Анатоль  Олiйник    

Олег Олійник

 

МІЙ БАТЬКО - ПОЕТ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

 

Саме тоді, коли Українська Народна Республіка припинила своє існування і рештки української армії змушені були інтернуватися на території, зайнятій поляками, 20-річний юнак із Борзни на Чернігівщині Анатоль Олійник написав такі рядки:

 

Нехай і так. Хай порубали

Аж при землі зелений гай,

Ліси ж і потім виростали

І звеселяли рідний край.

І ми ростем - уже не лози,

Доволі гнутись, як вони!

Нехай кріпить зима морози,

Не подолати їй весни!

 

В українську літературу ввійшов ще один поет. Фахівці відносять Анатоля Олійника (9 листопада цього року виповнилося 110 років від дня його народження) до поетів розстріляного відродження. І це так, хоч він у свої неповні 34 роки помер у Жовтневій лікарні Києва в результаті тяжкої хвороби, так би мовити, своєю смертю. І все ж на розстріл його разом з іншими вели. А було це так.

1918 року Борзну зайняли червоні. Вони випустили з місцевої в'язниці тих, хто там знаходився, і тимчасово замкнули на подвір'ї будівлі декількох бездомних собак. А ввечері гурт гімназистів, пустуючи (хто не пустував у їх віці?) відбили замок, випустили собак, а на воротях залишили напис: «Ленін дав собакам амністію».

Звісно, знайшлись ті, хто це бачив і доніс новій владі. Гімназистів розшукали, заарештували, і вночі чекісти повели біля 30 хлопців за місто, июб у полі розстріляти. Коли заарештовані наблизились до останніх хат, вони кинулись врозтіч. Конвоїри відкрили вогонь і багатьох застрелили, а кільком вдалося втекти. Серед останніх був і Анатоль Олійник.

Минуло п'ять років, і вже не гімназист, вже поет Анатоль Олійник написав:

 

Їх розстріляли на толоці

Чубатих двох якихсь братів.

Один лежав на правім боці,

Другий дивитися хотів

На ясне сонце. І він бачив,

І сонце грало в скло-очах,

І прапор їхній тут маячив

Надвоє подраний в ногах.

Ніхто не знав, кого забили.

Байдуже паслась череда,

Лиш вороннє і налетіло,

Травицю вітер лиш гойдав.

І крові тихо напувались

Братів нечесані чуби.

Вгорі ж на глум їм цілувались

Два білосніжні голуби.

 

У 1920-1924 роках батько вчився у Борзнянському педагогічному технікумі. У ті роки у Борзні не було професійних письменників. Анатоль сам об'єднує навколо себе студентів технікуму, які проявили схильнісїь до художньої творчості. Це об'єднання укладало рукописний «Літератур­ний альманах». Перше число того альманаху за 1923 рік зберігається і за­раз у Борзнянському історико-краєзнавчому музеї, а друге число за 1924 рік знаходиться у родинному архіві поета. Весь зміст другого числа аль­манаху нараховує 50 сторінок і, як і першого, переписаний рукою батька, а на останній сторінці зроблений напис: «Редактор Анатоль Олійник». Після закінчення педтехнікуму батько живе і працює у Конотопі. Таму школі №2 він викладає українську мову і літературу, одночасно працює коректором у місцевій газеті «Селянські вісті». У школі організував літературний гурток.

У 1925-1929 роках велася українізація підприємств і установ. Як свідчать численні документи сімейного архіву, Анатоля Олійника часто залучали до заходів з українізації в Конотопі.

Художня творчість Анатоля Олійника у ці роки йде по висхідній. Вів і активно друкується у журналах «Молодняк», «Червоні квіти», іншій тогочасній українській періодиці. Часто буває в Харкові, де зав'язує творчі стосунки з П. М. Усенком, Т. Г. Масенком, 3. Я. Біленком, а з В.М. Сосюрою у нього встановились дружні взаємини.

У творчості Анатоля Олійника переважає пейзажна та інтимна лірика. Михайло, молодший батьків брат, розповідав мені, що він питав у Анатоля, чому це так. «Тому, - була відповідь, - що там я можу писати все, що я думаю». Коментарі тут зайві.

Якщо вважати, що у кожного поета має бути свій програмний, так би мовити, коронний вірш, то, на мою думку, у Анатоля Олійника таким віршем буде «Співай, печаль». Ось він:

 

Співай, співай, моя печаль,

Дитинно-колисково...

А я гостритиму меча,

Сталитиму підкови.

Ще стільки темряви у нас,

Ще непролазні хащі...

Не завойована весна,

І стільки днів пропащих.

Прийшла - і будь.

Твоя це ніч,

Як згадка про кохану.

Бува печаль в сто крат цінніш,

Аніж весілля п'яне.

Співай, печаль...

Далека путь,

І збилися підкови.

В душі у мене - як в степу,

Де трави колискові.

І дивно так: на трави меч!

(Аналіза й синтеза).

Співай, печаль!

…А вітер дме!

…Крило

на гостре

лезо.

Мабуть, читачеві особливо впадає в очі останній рядок. Багатьом притаманне передчуття, а у поета воно, мабуть, ще більш загострене. Цей вірш написаний 18 жовтня 1929 р., а 28 листопада батько був за­арештований. В Україні набирав темпи процес з інспірованої тогочасним ДПУ справи Спілки визволення України.

На щастя, ув'язнення батька тривало лише 33 дні. Мабуть, план посадок був виконаний...

Варто звернути увагу на передчуття поетом і подальших подій. Неві зі після звільнення, 20 січня 1930 р. він напише дружині М. 1. Рябчун такі рядки:

 

Ударив перший грім. І досі

Іде заливчаста луна,

Хоч і не літо, не весна

Була тоді, а пізня осінь.

Уже збирався в гості грудень,

А я до тебе. І враз - грім,

(Усі дороги, кажуть, в Рим).

О, скільки грому іще буде...

Деталі звільнення батька після 33-денного ув'язнення у Конотопі на сьогодні невідомі. Зрозуміло, що в роки комуністичного режиму про це намагалися не згадувати. Репресивні органи, нема сумніву, не стали ви­бачатись перед поетом-педагогом за моральну шкоду, завдану арештом. Після звільнення батько зразу ж покидає Конотоп і вирішує «залягти на дно». Як пригадувала моя мати, він незабаром їде у Київ і у органах наросвіти просить направити його на педагогічну роботу в якесь село! Із запропонованих він обирає те, яке подалі від Конотопу - село Андрушівку на Вінниччині. Схоже, батько не помилявся у своїх передчуттях! Коли заарештованих українських діячів культури відпускали, через 2-3 місяці їх частіше всього забирали знову і вже назавжди.

В Андрушівці поряд з педагогічною роботою батько організовує драмгурток, який показував свої вистави у навколишніх селах. Один з його учнів-гуртківців того часу Валентин Речмедін став пізніше відомим письменником. Батько продовжує писати поетичні твори, але в них уже відчувається певний душевний злам.

Восени 1932 року Анатоль Олійник з дружиною переїздить вчите­лювати у Житомир, де перед тим закінчує заочно інститут соціального виховання. В Україні ж починалася нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Надійшла звістка і про арешт молодшого брата поета Мя| хайла, студента Київського університету, який був засланий потім н| північ.

З огляду на власний сумний досвід батько не став гаяти часу. Він втрете тікає від загрози своєму життю з боку влади, а перед тим звільняється з роботи. У довідці, підписаній директором школи, говорилось! «Олійник Анатоль Андрійович звільнений зі згаданої посади згідно з його (Олійника) заявою, як самомобілізованого на педроботу до Нижньоволзького краю. 27. 12. 1932 р». Щоб не залишити репресивним органам по собі сліду, батько поїхав не до Нижньоволзького краю, а в Москву Там він уклав угоду з постпредставництвом Кара-Калпацької АРСР, яка входила тоді до складу Російської федерації, і 31 грудня 1932 р. поїхав працювати у тодішню столицю цієї автономної республіки місто Турткуль. Моя мати пригадувала сказані їй слова: «Я послав себе у добровільне заслання». При цьому додавав, що його могли заслати на північ або до Сибіру. Але там сильні морози, яких він не любив. Тому, мовляв, хай заслання буде у теплі краї.

У Турткулі батько завідує відділом культури у газеті «Советская Каракалпакия». Його вірші й оповідання російською і в перекладі кара­калпацькою мовою друкуються у тамтешній періодиці. Він бере активну участь у створенні спілки письменників у Каракалпакії. У1934 р. перший з'їзд спілки письменників автономної республіки обирає А. Олійника членом правління спілки.

У липні 1935 р. батько з родиною переїздить до Бухари, де працює доцентом педагогічного інституту. У травні 1936 р. по дорозі у від­пустку в Україну батько застудився. Запалення легенів ускладнилося лівобічним гнійним плевритом. Операція у Борзнянській лікарні не дала позитивних результатів, і поет у тяжкому стані був перевезений дожовтневої лікарні Києва. Але там лікарі виявилися вже безсилими, і 24 серпня Анатоля Олійника не стало. Похований він у рідній Борзні на Новоміському цвинтарі.

Вийшло так, що, маючи численні публікації у періодиці, Анатоль Олійник не встиг видати за життя жодної книжки. Внаслідок цього, а також репресій 30-х років і Другої світової війни ім'я Анатоля Олійника було забуте.

І от на початку шістдесятих років минулого століття ми з матір'ю звер­нулися за допомогою видати збірку поезій А. Олійника до колишнього батькового друга В. М. Сосюри. Він обіцяв свою допомогу, написавши в листі до нас: «Ми поставимо питання про збірку тов. Олійника, як про несправедливо забутого поета. Гадаю, що все буде добре». На жаль, смерть В. М. Сосюри не дала йому змоги здійснити обіцяне. Але його відповідь надихала мене, і я почав впритул працювати над упорядкуван­ням збірки і збирати матеріали про життя і творчість батька.

У 1968 р. в Спілці письменників України за ініціативою Станісла­ва Тельнюка була створена комісія з літературної спадщини Анатоля Олійника під головуванням Павла Усенка і з заступником Валентином Речмедіним. Поверненню Анатоля Олійника із забуття сприяли також Степан Крижанівський і Зіновій Біленко, а пізніше Станіслав Реп'ях, Анатолій Речмедін, Олександр Олійник, Віталій Крисуненко, Іван Шишов. Завдяки моральній підтримці названих майстрів пера я упоряд­кував і видав три збірки батькових поезій «Вітрила напнуто» (1971 р.), «Амурова декада» (1998 р.), «Віват, життя» (2006 р.). Про життя ітвор-чість Анатоля Олійника написані книги С. П. Реп'яха «А завтра - лісі день» (2002 р.) і А. П. Речмедіна «Чарівний лірик із Борзни» (2005 р.), до яких пізніше і я долучився своєю книгою «Знедолений Ікар» (2010р.). Усім згаданим письменникам, які допомогли повернути із забуття поета Анатоля Олійника, висловлюю найщирішу вдячність.