Анатоль  Олiйник    

 

Станіслав РЕП'ЯХ

 

 Портрети земляків

 

А завтра —

ліс і день...

 

(Анатоль Олійник)

 

 

Чернігів

2002 р.

 

 

- 1 -

 

 

ББК 83.3 (4УКР==УКР)6-8

 0-54

 

Літературно-художнє видання

 

Станіслав Реп'ях

Портрети земляків

А завтра - ліс і день...

(Анатоль Олійник)

 

Реп'ях С.П.

А завтра - ліс і день (Анатоль Олійник) Черніг. орг. Над. спілк. письм. України; Черніг. держ. обл. універс. наук, б-ка ім.В.Г.Короленка; відп. за вип. Грищенко П.В. — Чернігів, 2002. — 32 с. — /Портрети земляків/.

 

Ім'я українського поета Анатоля Олійника перебувало в забутті. Це спричинювалося тоталітарним режимом і тим, що поет, проживши 34-и роки, за збігом обставин не зміг видати бодай одну книжку. Хоч у періодиці друкувався досить широко і був знаний у літературних ко­лах. Володимир Сосюра вважав талановитого борзнянця своїм дру­гом.

Та світ не без добрих людей. Спершу побачила світ збірка Анато­ля Олійника "Вітрила напнуто", а нещодавно у Москві з'явилася дру­га книга "Амурова декада".

Про життєвий і творчий шлях Анатоля Олійника - ця розповідь.

 

Редактор                     Т.С.Майданюк

Технічний редактор            Ю.О.Чайковський
Коректор                    Р.П.Славко

 

Здано до складання 05.10.02  Підписано до друку 20.10. 02 Формат 60x90/16. Гарнітура Тітез. Друк офсетний. Папір офсет­ний. Ум. друк. арк. 1,5. Обл. — вид. арк. 1,7. Наклад 300 прим.

 

Чернігівська організація Національної спілки письменників України

 Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім.В.Г.Короленка

 

 

- 2 -

 

 

Кілька років тому двоюрідні брати Олег та Георгій Олійники з Москви подарували мені книгу свого батька і дядька Анатоля Олійника "Амурова декада", видруку­вану у столиці Росії у видавництві "Тровант". Брати її упорядкували, як могли, відредагували і пустили у світ за власний кошт.

Книжечка убориста, у ній чимало творів (і творів гар­них!). А те, що подекуди трапляються російські букви, окремі здебільшого фонетичні похибки, - не біда!

Особливо мене у цій збірці вразили два вірші. Пер­ший, написаний після загибелі Української народної Рес­публіки, у якому є такі рядки:

 

Нехай і так. Хай порубали

Аж при землі зелений гай,

Ліси ж і потім виростали

І звеселяли рідний край.

І ми ростем - уже не лози,

Доволі гнутись, як вони!

Нехай кріпить зима морози,

Не подолати їй весни!

 

І другий - "Лежить на возі дуб". Тут йдеться про те, як кінь силкується потягнути цього воза. А над ними -"хмарна тінь". Дуб зрубаний "мамі на хреста". Тінь зник­ла, натомість з'явилася друга.

 

Насунулась, стоїть.

Насупилась, як сич.

Порубані гаї,

Простреленая ніч.

Лежить на возі дуб,

Край воза його пень.

Сьогодні - ніч і зруб.

А завтра - ліс і день.

 

 

- 3 -

 

 

Нетяжко зрозуміти, що молодий поет змалював тодішнє становище України: фізичне сплюндрування. Та, попри всю трагедію, Анатоль Олійник вірив у прийдешнє свого народу і своєї країни.

Лише тепер стає зрозумілим, чому раніше ми не зна­ли поета, чому його ім'я замовчувалося. Адже не так давно ми ще нічого не відали про Спілку визволення України, хоч відлуння репресій докочувалося до мого покоління десь у середині 50-х років минулого століття. Односельці розповідали, що у зв'язку з СВУ чимало лю­дей забрали і в моїй рідній Макіївці, а надто в сусідній Ганнівці. Нині відомо більше, але ще дуже й дуже мало.

У Чернігові, щоправда, встановлено меморіальну дошку на будинку, де жив видатний мовознавець Всево­лод Ганцов. Вийшли твори Михайла Івченка. І ось дру­га книга Анатоля Олійника...

А перша?

Перша "Вітрила напнуто" потрапила мені до рук майже чверть століття тому, хоч видана була ще 1971 року "Радянським письменником⁵'. Передмову до неї написав відомий прозаїк Валентин Речмедцн. Пробіг очи­ма десяток-другий віршів. Емоційно, бурхливо, динаміч­но! Що ж воно за Анатоль Олійник?

Треба віддати належне Валентинові Остаповичу, який володів м'яким, ліричним, але виразно акцентованим пись­мом і вже в перших рядках зумів створити яскравий при­вабливий образ поета. Щоб не розпорошувати вражен­ня, повністю наведу початок переднього слова;

"Він увійшов у нашу юність по-весняному осяйний, з доброю усмішкою на устах. Обвів допитливим поглядом нас усіх, а ми, вшановуючи нового вчителя, схопилися з місць і завмерли, по-солдатському виструнчені. Лагідно привітався, подав знак рукою — сісти.

 

 

- 4 -

 

Перше запитання було, чи любимо ми поезію. Пере­глянулись. Любити чи не любити вірші, які ми вчили на­пам'ять удома і бубоніли на уроці, — ніколи нам не при­ходило в голову.

Виконували те завдання, як нудну повинність, та й годі. Але щоб любити?!

Він присів на краєчок передньої парти і почав чита­ти... Ні, це було не читання. У принишклому класі зазву-чало щось співуче, щось глибоко душевне. Невже це ті самі вірші, які ми з такою неохотою зубрили довгими зи­мовими вечорами при тьмяних каганцях? Дивно!

Він декламував негучним голосом, майже розповідав те, що колись вичитав, але кожне речення накочувалось на нас, мов хвиля, і полонило чи глибиною почуттів, чи силою думки. Ми були справді заполонені, зачаровані тим, що відкривав нам новий учитель. Тридцять п'ять пар очей не відривалися від його обличчя, яке сяяло не­баченою досі красою. Він і справді був дуже красивий; під високим чистим чолом мріли ледь примружені великі, здається, карі очі. Рівний античний ніс, ніжного рисунка губи, на бороді ямка...

Поезія постала перед нами в образі вродливої люди­ни, майже юнака, і ми полюбили її вперше і назавжди.

Олесь, Сосюра і ще багато співців розкрили нам свої чари, дякуючи новому вчителеві, ім'я якого було Анатоль Олійник. А наприкінці уроку ще одне приголомшливе відкриття. Він тоді прочитав вірш, у якому були такі рядки:

 

 Руки на струни — й на сині озера,

 Урну печалі несуть журавлі...

Буду ростити слова на папері,

Інеєм сипати цвіт на землі.

 

 Чомусь зітхнув і просто сказав: "А це я написав".

 

 

- 5 -

 

Наш учитель — поет! З тих, хто живе в іншому, небу­денному світі. Там, де Шевченко, Леся Українка... Со-сюра.

На наступному уроці він показує журнали: "Молод­няк", "Червоні квіти" — у них його вірші. А ще через деякий час я бачу фото, що стоїть на столику у його кімнаті. На ньому юнак з мрійними очима. А на звороті напис: "Моєму другові Анатолю Олійнику. Володимир Сосюра".

Так от який наш новий учитель!"

І далі в цій щирій, захопленій передмові я надибав слова "отча Борзна".

Згадувався Борзенський педтехнікум, Конотоп. А в самому кінці Речмедін цитував вірша Олійника:

 

Іскру-зірку згублю десь край моря я

Й засвічу в твоїх мріях маяк.

Тоді, може, згадаєш зажурено

Одвеснілого хлопця в Борзні».

 

А вже у поезіях, вміщених у збірці, то там, то сям ви­ринали назви рідних місцин:

 

Ми удвох, ми удвох, ми додому!

... Показалися хатки Борзни.

("Сніжне поле")

 

 І от в театрі повітовім,

У скаламученій Борзні...

Хто щасливішим був за мене

Там, на могилі Куліша!

("Сторінка спогадів")

 

Жодного сумніву не було: Анатоль Олійник — земляк, борзенець, ще один майстер слова, народжений щедрою землею цього співучого краю. А в листопаді 1982 року в Борзнянському районному Будинку культури відбувся літературний вечір з нагоди 80-річчя

 

 

- 6 -

 

Анатоля Андрійовича. Взяти участь у ньому прибули згадуваний Валентин Остапович Речмедін з Києва, син поета Олег Анатолійович Олійник з Москви, його мама, дружина Анатоля Олійника Марія Іллівна — теж із Москви. При­їхав сюди і я. Якщо говорита точно, це сталося 17 листо­пада 1982 року. Того дня я побував на Новоміському цвинтарі у Борзні, де похований поет.

Звідтоді рідними стали мені і Анатоль Олійник, і його полум'яна поезія. Жаль, у моєму розпорядженні були тоді тільки вірші, опубліковані у книжці, ними я оперував. Але й цього вистачало, щоб зрозуміти неординарність світо­бачення поета, його особливий внутрішній світ, його палахке неспокійне слово. Та перед цим кілька штрихів з біографії Анатоля Олійника, люб'язно накреслених його сином Олегом.

Народився Анатоль Андрійович Олійник 9 листопа­да 1902 року в Борзні. Його батько Андрій Андрійович Олійник працював дрібним службовцем земства, мав про­гресивні настрої, систематично читав заборонену літе­ратуру, розповсюджував її серед знайомих. Мати — Олександра Павлівна, людина ніжної і лагідної вдачі, виховувала вдома шестеро дітей: трьох синів і трьох доньок. Анатоль — середній із братів.

Зрозуміло, якими були статки родини Олійників: по­стійна скрута, невідчепні біди. І все ж батько й мати на­магалися будь-що дати дітям освіту. Згодом п'ятеро дітей Олійників стали вчителями. Серед них — Анатоль. Два­надцятирічним він закінчує початкове училище і всту­пає до Борзенської гімназії. Після п'яти класів, у 1920-му році, стає учнем місцевого педтехнікуму, навчання в яко­му завершує 1924-го року.

 

 

- 7 -

 

Потяг до писання у хлопчика прокинувся ще в гімназії. Він любив римувати, сипати експромтами. В педтехні­кумі відчувалося, що це не просто прагнення юнака по-жонглювати словом, а щось серйозніше. Разом з друзя­ми, які теж захоплювалися поезією, він багато читає, пе­редовсім твори Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Павла Тичини, Василя Чумака, Григорія Чупринки та інших, редагує рукописний альманах педтехнікумівців.

Певна річ, у віршах Анатоля Олійника того часу не­мало наслідувального, учнівського, та з-посеред цього раз-по-раз спалахують суцвіття, наділені неповторним ароматом потужної індивідуальності, заряджені енергією осягнення життєвих таємниць. Відомо, що, окрім поезій, Анатоль Олійник писав тоді короткі оповідання, драма­тичні поеми, та я їх не бачив. Отож судити про ці твори не міг. І все ж переконався, що на літературному небі Борзнянщини засяяла ще одна яскрава зірка. Очевидно, перш за все, скромністю автора пояснюється те, що він не подавав своїх творів до друку, хоч мав їх чимало, міг навіть укласти збірку. Та, мабуть, гадав: рано!

Не встиг, мабуть, надіслати свої спроби до видавни­цтва і з Конотопа, де одразу ж по закінченні технікуму чіпав у школах українську мову та літературу. Протя­гом трьох місяців Олійник перебуває на військовій службі (комісували за станом здоров'я). Потім знову повертаєть­ся до Конотопа. Як одного з кращих фахівців, його зап­рошують читати лекції на курсах підвищення кваліфікації вчителів. Він організовує драматичні і літературні гурт­ки, на сцені оживають образи українських класичних п'єс, а також поширені в той час твори молодих українських драматургів. Не спадає і його поетичне натхнення. Ко­жен вірш дихає любов'ю до життя, до рідного краю, його історії, сучасного і майбутнього.

 

 

- 8 -

 

Розцвіли у лузі квіти,

Наче зіроньки в траві.

Наче камні-самоцвіти

На гетьманській булаві.

*  *  *

Здається, під снігом квіткирозцвілись...

Голосно крикнув хтось близько; "Пугу!"

Сховатися хочеться в полі кудись,

Хочеться впасти, втопитись в снігу.

 

Поет мав буйну фантазію, хвилі почуттів несли його, наче човника, в морі життя, він радів цьому летові, нез­багненному, швидкому, крилатому, невизначеному.

Це не могло пройти мимо пильного ока сторожів новонародженої партійної цнотливості. А чи випадково поет бачить у лузі самоцвіти, схожі на ті, що на геть­манській булаві? А чи не мріє він про самостійну, собо-рону? Може, не миле йому сповнене дерзань і звершень нове життя, що хочеться "сховатися кудись", "впасти, втопитись в снігу"? Та й чи не занадто активно пропа­гує він українську мову в період боротьби за повну пе­ремогу соціалізму, нав'язує українські вистави?

Мало того, регулярно (це почалося після армії) дру­кує на сторінках журналів "Молодняк" та "Червоні квіти" вірші, часом нечіткі, розпливчасті! Це вже розчепірюва­ла пазурі заздрість. Бач, його фото поряд з портретами заспівувачів нової української поезії.

І чиясь чорна рука мережить доноса на поета, гро­мадського діяча, який лишень зробив перші кроки, по­чав розправляти крила, набирати висоту для стрімливо­го польоту. Арешт. Допити. Камера. Є підстави гадати, що Анатоля Олійника намагалися звинуватити у причет­ності до Спілки визволення України (СВУ). Та, очевид­но, забракло доказів. І його через деякий час випустили.

 

 

- 9 -

 

Цей період знайшов відбиття у віршах, опублікова­них згодом сином поета у "Літературній Україні".

 

Згасає день за ґратами...

Думки мої дощем.

А скільки їх згасатиме

І згасне тут іще!

Іде, іде знов мучити

Безсонна довга ніч...

Печаль моя співуча ти —

А слухатимеш...

Лежу собі, мов граф тут я...

Думки мої, думки.

Згадав я з географії

За морем Соловки...

 

 Щиро й переконливо змалював поет ув'язнення у поезіях "І другий день іде байдужо...", "Бубновим тузом дірка в дверях". Під ними позначено: в'язниця ДПУ. Листопад 1929 року. А в січні наступного року Анатоль Олійник у Борзні, де констатує: "Немає ліків моїй рані…” І в цих рядках не лише туга за коханою. А й біль від зав­даної образи, наруги...

Чи не тому, що поет став постійно помічати на собі чийсь холодний пронизливий погляд, відчувати гаряче дихання в потилицю, він залишає любий серцю Конотоп?

Можливо. Зараз дати точну відповідь важко. Але ж вирішив терміново змінити місце проживання. І опинив­ся на Вінниччині у селі Андрушівці. Його перший урок у тамтешній школі відмінно змалював Валентин Речмедін. Працював Анатоль Андрійович і в сусідньому селі Спи-ченці. Що можна додати до процитованого з Речмеді-на? Розповідь того ж самого Валентина Остаповича в Борзянському готелі по закінченні згадуваного вище літературного вечора.

 

 

- 10 -

 

c. 11 – 22: Фотографії

 

— Анатоль Олійник володів величезною притягувальною силою не лише для школярів, його учнів, — зга­дував письменник. — До нього тягнулися дорослі — се­ляни і вчителі. Він збирав їх часто в сельбуді, де прово­див репетиції майбутніх вистав за п'єсами Мирослава Ірчана. Особливо запам'яталися мені твори "Підземна Галичина", "Родина щіткарів". Ставили також Миколу Куліша, Якова Мамонтова... Анатоль Андрійович був організатором культурного дозвілля... І досі старожили пам'ятають концерти, які відбувалися в сельбуді під ору­дою Олійника... По-новому дивилися сільські хлопці та дівчата на рідне слово, вони відчували, що це — велика сила у нашому житті...

 

 

Вітрила напнуто —

Пливімо!

Матрос не зрадить мій ніде.

Вітрила напнуто —

Пливімо!

Стоїть на скелі юний день.

Зовуть мого матроса Слово,

А наше серце — океан.

Зовуть мого матроса Слово,

Що знає силу бур Іран.

Нехай це човен паперовий —

Йому ж дістатися мети!

Нехай цей човен паперовий —

Йому пливти, пливти, пливти.

Вітання ж вам, сторінки білі!

Ходи сюди, моє дівча.

Вітання ж вам, сторінки білі,

Благословіте вас почать.

 

- 23 -

 

 

Бачимо усвідомлення молодим педагогом свого по­етичного покликання. Він обрав собі вітрильника—літе­ратуру, і на ньому збирається пливти по розбурханому океану життя.

Водночас Анатоль Олійник розуміє, що досягти жа­даних берегів зможе лише тоді, коли знатиме більше і глибше, коли опанує скарбами слова. І він продовжує вчитися. Заочно закінчує інститут соціального вихован­ня, з 1932 року працює в Житомирі. Набирає розмаху його педагогічна праця, росте поетична слава. У місті над Тетеревом Анатоль Андрійович пише епістоля-по-ему "Смолоскип". Вона засвідчує розширення ідейно-художницьких обріїв двадцятидев'ятирічного поета. Ноти радості перегукуються зі сплесками болю; нове народжується в муках, трагічне ніколи не зникне з жит­тя. Взагалі змужніння поета відбувається під знаком сумнівів і терзань. Так було з усіма справжніми поетами. І не випадково один з віршів цього періоду так і нази­вається "Співай, печаль":

 

 

Співай, співай, моя печаль,

Дитинно-колисково...

А я гостритиму меча.

Сталитиму підкови.

Ще стільки темряви у нас,

Ще непролазні хащі...

Незавойована весна,

І стільки днів пропащих...

 

 

Що це — зневіра у правильності обраного курсу, у незламності соціалістичної лінії? Хто зна. Але це — роздум мудрої людини, яка починає розуміти: для здійснення найвищої мети не досить гасел і транспа­рантів, для цього необхідна велика кропітка робота.

 

 

- 24 -

 

Він "гострить меча, сталить підкови". Він увесь — го­товність. Та на серці печаль. І нікуди від неї не втечеш,

не подінешся. Печаль іноді межує з тяжкою невпевнені­стю, тугою.

 

Вітрила зламано.

Розбито

На тріски мрійного човна...

Ні, ніякому ворожбиту

До дна людини не пізнать.

 

І хоч далі у цьому вірші Анатоль Олійник переходить на рейки інтимності, хоче почути "тільки одне лю...", загальний настрій поета виходить за рамки особисто­го, набирає більшого звучання. І знову вибухає акорд віри:

 

З печери вийду знов

На берег,

Човна збудую

І вітрило

Ізнов поставлю і ноту.

Пливімо знов життя любити!..

Коли б то ти заговорила,

Коли б сказала одне лю...

 

Як мало треба людині — "одне лю..." І це треба було не лише Анатолю Олійнику.

Це "лю...", бодай одне, необхідно кожному. Відчува­ти свою потрібність хай хоч комусь одному — дуже ба­гато важить.

Коли вже я торкнувся інтимної лірики поета, скажу, що з-під його пера вийшла ціла низка чудових любовних поезій, котрі й сьогодні до глибини душі хвилюють, збуд­жують у серці ніжний трепетний щем.

 

 

- 25 -

 

Портрет коханої! Що може

Найкращим бути в самоті, —

Коли думки тебе тривожать,

Коли байдуже і ворожо

Торкають струни золоті!

Портрет — папір.

А от жива ти!

(О чудодійний талісман...)

Вітрам найдужчим не зірвати

Листки надії—

вірю свято —

І тіні сумніву нема.

... Ідуть осінні дні в тумані.

А в мене сонячно...

Я сам

Дивлюсь на Мавоньку кохану —

І заростають мої рани:

Любов лікує і краса.

 

Аби у читача не склалося враження, що Анатоль

Олійник милувався тільки портретами коханої, процитую рядки з іншого вірша:

 

Чи тебе забути можна коли-небудь,

Перший поцілунок і твою любов! —

Підпливає тихо вечір — чорний лебідь,

А вночі до мене ти прийдеш ізнов.

І ридати довго буде піаніно,

І сплетуться звуки, як зелений хміль,

А тоді до тебе на твої коліна

Голову схилю яйне прийму відтіль.

Схилишся тоді ти ніжно наді мною,

Груди твої, хвилі, сколихнуть мене,

А на них родимка крапкою такою,

На снігу — мов зірка, злякано моргне.

 

 

- 26 -

 

Образ зірки у інтимній ліриці поета досить пошире­ний. Він запозичив його з народної пісні, але зумів транс­формувати, надати особистісного відтінку.

 

Як я із тобою — і зими немає,

А весна навколо травами буя,

Як я із тобою — туга замовкає

І квітки шепочуть, серденько співає,

Зіронько моя!

Коло тебе вірю в наше я кохання,

Вірю, як ти кажеш: "Янавік твоя".

Коло тебе вмерти хочу без вагання,

Хочу я за тебе взяти всі страждання,

Зіронько моя!

 

Розмаїття ритмічного малюнку поезій створює бага­томанітність почуттєвих вражень:

 

В день прощання, в день розлуки

Простягни до мене руки...

Обійми!

Поцілуй мене жагуче!..

Ми самі.

 

Талант поета розвивався, дужчав, міцнів. Проте чуле серце Анатоля Олійника не могло не вловити і подиху нової загрози, що вже криваво ворушилася в надрах ста-лінщини. Розпочинався черговий похід на діячів літера­тури та мистецтва, наближалася страшна хвиля репресій. Цькування Миколи Кулішаі Миколи Хвильового, невдо­волення пошуками "неокласиків".

А тут ще й над головою Олійникової родини грім хряс­нув! Надійшла звістка про арешт молодшого брата Ана­толя Михайла, студента філологічного факультету Київ­ського державного університету. Якимось

 

 

- 27 -

 

особливим "чуттям", підігрітим і роздруханим попередніми подія­ми, Анатоль збагнув: треба їхати з України подалі. Кра­ще "добровільне заслання", ніж енкаведистські лабети. Він швидко розрахувався з роботи, їде до Москви, де укладає угоду з постпредставництвом Каракалпацької АРСР при Президії ВЦВК і у січні 1933 року вже працює у Турткулі, тодішній столиці автономної республіки.

Трудиться піднесено, натхненно. Очолює відділ куль­тури в газеті "Советская Каракалпакия". Одночасно викладає російську мову та літературу і німецьку мову в педагогічному технікумі, завідує видавництвом Каракал­пацького науково-дослідного інституту, готує передачі на радіо. А ночами пише вірші, оповідання.

Наш земляк стає одною з найпомітніших постатей серед літературно-культурної громади Каракалпакії. Бере найдіяльнішу участь у створенні там Спілки пись­менників. Як свідчить публікація у газеті "Советская Каракалпакия" його у числі перших приймають до пись­менницької організації, обирають членом її правління. Анатоль Олійник широко друкується в перкладах на каракалпацьку мову. У свою чергу він багато перекла­дає з мови братнього народу на українську, російську. В міжреспубліканській газеті "Литература Средней Азии" Анатоль Андрійович публікує ряд ґрунтовних ста­тей з проблем розвитку каракалпацької літератури. Своїм учителем, наставником, порадником вважали ук­раїнського письменника ветерани каракалпацької літе­ратури Джолмурза Аймурзаєв, Калли Аїмбетов, Науруз Жапаков та інші.

 

 

- 28 -

 

У липні 1935 року Анатоль Андрійович переїздить до Бухари, де його обирають доцентом педагогічного інституту. Здавалося б, все гаразд у Олійника. Так воно, зрештою, й було. Одне постійно гнітило його — розлука з Україною. І ось у травні 1936 року йому випадає наго­да відвідати рідний край. З цією метою вирішив викори­стати профспілкову відпустку. Не боявся? А хіба не так робив срібнянець Михайло Івченко, що переїхав на Північний Кавказ? А хіба не мріяв про це прилучання Олександр Ведміцький, що жив у Оренбурзькій області?

...Потяг несе Анатоля Андрійовича в Україну. Ось вона, зелена, квітуча, розкішна! Ожила після страшного голодомору, виграє хвилями ланів. Поет не відриваєть­ся від вікна вагона.

Нині важко сказати: чи ще в Бухарі, чи по дорозі Анатоль Андрійович застудився. Запалення легенів. Зне­силений, виснажений організм не зміг протистояти хво­робі. Запалення переросло у лівобічний гнійний плеврит. Залишалося одне — операція. Борзенські лікарі зроби­ли її, але покращання не наставало. Анатоля Олійника везуть до Жовтневої лікарні Києва. Але й тамтешні ме­дики виявилися безсилими. 24 серпня 1936 року серце поета перестало битися...

З'ява у Москві Олійникової "Амурової декади" по-новому розкрила образ Анатоля Олійника. Якщо у першій книзі із зрозумілих причин було вміщено переваж­но поезії "прохідні", зокрема й про колективізацію, ком­сомол (хоч таких у нього небагато), то у другій надруко­вано вірші іншого змісту. З них видно, що поет був пере­довсім великим і справжнім патріотом України, що її минуле, сьогодення і

 

 

- 29 -

 

майбутнє хвилювали його найбільше. Він прагнув бути самим собою на своїй землі.

Зараз можна зробити висновок, що творча палітра борзнянця була досить щедрою і розмаїтою. Багатство ритмомелодики, несподіваність метафор, цікаві неологі­зми, широка амплітуда строфіки засвідчують, що в особі Анатоля Олійника ми набули неординарного, самобут­нього поета, який віднині назавжди увійшов в анали ук­раїнського слова і посів належне йому місце у вітчизня­ному літературному процесі. На сторінках книги розси­пано чимало перлин поезії найвищої проби.

Зазначимо, що в цілому книга гарно впорядкована, хоч син Анатоля Андрійовича Олег — доцент Російсь­кого університету шляхів сполучення, а небіж Георгій фізик-ядерник, до речі, лауреат державної премії Росії.

Безперечно, не обійшлося тут і без втручання Марії Іллівни Рябчун, дружини поета, яка, на щастя, ще жива-здорова, хоч і переступила межу дев'яносторіччя.

Вони дочекалися вільної і незалежної України. Не­зважаючи на труднощі, які переживає наша держава, хоч і повільно, але впевнено долаючи їх, ми віримо у май­бутнє, як вірив і Анатоль Олійник:

 

Хай мороз кріпить і хвища

Б'є у лиця, валить з ніг —

Все ж життя мороз не знищить,

Все ж колись розтане сніг.

 

 

- 30 -

 

Він з нами, піснетворець!..

 

Під мамині тривоги

Ірозшуми тополь

Виходив у дорогу

Олійник А натоль.

Поніс вогненне серце

Та ніжність ув очах

Па круговерті й герці

За український шлях,

За наше рідне слово,

За пісню золоту,

За древність і обнову,

За відданість святу.

Було в добу похмуру

Немало світлих днів...

На творчість сам Сосюра

Його благословив.

І полилася пісня

Між добрими людьми...

Жаль, шана дещо пізня

Й прокроплена слізьми.

Ну що ж? Нехай і пізня

Та люба, мов Дніпро,

І пригорща Вітчизна

Схвильоване перо.

Спадають струхлі шори

З надій, життів і доль...

Він з нами - піснетворець

Олійник А натоль!..

 

Микола Малий

1992р.

 

 

- 31 -

 

 

1.       Як иду до тебе — і ходи не чую,
А немов на крилах прилітаю я.

Як іду до тебе—я іще сумую,
Прилечу до тебе — грішний, я раюю.
Зіронько моя. — 2

2.                   Як я із тобою — і зими немає,
А весна навколо травами буя,
Як я із тобою — туга замовкає

   І квітки шепочуть, серденько співає,

   Зіронько моя. — 2

3.                   Коло тебе вірю в наше я кохання,
Вірю, як ти кажеш: "Я навік твоя ".
Коло тебе вмерти хочу без вагання,
Хочу я за тебе взяти всі страждання,
Зіронько моя. — 2

 

 

- 32 -