,-

В голові моїй протуберанці

Та й іще чогось чортбатька-зна.

Як на весну - брунька моє серце,

Як весною - зелень лиш одна...

Та байдуже буде Баядерці,

Б'є у бубон байдуже вона,

їй слова шикуються у рими,

Як вона влаштовує буфет...

Ах, Баядерка любить джіммі,

А я в чоботях і в галіфе.

Як весною неугавний вітер

Обіймає голі дерева...

Ах, Баядерчин батько - кондитер,

А я два дні вже не жував.

В березневім каламуті очі,

Загубились очі там і тут...

Баядерка поглядами строчить,

Березневий іде каламут.

 

 

- 67 -


 

*  *  *

 

 

Вечори холодні. Вулиця порожня.

Безпритульний вітер виє, як той вовк.

Ти прийшла до мене знов така тривожна,

Хвилями волосся - чорний пишний шовк.

Кожен тобі шелест - очі й небезпека:

То «підслуха вітер», то «он хтось іде»,

То ось пригорнулась, то ось вже далеко,

0    моє дівчатко юне, молоде!

Чи тебе забути можна коли-небудь,

Перший поцілунок і твою любов!

Підпливає тихо вечір - чорний лебідь,

А вночі до мене прийдеш ти ізнов.

1    ридати довго буде піаніно,

І сплетуться звуки, як зелений хміль,

А тоді до тебе на твої коліна

Голову схилю я й не прийму відтіль.

Схилишся тоді ти ніжно наді мною,

Груди твої, хвилі, сколихнуть мене,

А на них родимка крапкою такою,

На снігу - мов зірка, злякано моргне.

І тоді у сні я стану такий юний,

Юний і нестримний, як потік, як ти!

Вечори холодні. Шовк. Вітри. Буруни.

Ти ж ростеш у серці. Виростай. Цвіти!

 

 

- 68 -


 

*  *  *

 

 

Зажурився дід мій сивоусий,

Не зустрів і не впізнав мене.

Ой, загрузло сонце у кожусі

І його, як соняшника, гне.

 

Діда дні, мов горобці, обсіли -

І надвечір випили всього.

Вуси ж- як заломленії крила...

А колись козак він був... ого!

 

Спопеліли очі йому бистрі,

А на голову лягли сніги.

Бив урядник його, і пристав,

І сусіди били, вороги.

 

Діду, діду мій, старий, ласкавий,

Усміхни потьмарене лице -

Бачиш, небо он яке загравне...

Повернувся твій онук стрільцем.

 

 

- 69 -


 

*  *  *

 

 

Розгортає день тонкі полотна

І шовками шиє далечінь.

День узяв таку бадьору ноту,

Устромивши сонячні ключі.

Ухопивсь за день гудок заводу,

Переможним кроком далі рве,

І шумлять бадьоро пішоходи,

Як достиглий на полях овес.

Я такого дня прибув босоніж

Заспівати місту про степи.

Ось мої намуляні долоні,

Бо в'язав я золоті снопи.

Розірвалась пісня, як намисто,

Як у вирій журавлиний шнур...

Засміялось місто Комуністо,

Не дало їй вирватись за мур.

День ішов, летів, тремтів дротами,

І босоніж я пішов за ним;

Розбратавсь тоді я із степами,

Розгубив я ранкоросні сни.

І тоді почув я грімні кроки,

Що в майбутнє серце принесуть...

Не чекай же, мавко ясноока,

Я знайшов тут іншую красу.

 

 

- 70 -


 

*  *  *

 

 

І Дозріють скоро яблука пахучі,

І полум'я зелене потече

Туди, де крики журавлів тягучі

Знесе мулла похилий на мечеть.

Покличе він, та вже ніхто не прийде:

Пожежа навкруги і злива, і вогні.

і Лиш одгукнеться пташка угорі де

Та я піду босоніж по стерні.

0    полум'я зелене! Листя, трави!

Займаються помалу і горять

В саду моїм дві золоті заграви:

Уранці - сонце, ввечері - зоря.

...Чутно її. Це скоро осінь. Осінь.

Чеканням серця облітають дні.

1    знаєш ти, що я чекаю й досі,

І знаю я, що ти не прийдеш, ні.

    .        .        .        .        .        .

Така самотність і нудьга,

Що світить місяць, сяють зорі,

Що тиха ніч така надворі,

Що є десь серцю дорога...

 

 

- 71 -


 

*  *  *

 

 

Будують семирічку на майдані,

І по всьому селу іде луна,

І посміхаються з погордою селяни,

І цвітом молодим цвіте старовина.

 

Ще кілька днів - і скоро дах замріє,

Зіпнеться високо над хатами димар;

Зрівняють хлопці ями й свинориї,

І піонерами сипне зелений яр.

 

Ще так недавно тут блукали пилорізи,

І вранці-рано одцвітали дні,

А зараз, наче жук, під тином дяк пролізе,

Протягне тінь свою незграбну по стіні.

 

Будують семирічку на майдані,

Аж по селу іде луна.

Цвіте село. За сонце в бій останній

Пішла весна.

 

 

- 72 -


 

*  *  *

 

 

Не вилюблю серця свого я до смерті,

Бо в кожної жінки є власна краса,

І перша, і друга, і третя, й четверта

Блакиттю з очей моїх буде кресать.

Отож не питай мене, люба, кохана,

Яка ти по черзі зустрілась мені,-

Для мене ти зараз і перша й остання,

Ім'я тобі - жінка! Для тебе пісні

Складають поети, як серце підкаже,

І з піснею ходить любов по землі,

Тоді-то невтомно снопи жінка в'яже,

І дзвінко у кузні кують ковалі.

Любити? Люблю я, як вітер тополю,

Та вітер, ти знаєш, обійме й сосну.

Ти серце креснула очима до болю -

Піснями тобі я його сполосну.

А вилюблю серце - тоді і списами,

Не тільки очима його ти проткни -

Тоді уже мовчки піду я до ями,

А ти - в листопаді шукати весни.

 

 

- 73 -


 

*  *  *

 

 

Хто ці очі розплющив, як сонце,

Що розтягують серце в струну?

Не поет, а джигіт - амазонці

Я пісками пустелі шпурну.

Ой, у мене жага аравійська -

Ти ж пронизана сонцем уся!..

Маю слів тобі, слів ціле військо

І пасу їх тобі, як гусят.

Прийде день (не один) і за гроші

Схоче сонця купити собі  

Моє військо його розпорошить,

Як застукає серце: пробі!

І чого їм усім тра' від тебе?

(Ти лілея, тополя струнка).

Гей, прорветься отут моя гребля,

Забурує криваво ріка!

    .        .        .        .        .        .

Буде скоро у тебе весілля

(Цю тополеньку вітер зігне)...

І за очі - за сонце - за Лілю -

Не побачите більше мене.

 

 

- 74 -


 

*  *  *

 

 

Вибоїни, вибоїни,

Калюжі та піски,

Як рани незагоєні.

Як риба без луски.

Глухі стежки покручені,

Шляхи такі старі -

Вітають, як заручені,

Своїх каменярів.

Ударю ж камінь молотом!

Гуде, співа німий.

І креше іскри-золото

На сполохи з пітьми.

Камінчик до камінчика

(Росте луска шляхам)

Кладу зорею, вінчиком

Колесам і ногам.

Прийди, приїдь по-простому,

Застанеш з молотком,

Як зараз, ранком росяним

Увесь наш окружком.

Піски, горби, вибоїни

Перебіжим - і...

                       Ну!

Каміння й те настроєне

На пісню кам'яну.

 

 

- 75 -


 

КВАРТЕТ

 

 

Смички, наче крила казкової птиці,

Зо сну тріпонули в доранковій млі...

Коли б мені крила узяти й звести ці -

Які б од них тіні лягли на землі!

В доранковій тиші тихесенький голос.

Проснулися птиці - довкола імла!

О, як прислухаються онде монголи,

В очах скільки смутку, любові й тепла!

А скрипки співають, і падають роси

На зморену землю, на спраглі уста.

Ніхто і нічого у мене не просить -

Я все, все віддав їм і скрипкою став.

І хто це з єднав нас любов ю такою:

Чужий поруч мене, а рідне плече?

І звуки струмками, і серце рікою...

...Віолончель!..

І враз де імла та?

                          День! Сонце навколо

І гімн урочистий людині й землі.

І враз наче штормом хитнулись монголи

Й туман перебите крило поволік.

...Нема ні пюпітрів, ні меж, ні кордонів,

У просторінь вітер!

                          Людина іде.

З любов'ю людині назустріч долоні -

       день, день, день!

 

 

- 76 -


 

ПІСНЯ

 

 

Сонячний промінь і житнє стебло

Пісня моя - перевесло.

Літо під копи спочити пішло,

Килим зелений занесло.

Золотом сиплеться слово-зерно,

Довго чекав я врожаю.

Листя пожовкле летить у вікно,

Осінь іде-походжає.

Літо з-під кіп - і побігло до верб

Ноги стернею скололо.

 

Листям, як кров'ю, стікає тепер...

О зачароване коло.

Де ж моє слово і пісня моя,

Серце моє громозливне?

В одіж багряну одінусь і я,

Радість носити зажнивну.

Листя на землю й на воду лягло,

Вітер лягає на весла...

Сонячний промінь і житнє стебло

Пісня моя - перевесло.

 

 

- 77 -


 

1929 - 1931

 

 

*  *  *

 

 

Росту, цвіту,

              дивлюся   -

                       чую!

Листок, цвіток,

              пеньки, пісні!..

Старі пеньки в саду корчують

Комсомолята голосні!

Коріння жилаве й глибоке,

Та звук у заступі дзвінкий,

Врости міцніше - онде збоку

Чекають пагінці стрункі.

Як легко й радісно мені!

Росту,

              цвіту,

                       дивлюся -

                                 чую.

Листок,

              цвіток!

                       Пеньки корчую,

Співаю КІМовські пісні.

 

 

- 78 -


 

РАННЯ ОСІНЬ

 

 

На коліна впало жито.

Чуєш? Плаче уже літо...

Осінь ходить із серпом,

Першим тішиться снопом.

Ходить осінь, походжає,

На достиглім урожаї

Око стомлене пасе,

Дослухається пісень.

 

Скоро й яблука дозріють...

...Стану, гляну на горі я:

Все живе ще, все росте,-

Тільки поле -

              голий степ.

Скільки око моє вхопить  

Стали копи, копи, копи.

Тільки копи... Та стерня.

...Важко літо доганять.

Доганять - і не догнати:

От чому така сумна ти.

Чуй! Видзвонюють серпи:

«Пий, кохана, юність... Пий!»

Ходить осінь, походжає,

На достиглім урожаї

Око стомлене пасе,

Дослухається пісень.

 

 

- 79 -


 

 

А пісні такі журливі...

Чиясь доля нещаслива,-

Ось її останні дні

Ходять босі по стерні.

На коліна впало жито.

Чуєш?

              Плаче уже літо.

Осінь ходить із серпом,

Першим тішиться снопом

 

 

- 80 -


 

СТОРІНКА СПОГАДІВ

 

 

Юрба людей святково вбраних -

Здається, мітинг був тоді...

А далі все - як на екрані,

Хтось переплів нитки подій.

                Зустрілись очі... «Хто ти? Хто ти?»

                Спитали німо я і ти...

                І хтось узявся до роботи

                В майбутнє зводити мости.

Тікать? Іти?.. Така безодня...

Тягар минулого пече...

Я ввесь у білому сьогодні,

А не знайду твоїх очей.

                І от в театрі повітовім,

                У скаламученій Борзні...

                Ах, серце, будь напоготові,

                Запалюй зустрічі вогні!

Спурхнув, як пташка синьокрила,

Ласкавий усміх з уст твоїх...

Нема з антракту... Забарилась?..

З тобою хлопці...

                                   Жарти... Сміх...

                ...Іду таким непевним кроком

                Як перейти було фойє?

                Твої ж подруги як сороки 

                І слово виклюють моє.

Знайомлять нас...

 

- 81 -


 

 

Це сон чи казка?

Короткі зустрічі в садку...

До болю хочу щастя, ласки!

«Ти сам коваль, *

                          - сам щастя куй!»

Згадав слова оці спасенні

Тоді -

           минуле, не мішай!

...Хто щасливіший був за мене

Там, на могилі Куліша!

Умерло все моє минуле.

Я тільки твій, я тільки твій!

В майбутнє стежка повернула

І повела нас по траві.

Не вкупі зараз ми...

                Потерпим!

Зросте кохання ще буйніш!

Терплять усю так зиму верби,

Щоб зеленіти повесні.

Тепер і нам лише читати

Сторінку спогадів своїх...

То ш листа...

                       Мені листа ти -

І тільки мріяти про їх.

Дружино!

       Мавко моя славна!

Хай тільки туга неугавна,

Лк люта кішка, не шкребе…

 

 

- 82 -


 

РАНЬ

 

 

Здрастуй, здрастуй

              і ходім -

Підемо по росу!

Завітав до мене в дім

Ранок стоголосий.

Гомін,

Гомін

              на дворі,

Тони,

              передзвони.

Жайворонок

              угорі

У блакиті

              тоне.

Стежка росяна

              в саду -

Я піду

              босоніж.

У росині -

              світ знайду,

У краплині сонній.

На траві їх,

              на кущах

Грають міліони...

А яка глибінь в очах

Все у них потоне.

 

 

- 83 -


 

Пить,

    дивиться,

              цілувать,-

Вічно юним бути...

Як тебе мені назвать,

Вітре-баламуте?

У росині -

              цілий світ:

Дивляться планети,

Там коханої привіт,

Скрипки

              і кларнети.

Грай же, серце моє, гра

Квіти, трави - струни.

Через вінця,

              через край -

Ранку,

              сонця,

                       юні.

 

 

- 84 -


 

ІНІЙ

 

 

Ну, Що з того, що випав ось іній

Це байдуже усім і... тобі.

Чи то ранок, чи вечір осінній

Подарунки лишив на вербі...

 

Не потрібна нікому краса ця:

Заняті поспішають, ідуть...

Подарункам недовго гойдаться

На вербі і в зимовім саду.

 

Може, сонце -

                       і іній розтане,

Може, вітер -

                       і струсить, змете...

Та і знов на кленах і каштанах

Буде листя зелене й злоте...

Тільки я у саду зіневілім

Обіймаю й трушу дерева...

...Іній, іній - моє божевілля -

    Іневіє й моя голова.

 

...Не розтане ніколи цей іній,

І вітрам не струсити його...

Де ж ти, юна моя Мадоніна,

Дай хоч іскорку сонця мого!

 

 

- 85 -


 

СНІЖНЕ ПОЛЕ

 

 

Несподівана радість у мене,

Мов той пролісок синій в снігу...

Гони коні, візник безіменний,

Візьми серце моє на дугу.

              Хочу мчатись я вітром скажено

              Без дороги й не знати куди,

              Щоб мела хуртовина страшенна

              Й замітала за нами сліди.

А в пітьмі один вогник несмілий,

Синій вогник в незнані світи...

Сидимо, мовчимо - заніміли...

Пролісково всміхаєшся ти.

              І біжать, і біжать шляхом верби.

              Біле море снігів і пурга...

              Я без тебе, без тебе умер би,

              Моя юна, струнка, дорога.

Лиш тобі моя радість знайома -

А чого ж усміхнувся візник?

Ми удвох, ми удвох, ми додому!

...Показалися хатки Борзни.

              Там ніхто не чекає, не жде нас,

              Загубивши надії в снігу...

              Гони коні, візник безіменний,

              Візьми серце моє на дугу!..

 

 

 

- 86 -


 

СПІВАЙ,  ПЕЧАЛЬ

 

 

Співай, співай, моя печаль,

Дитинно-колисково...

А я гостритиму меча,

Сталитиму підкови.

Ще стільки темряви у нас,

Ще непролазні хащі...

Незавойована весна,

І стільки днів пропащих.

Прийшла - і будь.

                       Твоя це ніч,

Як згадка про кохану.

Бува печаль в сто крат цінніш,

Аніж весілля п'яне.

Співай, печаль...

                     Далека путь,

І збилися підкови.

В душі у мене - як в степу,

Де трави колискові.

І дивно так: на трави меч!

(Аналіза й синтеза).

Співай, печаль!

                       ...А вітер дме!

...Крило на гостре лезо.

 

 

 

- 87 -


 

*  *  *

 

 

Юна моя Мавко, дівчинко хороша,

Випала у лісі золота пороша,

Соромом берези голенькі горять -

Лісового вийшли зустрічать царя.

Діду лісовий наш, ти там не сварись,

З розпачу на дубі не дери кори.

Ось твої берези, а дочки нема:

Мавка в моїм серці сіє собі мак.

Мавка твоя в школі вчителькою вже.

Чуєш, як говорить - чеше і стриже:

Годі забобонів, темряви лісів!

Ти стомився, діду, на пеньок би сів.

Кінчимо ми лекції й прийдемо до вас,

Доглядай там, діду, щоб вогонь не згас

До твоєї ватри, до твоїх беріз

Принесем удвох ми радості і сліз.

Принесемо мрії нового села,-

Не питай лиш Мавки, де вона була...

...Випала у лісі золота пороша,

Ходить лісом осінь, ніжна та хороша.

 

 

 

- 88 -


 

З ВАГОНА

 

 

Розливає щедро літо

Молоде зелен-вино,

Не дерева - кораблі то

Пропливли поза вікном.

Пропливли... Безкрає море

Скільки вип'ють очі - степ

У вагоні мухомори -

Два попи про се, про те...

І болить мені за бабу,

Що заслухалася їх.

(Водолази ловлять крабів)

Сміх і горе... Сльози й сміх.

І вагон як справді острів,

Що ось море проковтне

І залиже рани гострі,

Викидаючи мене.

Лізе степ на рейки ззаду,

Пахне травами в вікно,

У вагоні ж (хоч не згадуй)

Два попи товчуть одно.

Ще дві станції - й Одеса,

Справжнє море і маяк,

І біжать, біжать колеса,

Вибиваючи «так-так».

Розливає щедре літо,

Молоде зелен-вино.

Не дерева - кораблі то

Пропливли поза вікном.

 

- 89 -


 

*  *  *

 

 

 

Вітрило зламано.

                       Розбито

На тріски мрійного човна...

Ні, ніякому ворожбиту

До дна людини не пізнать.

Тож - досить, рабе паперовий,

Спали папір, зламай перо.

Вогню і крові!

                       Тільки крові,

Щоб загорілась інша кров.

А ти чорнилом і папером

Хотів їй серце запалить...

Вертайсь, поете, до печери

І вхід камінням завали.

Аби-но ти заговорила,

Сказала б тільки одне лю-,-

Каміння миттю одвалю,

З печери вийду знов

На берег,

Човна збудую

І вітрило

Ізнов поставлю і напну.

Пливімо знов життя любити!..

Коли б то ти заговорила,

Коли б сказала одне лю...

 

 

 

- 90 -


 

БОЛОТО

 

 

На болоті (на жаль, ще болото)

Причаїлись кущі, купина.

Скільки 6 жита, пшениці було там,

А то циган шатро напина.

 

Та і то на дну ніч: отут коні

Підпасуться, а вранці - в степи!

І болото аж плеще в долоні,

І радіє тоді, і кипить.

 

З очерету вилазять, мов справді,

Чорт на кожній сидить купині.

Ось у дудку, здається, заграв дід,

І танцюють мандрівні вогні.

 

А чорти причаїлись на варті -

Стережуть вони пильно цей скарб.

Скоро буде їм, ох, не до жартів,

Коли ступить нога тут людська.

 

Іде час уже скарб той забрати -

Одшуміли своє комиші...

Чортам снився вже меліоратор,

Уже чути десь гуркіт машин.

 

 

 

- 91 -


 

ЛИСТОНОША

 

 

Листоноша старий, сумнозорий

Промайнув, наче тінь, у вікні...

І сьогодні минув, як учора,

Не постукавши в двері мені.

Повна сумка з листами на боці -

Може, змуляла діду плече...

Порошина мені, певно, в оці,

Що сльоза за сльозою тече.

Повна сумка з листами у діда.

Скільки радості й смутку у ній!

Він подасть і байдужо одійде,

А радіє уже, як розніс.

Любий діду, заходь якчастіше,

Або ні!.. Як нема- не ходи...

Мені осінь щодня листи пише

І приносить їх смуток сюди.

...Запинаю на вікнах фіранки,

Щоб не бачити діда ізнов...

Ніч не спатиму знову до ранку..

Вечоріє й світає вікно.

Листоноша старий, сумнозорий

Промайнув, наче тінь, у вікні.

І сьогодні минув, як учора,

Не постукавши в двері мені.

 

 

 

- 92 -


 

ВЕСЕЛА ПІСНЯ ПРО ЯВТУХА

 

 

Латка латку обняла,

Латка латку душить,

Палець лізе з постола -

Не журись, Явтуше,

Не журись, мій друже!

Поясок із конопель  

Ех, життя костриця!..

Гей, цибатий журавель,

Ти заморська птиця,

Що тобі журиться?

Любиш волю над усе

І своє болото,

І співаєш ти пісень,

Бо колгосп напроти,

Що б хай не було там.

Маєш семеро дітей,

А землі три морги,

А на них кукіль росте -

Продаси Амторгу,

Вилізеш із боргу.

Зате сам собі ти пан,

Не якийсь там наймит,

П'ятирічний тебе план

Аж ніяк не займе -

Пиймо та співаймо.

Куркуль грає на дуду,

А Явтух мій гопки:

 

 

- 93 -

До колгоспу не піду,

Хоч і шлях короткий,

Мені й хрін солодкий.

Хай машини там гудуть,

Трактори хай орють,

До колгоспу не піду -

Розпадеться скоро,-

Так куркуль говорить.

«Рівноправіє жінок!

Вдарні комсомоли

Взяли церкву на замок -

Гонять всіх до школи.

Не піду ніколи!

І дітей я не пущу

На лиху заразу,

Хай не буде ось дощу.

То й до бога плазом -

Здохнемо всі разом».

Хай-но діти підростуть -

Тоді вдарять громи!..

От отут, Явтуше, тут

Ми, не знавши втоми,

Ще покажем, хто ми!

Добре батька бить гуртом,

Знаєш чи не дуже?

Зшиють латки батогом -

Не журись, Явтуше,

Сподівайсь, мій друже!..

Ший на латки ще лубка,

Та не гайся -

Метко!

Дітям був ти своїм кат,

Підростуть, то будеш знать

Випишуть абетку!

 

- 94 -


 

*  *  *

 

 

Портрет коханої!

              Що може

Найкращим бути в самоті,-

Коли думки тебе тривожать,

Коли байдуже і ворожо

Торкають струни золоті!

Портрет - папір.

              А от жива ти

(О чудодійний талісман...)

Вітрам найдужчим не зірвати

Листка надії -

                       вірю свято -

І тіні сумніву нема.

.. Ідуть осінні дні в тумані,

А в мене сонячно...

              Я сам

Дивлюсь на Мавоньку кохану

І заростають мої рани:

Любов лікує і краса.

 

 

 

- 95 -


 

КЛЕЧАЛЬНОЇ СУБОТИ

 

 

Першу дань принесло мені літо

І пливе за вікном, як плило.

Не дерева он там - кораблі то,

Що земля їх взяла у полон.

              Перша дань у кімнаті у мене:

              Паруси з кораблів на стіні...

              Полонянко моя безіменна,

              Усміхнись, усміхнися мені.

Принесла ти татарського зілля

І кімнату встелила мою.

Я печаль із очей твоїх виллю

І на волю пущу твою юнь.

              Полонянко моя, я не ворог,

              Я люблю тебе, друже ти мій,

              Припливе корабель ось мій ско

              Ні, недовго вже бути самій.

Привезу тобі серце, що любить,

І то буде мій дар, а не дань.

І тремтітимуть радісно губи

Од щасливих у мене ридань.

              Принесла ти татарського зілля

              І кімнату встелила мою -

              Я печаль із очей своїх виллю

              І твою я плекатиму юнь.

 

 

 

- 96 -


 

АНТИТЕЗНЕ

 

 

Камінь - і той має голос,

З каменю й іскри летять.

Гей, наливається колос,

Гей, як буяє життя!

Камінь

              і колос пшениці -

Чудно, що поруч вони!

Це вже життя таємниці,

Це нерозгадані сни.

Вуха, що маєш,- то мало,

Очі - не схоплять всього.

В кожному ж іскра дрімає -

Вибухне в кожнім огонь.

Плещуться чайки в озерах

Хто зрозуміє їх гру?

Смерть і народження зереї

Вічні буяння і рух?

Камінь - і той має голос,

З каменю й іскри летять,

І в зачарованім колі

Творить людина життя.

 

 

- 97 -


 

*  *  *

 

 

Вітрила напнуто -

                       пливімо!

Матрос не зрадить мій ніде.

Вітрила напнуто -

                       пливімо!

Стоїть на скелі юний день.

Зовуть мого матроса Слово,

А наше серце - океан.

Зовуть мого матроса Слово,

Що знає силу бур і ран.

Нехай це човен паперовий -

Йому ж дістатися мети!

Нехай це човен паперовий -

Йому пливти, пливти, пливти.

Вітання ж вам, сторінки білі!

Ходи сюди, моє дівча.

Вітання ж вам, сторінки білі

Благословіте вас почать.

 

 

 

- 98 -


 

СМОЛОСКИП

 

Епістол я-поема

 

Проріс у дітях я й у полі,

По всіх усюдах,

                    де не є  -

І серце краплями

                    поволі

Іскрізь розбризкано моє.

 

1

 

Колего любий Герасиме,

Це фамільярно,

Та даруй,

Мій смолоскипе невгасимий

І побратиме по перу.

Сказать «Петрович» і не личить,

Хоч ти учив мене,-

Дарма,-

І виганяв не раз, не двічі -

Я ж був дванадцятий туман.

Гей, гей, було всього доволі,

Мій сивий голубе, тоді,

Як я учивсь у тебе в школі -

Цієї правди ніде діть.

Тебе й село мов зараз бачу.

Глухі, убогі Личаки.

Оце приїхать би на дачу,

Та час у нас тепер такий,

 

- 99 -


Що тільки рук

І рук потреба -

І ми завершим, що взялись.

А буде час, тоді й про себе

Іще подумаєм колись.

 

Я вихідний сьогодні, друже,

Отож до тебе і пишу,

А ФЗУ моя щось струже,

І в мене в хаті її шум.

Мої хлоп'ята, як орлята,

Клекочуть, учаться, горять,

Завод - їм батько,

Школа - мати,

І землі їхні, і моря.

Було в газеті цими днями

Про подарунок їхній вам,

Це знов кінчають такий самий,

Бо перевищили вже план.

Про себе що сказать?

Здоровий.

Живу, працюю день у день

І вже не суплю собі брови,

Ну, а обличчя щось бліде.

Та це нічого...

А як ти там?

Колгосп що робить?

шкм?

Дали вже чосу ви бандитам,

Що довго тішились вогнем?

Чи й досі ще куркульська зграя

Літає ніччю в Личаках,

А вдень невинність таку грає

І пригинається в латках?

- 100 -

 

Ти невідмінний член сільради

І безбоязний, хоч старий.

На тебе ж зуби гострять гади,

Та ти не той,

                щоб їм скоривсь.

Ну, будь здоровий!

 

Р.S. Про Софію

Тобі сьогодні не пишу -

Вона про щось не наше мріє.

Вітай Горпину!

                                А. Ярощук

 

 

2

 

Стихає шум фабзайців у майстерні,

І вечоріє стомлено моє вікно,

І тінь іде чиясь,

                          велична і химерна,

З романтики далекої

                                   до мене в хату знов.

Чи Фауст це старий

                          шукає Маргариту,

Мазепа-дідуган -

                          гетьман - Марію жде?

Як серце подолать,

                          любов як підкорити,

І Коли прийшов її

                          фатальний уже день?

А може, оце тiнь

                          старого Герасима,

Що ось йому мiй лист

                          дрімає на столі?

 

У мій лист

 

Гей, смолоскипе мій

                          і муко невгасима,

Тобі вже відкурликали

                          Софію журавлі.

Прости мені, колего, батьку, друже.

Про тебе і про неї

                          я знаю добре все.

Горпина знає теж,

                          і їй це не байдуже,

Вона всі муки мовчки,

                          заховано несе.

Мій Фаусте, мій Герасиме!

Маріє, Маргарито,

                          Софіє - хто ви є?

За що ви заганяєте

                          поету в серце рими,

Нащо собі до рук

                          взяли перо моє...

 

3

 

Учись, Гарасю, вийди в люди,

Запам'ятай собі оце:

Тоді учителем ти будеш,

А не, як батько твій, шевцем.

Гарась виходив на дорогу,

Та не діждалися батьки -

Сипняк звалив із ніг старого,

За ним стара на могилки.

Гарась тепер уже Петрович

І сам учитель на селі,

Красунь стрункий і чорнобровий,

Та щось задума на чолі...

 

Горить, як стражника побачить,

І відвертається д попа.

От зараз вибухне неначе -

Тоді його вже

                          не чіпай.

Книжки дає читать селянам.

А ось і стражники за ним.

...На Личаки прощально глянув

Глибоким поглядом сумним.

Два роки тільки мури бачив

Та клаптик неба угорі.

Прожив життя, здавалось, наче

І вранці-рано постарів.

Як заспівали «Марсельєзу»,

Мов сокіл, кинувся тоді,

А очі блиснули, як леза,-

І знов Гарась помолодів.

Але боротись був нездатний,

То й знов до школи в Личаки,

Дітворі стежку прочищати

Та викорчовувать пеньки.

Гей, ще ж трухлявини багато,

І шашіль точить, і черва,

Хоч і нема царя вже ката,

Хоч і попу урвався бас.

У час отой переходовий

Запрігсь Петрович і горить.

Рясніють дні перебудови,

Як ясні очі дітвори.

...Як сорок вибило,

Петрович

Собі Софію покохав,

Хоч полиняли уже брови,

Хоч довго кров була глуха.

 

- 103 -

 

4 Лист 2-й

 

Ярощукові Антону

 

Здоров, безбатченку Антоне

«у, як твоя там ФЗУ?

Чого ж ні звуку ти, ні тону,

Коли тебе зову?

Забув старого побратима?

...І про Софію ні гу-гу.

Отак-то з вами молодими,

А я вже грузну у снігу.

Ну, буду коротко. На збори

Спішу в сільраду. Будь здоров,-

А мо', вернуся звідти скоро -

То знов візьмуся за перо.

.      .        .        .        .        .        .        .

Отож, кияни ви ледачі,-

Прийшов і, бачте, знов пишу.

Ну, а Горпина чогось плаче,

Мені латаючи кожух.

Коли б Софія, як Горпина,

Мене...

Та що тобі казать.

Скажи ж мені хоч слово, сину,

Та не вживай свого «буза».

Гай-гай. Ось гасне каганець,

Тому й листу мойму кінець.

Пиши ж, пиши.

                          Ну, будь здоровий

(із Личаків,

                зима).

                          Петрович.

 

- 104 -

 

5

 

Ну що, ну як мені сказать

Про ту Софію, його муку?..

Сказать - вибрикує коза?

                                   Буза.

Гризе граніт життя й науки?

Турботний Київ цілий день

І ніч не спить між ліхтарями.

Чиє ж це личенько бліде,

Що сині дуги під очами?

Та це ж Софія! Це вона

Двадцяту весну надломила.

Сама, як пісня, чарівна,

Неначе чайка білокрила.

Зайди, Петровичу старий,

В кафе з півночі на вечерю,

Там сам із нею й говори

І познайомся з інженером.

Вже на Софії не пізнать

Села й маленької краплини...

Так, так, Петровичу, весна

Уже от-от її поглине.

Сьогодні бачив я її

І маю ось йому цидулку...

І тінь Петровича стоїть -

Мені в очах від неї мулько...

.      .        .        .        .        .        .        .

.      .        .        .        .        .        .        .

І досі лист мій на столі

Лежить неподаний до нього

Та ще й цидулка -

Кораблі...

Гей, кораблі шляху земного!

 

- 105 -

 

6    (Софіїна цидулка)

 

Г арась Петровичу!

                          Я - технік.

1    вже працюю на заводі.

І вам я дякую за ласку,

І за пісні, і допомогу.

Мене ж ви вивчили й до міста

Тому три весни

                          відвезли.

(Ах, краще б я мужичкою ходила

Колись я вам віддам намисто...

Несила, любий мій, несила

Люб йти вас.

Я ж молода -

Моя любов - безодня,

                          прірва...

Мене вам з серця треба вирвать.

                          І забуть.

А коли хочте - то й

                          простить.

Хіба ж я винна?

Ні, я брехати ще не вмію...

...Огляньтесь, любий, на Горпину

І більш не згадуйте Софії.

 

 

7

 

Минуло рік.

Я по Донбасу

Із фабзайчатами блукав,

Не чув нічого про Гарася

І що, і як там в Личаках.

 

- 106 -

 

А ось і висадивсь десант мій,

Моя весела ФЗУ.

Ну, на добраніч, екскурсанти...

І я Петровича зову.

Та вже чекають мене дома.

Аж два запилені листи!

Чиясь рука ось незнайома,

А це, Петровичу, ось ти.

На незнайомій - штамп свіжіший.

Чому ж рука моя тремтить?

Чом насторожилась так тиша,

Чому тривожна така мить?

 

 

(Горпинин лист)

 

...Тепер нема Петровича мого.

Три дні тому вже поховали...

Сьогодні треба вже б навчання

                          починать...

Якби ж ви знали,

Як люди плакали за ним!

Ой, матінко моя...

А я нещасна сторожиха...

Така ж самітня вік,

Як він, Петрович, сивий був.

На спаса уночі

Поранив хтось його у груди...

Він був і так давно недужий,

А ще таке...

Ото й не зніс.

І школи нової, що вже будують,

Не вспів доглянути, сердега.

 

- 107 -

 

.      .        .        .        .        .        .        .

Оце просить вас хочу.

Перекажіть (вам ближче там

До комісара главного), щоб

Тих убивців розшукали.

Щоб люто мучили, піймавши,

У тортурах...

І ще Софії тут у мене

Пакунок є. Хай забере,

Як не забула ще й Горпини.

.      .        .        .        .        .        .        .

.      .        .        .        .        .        .        .

.      .        .        .        .        .        .        .

(Кінець літа 5-го року).

 

9

 

Гарасимів лист (початок червня того ж року)

 

...Приїдь, Антоне мій, до мене

Взяли ми новий Перекоп:

Нема в селі вже неписьменних

І до навчання от-от-от.

Нову вже школу добудуєм!

Ото вже, синку, заживем,

Колись і ми ще погордуєм

Селом своїм і ШКМ.

Колгосп готується до жнив ось,

Росте, красується,

                          живе!

Я ним і учнями щасливий -

Пшениця,

                жито є,

                          овес!

 

- 108 -

 

Проріс у дітях я н у полі

По всіх усюдах, де не є…

І серце краплями поволі

іскрізь розбризкано моє.

Мені ж нічого не лишилось…

Горпина теж. як я, стара.

Отут надламано вже крила

І ...сльози капають з пера.

Дивлюсь -

                а проти, як болячка,

Порожня церква он стоїть...

Ну, як же там моя землячка,

Де-небудь бачив ти її?

А мо’, й приїдете до мене -

Взяли ж ми новий Перекоп,

Нема в селі вже неписьменних,

І до навчання от-от-от

Нову вже школу добудуєм...

Чуєш?

                Ну, будь здоровий.

                                   Твій Петрович.

 

6.V III 31

м. Житомир

 

 

 

- 109 -

 


 

ЗМIСТ

 

 

Повернення поєта. Валентин Речмедiн.

5

         1920 - 1924

 

«Коли заплющить очі»

13

Водограй

14

До матері

15

Моя жертва

16

В снігу

17

«Розцвіли у лузі квіти»

18

«Сірі, обшарпані, низенькі хати»

19

«Квітонько рожева...»

20

«Дай мені руку, ходімо зо мною»

21

До друга

22

Ніч у степу

23

Як іду до тебе...

24

Снилось...

25

«Ніч надворі осеніє»

26

«У березі у затінку.

27

Щастя

28

«Осінь надворі..-»

29

Ми

30

Плачте, сови

31

«Рясно розцвілися яблуні в садочку

32

«Не питай мене про мене»

33

«Всю ніч ти снилася сьогодні»

34

«Я очей з тебе не зрушу»

35

«Така звичайна і буденна»

36

«Візьми розгорни мою книгу»

37

Напровесні

38

В ніч Купайла

39

«Час до бою головою»

40

То весною було...

41

Осіннє

42

«В день прощання...»

44

Хай мороз...

45

«В очі б'ють зелені зорі»

46

«Ніч. На озеро заснуле»

47

1925-1928

 

«Ку-ку, зозуле»

48

Сніг іде

49

Комсомолка

52

Корова (з С. Єсеніна)

53

«Іду до вас. як подорожній»

54

«Упала на скроню сніжинка»

55

«Я сміюсь. Сміюся...»

56

«Сестро. Ні, не сестро...»

57

Селянка

58

Музика

60

Земля

61

Вчитель

63

«Уже в саду хтось був таємно»

65

Березень, 18. 1871-1926

66

Баядерка

67

«Вечори холодні...»

68

«Зажурився дід мій сивоусий»

69

«Розгортає день тонкі полотна»

70

«Дозріють скоро яблука пахучі»

71

«Будують семирічку...»

72

«Не вилюблю серця свого я до смерті»

73

«Хто ці очі розплющив, як сонце»

74

«Вибоїни, вибоїни»

75

Квартет

76

Пicня

77

1929—1931

78

«Росту, цвіту, дивлюся - чую!»

79

Рання осiнь

81

Рань

83

Іній

85

Сниiжне поле

86

Співай, печаль

87

«Юна моя Мавко, дiвчинко хороша»

88

З вагона

89

«Вітрило зламано. Розбито»

90

Болото

91

Листоноша

92

Весела пісня про Явтуха

93

«Портрет коханої...»

95

Клечальної суботи

96

Антитезне

97

«Вітрила напнуто — пливімо!»

98

Смолоскип (Епістоля-поема)

99

 

 

 

- 112 -


Повертатись до головної сторiнки       

счётчик посещений
© Romario. 2010    rameo@ngs.ru