''BIВАТ ЖИТТЯ'' - АНАТОЛЬ ОЛІЙНИК

Анатоль  Олiйник    

УКРАЇНСЬКИЙ  ПОЕТ                 

Фотогалерея   Вітрила Напнуто   Амурова Декада   Віват, Життя!   А завтра — ліс і день...   Чарівний лірик із Борзни   Знедолений Iкар Ранні Паростки

 

Анатоль Олійник

 

 

 

Віват, життя

 

 

поезії

 

 

 

Москва

2006

 

 

 

 

 

         Упорядкування  О. А.  Олійника

         Передмова  І. Я. Шишова

        

  До  пропонованої  збірки  поезій  Анатоля  Олійника  увійшли  недруковані  раніше  вибрані  твори  різних  років.

 

Редагування, коректура та  компютерний  набір

Олег  Олійник

Технічний  редактор  Р.  Олійник

 

Підписано  до  друку

Формат  70х100/32  Папір  офсетний

Гарнітура                    Ум.- друк. арк.

Замовлення                 Тираж  200

 

 

 

 

З ШУХЛЯДИ

                   СВІТЛО КОХАННЯ ДАЛЕКОГО

 

 

Ці вірші складено на протязі 1920-х –початку 30-х років минулого сторіччя. Саме тоді (та хіба тільки тоді?), як тепер стало відомо, не лише писати будь-що по українському, а й розмовляти, ба навіть думати, було рівнозначно суворому присудові в українському буржуазному націоналізмі, тобто в найкращому випадку це – арешт, висилка, в’язниця, концтабір і, нарешті, цілковите знищення в найрозмаїтіший спосіб, хоч і промайнула тоді ж блискавицею наскрізь фальшива й лицемірна так звана українізація.

Цю “українізацію” і леніністи, й сталіністи вигадали для того, щоб, по-перше, обдурити український народ, притлумити й приспати спрагу національних патріотів, і, по-друге, виявити тих таки патріотів і, як сталіністи й казали, “взяти на карандаш”, аби потім увесь цей “елемент” винищити впень.

1932-й – 33-й роки, як відомо, стали апогеєм того нищення – 10 мільйонів душ українського населення. Це ціла держава! А вже скільки було зліквідовано нашої інтелігенції (цвіту нації!) за спеціальними постановами, декретами, вказівками й планами, а то й просто без будь-яких планів, лиш за те, що, як Борис Олійник казав, він українець зроду, то це вже доведеться з’ясовувати ще не одному поколінню прийдешніх українців. А скільки нашого люду загинуло на різних і зовсім не потрібних Україні війнах, починаючи з часів скаженого (а по-їхньому – Великого) царя Петра 1? Придивіться:

 

- 5 -

 

 

громадянська війна майже вся палала тільки на теренах України. А кому вона була потрібною? Звісно, - північно-східному завидющому й загребущому сусідові, який і тепер ніяк не вгамується, що втратив загарбане.

І автор цих поезій Анатоль Андрійович Олійник (1902 – 1936) був добре обізнаний з відповідною ситуацією в суспільстві й державі. На той час (легально й нелегально) було вже репресовано тисячі й тисячі людей різних національностей. А українців же, як завжди, - сила-силенна.

А отже, рука таки тяглася до пера! Він знав, чим це може скінчитися, тим паче, що його самого не оминала “злодія рука”, вона на нього чатувала, очікувала слушної хвилини й не поспішала, бо знала, що жертва нікуди не втече, бо де ж утекти з тюрми народів? Та й те сказати - кандидатів на страту було мільйони. 

А молодість, світле кохання в найулюбленішу  Мавку  (лірична  героїня  віршів А. Олійника – І. Ш.), в Україну, рідний народ спонукали братися до пера й виспівувати наболіле вистраждане, як це робили далекі й ближні Олійникові попередники (Данте, Петрарка, Шекспір, Шевченко, Тичина, Рильський, Сосюра та багато й багато інших). Тепер можна сміливо сказати, що в українській літературі є образ Коханої Мавки (не плутати з Мавкою Лесі Українки, хоч певні асоціації тут є), оспіваний А.Олійником, як він є в образах Беатріче й Лаури, оспіваних Данте й Петраркою.

І треба зазначити, що кохання – це світле й натхненне почуття людське, в А. Олійника, також як і в тих таки Данте, Петрарки й Шекспіра, має присмак

 

 

- 6 -

 

 

туги й смутку. Бо кохання без розлуки ніколи не буває, а розлука для нього – майже смерть. І тому крізь щастя закоханого Олійникового ліричного героя весь час проступає туга, а то й сльози:

 

    Знов ти до мене прийшла смутноока,

    Знов ти бажаєш від мене пісень,

    Нас роз’єднало провалля глибоке,

    Далеч тужлива, заплаканий день.

 

Усе б нічого, коли б не той злощасний час, коли творилися ці вірші, якби  не  та  законсервована й заґратована доба сталінсько-єжовських репресій, що їх так рельєфно й зримо відчував Анатоль Андрійович:

 

    Крок за кроком в самотині по руїні я іду.

    Ось ступив уже ногою під горою...Як зійду?

 

І так, перед нами українська поетична лірика, лірика переважно  інтимна й почасти пейзажна і, звісно, громадянська. Громадянської із зрозумілих причин менше, але вона разюча й тверда. Стійка, мов криця. Пейзажі тут суто українські, запашні, соковиті, без найменшого хуторянства:

 

         За містом поле, сніг і вечір

         В жупані синьої імли;

         Підняв тривожно вгору плечі

         І дерев’яні крила млин.

 

Як чітко й коротко сказано: “Підняв тривожно вгору плечі і дерев’яні крила млин”. Так ніби автор цвяхи забиває в дошку, а в душу сипле красу

 

 

- 7 -

 

 

 

українського пейзажу: образи, метафори, порівняння, гіперболи тощо.

Тут і є нагода дещо сказати про Олійникову художню майстерність.

На його віршах, без сумніву, позначилась уся народно-пісенна й писемна класична українська поезія, скажімо, від Павла Грабовського до витонченої і стихійної манери письма молодого Павла Тичини. Тим паче, що А.Олійник не сліпо запозичував, а творчо пропускав прочитане через своє закохане серце й видавав неповторні поетичні зразки, які, на жаль, пролежали нерухомо, тобто без друку, майже століття.

 

         Іду до тебе невідомий,

                   До мене вимріяна в снах.

                   Заходь. Заходьте. Вдома. Вдома.

                   Іде весна. Весна.

 

 А от зразок з манери письма П.Грабовського:

 

                   Годі, синочку мій, годі,

                   Спи, мій маленький, не плач.

                   Татко тобі на заводі

                   Викує срібний калач.

 

Звісно, за доби Грабовського таких заводів ще не було, де б кувалися “срібні калачі”. Але ж ідеться про стиль і метрику, ритм і розмір. А Анатоль Олійник своїми “калачами” якраз і осучаснював традиційну манеру з новим часом, тобто поєднував їх у нероздільне ціле. Так роблять усі справжні майстри художнього слова всього світу.

 

 

- 8 -

 

 

 

І навіть не віриться, що Олійникової (Анатоля) поезії я досі не знав (а воно таки, на жаль, так!), що я вперше відкриваю для себе це воістину небуденне в нашій літературі ім’я. А це тому, що його поезія настільки цілісна й природна  для  нашої  класики, що  ніби він завжди був серед нас.

І ще одне. Поетів на прізвище Олійник в українській літературі є кілька. Можливо, саме тому Анатоля сприймаєш, ніби давно знайомого  автора. Може й так. Тільки тут мушу зазначити,  що  серед  Олійників  Анатолеві належить часова, а отже й просторенева, першість входження в нашу літературу. Це вже потім був сатирик Степан, видатний Борис Ілліч, інші Олійники. Та Анатоль був першим! Нехай це не суттєво для творчої якості, а просто факт, який слід фахівцям знати. Загалові – не обов’язково. Загал мусить насолоджуватися його високою художньою майстерністю. І все!

Тут слід сказати, що Анатолеві вірші системно (в збірках) таки друкувалися й за радянських часів, щоправда, вже після поетової смерті. Зокрема, відомий прозаїк Валентин Речмедін 1971 року написав путнє переднє слово до впорядкованої поетовим сином О.Олійником книжки “Вітрила напнуто”, яка й вийшла того ж року у видавництві “Радянський письменник”. І саме тоді (не лише я) ми всі відчули, що Анатоль Олійник здавна є нашим класиком.

А вже 1998 року в Москві поетів же син Олег Анатольович Олійник із своєю докладною передмовою за власний кошт випустив ще одну батькову книжечку під назвою “Амурова декада”. Наклад першої книжки був 2400 примірників (що не кажіть – держава), наклад другої – 1000

 

 

- 9 -

 

 

 

примірників. Це вже власним коштом. Але тут є такі прецікаві світлини, що ніби пояснюють і прямо таки писану (суто українську!) вроду поета, його милої рідні і осереддя поетової душі – його рідну хату. І тут зрозумієш безсмертного Гете, який стверджував, що поетову музу вповні можна зрозуміти лише побувавши на його батьківщині. А дані світлини неначе наближають упритул нас до поетової батьківщини – праукраїнського містечка Борзни, що на Чернігівщині. Анатолю Олійнику присвячене літературно-художнє видання поета і прозаїка чернігівця Станіслава Реп’яха “А завтра ліс і день”(2002 р.) Літературознавець Анатолій Речмедін написав і 2005 року видав своєрідне дослідження життя й творчості А. Олійника “Чарівний лірик із Борзни”.

От вам і істина, що рукописи не горять, виправдовується лише тоді, коли ті рукописи бережуть такі сини й дочки чи просто добрі люди, як от Олег Анатольович Олійник.

Мабуть саме Провидіння колись підказало Анатолеві Олійнику скласти вірша з процитованою тут строфою “Годі, синочку мій, годі...” Бо його серце, вочевидь, відчувало, що саме він збереже  рукописи й пустить його творіння у світ Божий.

І я переконаний, що читач даної книжки відкриє для себе ціле царство людської краси, української природи, море, а то й океан, якнайщиріших і найніжніших почуттів кохання, побачить, як українці можуть любити в усі віки, коли б вони і де б не жили.

До того ж, кохання в Анатоля Олійника, я б сказав,

 

 

- 10 -

 

 

 

своєю цнотливістю зрідні Шевченковій інтимній ліриці. Там таки дійсно нема “зерна неправди” за собою. В обох жінка – символ божества, поклоніння не тільки перед її вродою, а й перед її святою місією народжувати дитя, продовжувати рід людський. У даному разі рід український.

Доторкаєшся до Олійникової інтимної лірики й ніби на очах чистішаєш душею, коли хочете, стаєш людиною.

І виникає справедливе запитання, чому ж така поезія мало не століття пролежала нерухомо, вдалині від допитливого й спраглого ока читача, так би мовити, провалялася в шухляді? Та ж тому, що були не те що непевні, а прямо таки скажені (сатанинські), як Іван Бунін казав, “окаянні” часи.

На Анатоля Андрійовича енкаведисти буквально полювали. І саме тому йому довелося в прямому смислі втікати до Середньої Азії, в піски, хоч вони його бачили й там. Та смерть природна випередила їх, позбавила ще одного  “кандидата” на тортури їхніх нелюдських мук. 1936-й рік – рік смерті Анатоля Олійника – був у розпалі сталінсько-єжовського людиножерства, про що ми обізнані з преси й численних спогадів мучеників. Отже, можна сказати, що він пішов у вічність вчасно, як би це страшно не звучало тепер.

А тепер, мені здається, нам усім треба пильно  вчитуватися в розмаїту й квітучу поезію Анатоля Олійника, треба ширити його Слово серед спраглих українців, починаючи з дитячих садочків і до похилого віку. Треба, щоб його ім’я монолітно стояло в лавах нашої літератури з іменами таких його сучасників, як П.Тичина, В. Свідзинський, В. Сосюра, Є.Маланюк, Т. Осьмачка, Д. Загул та багато-багато

 

 

- 11 -

 

 

 

 

інших, як українець В. Маяковський казав, “хороших і різних” поетів.

Для мене тут питань немає: Анатоль Олійник – один з найкращих ліриків української поезії не лише 20-х – 30-х років, а на всі віки. Його вірші в шухляді твердо випробував час, і їхнє золото не потьмарилось, а навпаки – засяяло світлом далекого  кохання, як  вічні зорі  в небесному просторі.

 

 

                                      Іван ШИШОВ,

                       Член Національної спілки

                        письменників України

                            М. Москва

 

 

- 12 -

 

 


*   *   *

 

Вітаю вас, сторінки чисті,

Відгомін  серця  ви  мого,

Скалки  любові  променисті,

Вночі  запалений  вогонь.

                   Вітай  і  ти,  дружино  люба,

                   Сторінки  ці - вони  тобі!

                   Вони  не  зрадять,  не  загублять

                   І  будуть  друзями  в  журбі.

Вітаю  вас,  сторінки  білі

Мого  несказаного  “я”,

Мій  трепет  пальців  загрубілих,

У  морі  буднів  мій  маяк.

                   Ведіть  мене  у  тиху  гавань

                   До  берегів  таємних  дум...

                   Пісні,  як  місто  золотаве,

                   Що  ним  я  трепетно  іду.

Ведіть  мене,  мої  самітні

Сторінки  білі,  у  свій  сад -

Втекти  від  буднів  непомітно

І  не  вернутися  назад.

                   Я  вам  повім  мою  тривогу,

                   Мою  любов  і  мрії,  дні,

                   Хвилини  мертвого  й  живого,

                   Що  є  у  серці  в  глибині.

Я  приведу  сюди  Марію

Згадати  в  цих  рядках  мене -

Це  там  ім'я  її  зоріє

Таке  і  просте  й  чарівне.   

 

                                      22 лютого  1930 р.

 

 

- 13 -

 

 

 

 

                                        *   *   *

 

         Просто  і  ясно  почата  основа,

         Трепетно  водить  рядками  рука.

         Хай  як  волосся  у  тебе  шовкове,

                Вийде  тобі  моя  ткань.

         Росяним  ранком  і  синім  серпанком

         Думу  за  думою  серцем  сную.

         Мріє,  Маріє,  моя  полонянко,

         Ти  це  збудила  весну  мою,  юнь.

         Дай  же-но  очі  в  рядках  цих  відбити,

         Ніжно-несказаний  дотик  грудей...

         Певно  в  ворожки  або  в  ворожбита

         Ти  чарувать  научилася  десь.

         Просто  і  ясно  почата  основа:

         Радості  нитка  і  нитка  журбі.

         Квітами,  травами  виросло  слово

         Скріплене  кровю,  любовю  тобі.   

 

 

                            1  серпня  1931 р.

 

 

- 14 -

 

 


ОСІНЬ

 

         Дрімає  літо.  Сон  неясний.

         Самітня  постать.  Згаслий  сад.

         За  садом  сонце  скоро  згасне,

         І  постать  вернеться  назад.

 

         Зітхнуло  літо.  Серпень - син

         Останні  дні  вже  дожива ...

         Шепоче  тоскно.  Скоро  скін...

         Схилилась  низько  голова.

 

         Шугнув  вітрець,  листочки  в  шелест -

         Та  тихше,  літу  сниться  сон...

         Самітня  постать  постіль  стеле,

         В  душі  надії  сіє  льон.

 

         Спитають  мати: “Що  ж  і  досі

         Немає,  доню,  що  ж  не  йде?”

         Та  заголосить: “Мамо,  осінь -

         Розбила  серце  молоде.”

 

         Замовкла  доня  і  не  просить.

         Прийшла  з  сльозами  осінь  в  сад

         І  розплела  шовкові  коси,

         І  розпустила  жовтий  чад.

 

 

- 15 -

 

 


*   *   *

 

         Іде  до  тебе  невідомий,

         До  мене  вимріяна  в  снах.

         Заходь.  Заходьте.  Вдома.  Вдома.

         Іде  весна.  Весна.

 

         Хай  на  деревах  лопнуть  бруньки,

         Хай  зелень  буйно  потече.

         Дивись,  дивись,  як  став  я  струнко,

         Як  вирівняв  плече.

 

         Ставай-но  поруч  і  зі  мною,

         Горою  груди  дощані.

         Журба  хай  серця  більш  не  доїть,

         Ще  будем  зеленіть.

 

         Обвийся  хмелем  навкруг  нього,

         Я  ж  біля  неї,  що  нема -

         Вогнями  серця  молодого

         Заграю  барвами  всіма...

 

 

- 16 -

 

 


*   *   *

 

         Заснуло  поле.  Ані  звуку.

         Анікогісінько  нема.

         Назустріч  вечорові  руку

         Зажурно  сунула  пітьма.

 

                  Давно  колись  тут  ржали  коні,

                   Щоночі  жито  пило  кров.

                   І  поле  зойкало  спросоння

                   А  ранком  спало.  Спало  знов.

 

         Були  і  турки,  і татари,

         Щоночі  був  кривавий  сон.

         Дівчат  уранці,  як  отару

         Волошок,  гнали  у  полон.

 

                   Могили  виросли  високі,

                   І  з  батогом  пройшов  ось  пан...

                   Надів  вже  вечір  чорноокий

                   Свій  шовку  чорного  жупан.

 

         Заснуло  жито  і  волошки.

         Приснився  сон,  що  сниться  раз,

         Зарожевіло  небо  трошки -

         Хтось  крикнув: “Годі  кривд,  образ!”

 

                   І  полилася  кров  востаннє,

                   І  спалахнув  вогнями  гнів,

                   Благословенне  будь  повстання,

                   Все  повернути  час  наспів.

 

 

- 17 -

 

 

                        ВАЛЕРІАНОВІ  ШЕВКУ

 

         Ми  з  тобою  вінків  не  сплітали,

         Не  ходили  ми  в  поле  удвох -

         Наше  місце  було  шумні  зали,

         Втіхи,  танці  та  мякість  панчох.

 

         Грали  нам  завжди  пяні  музики,

         І  лилося  зі  струн  їх  вино,

         І  впивалися  очі  так  дико,

         Коли  ранок  дививсь  у  вікно.

 

         Та  прийшла  тоді  раз  на  світанку

         Громозливна  гей  повінь - гроза.

         Залишили  ми  нашу  коханку

         І  забули  “прощай”  їй  сказать.

 

         Часто,  чарку  піднявши,  казали:

         Завтра  вранці  вінок  сплетемо...

         А  на  полі  волошки  зростали,

         І  рипіло  на  людях  ярмо.

                                     

         Час  прийшов,  і  тепер  ми  з  тобою

         Стали  зовсім  уже  не  такі,

         І  ми  сміло  пішли  вже  до  бою,

         І  щоранку  нам  сурмлять  гудки.

 

         Плетемо  ми  вінки  вже  не  Люсі

         І  не  пяній  по  залах  юрбі.

         Наш  крицевий  вінок  революції,

         Наш  крицевий  вінок  боротьбі.

                           

         1  січня  1926 р.

 

 

- 18 -

 

 

В  КАСАРНІ

 

         В  касарні  ніч  осіння  темна,

         В  тяжкому  сні  товариші...

         Здається,  військо  чужоземне

         Лаштує  сполох  у  тиші.

         Зітхань  уривчастих  глибоких

         І  слів  за  ніч  не  позбирать.

         Десь  шелестять,  як  листя,  кроки...

         Кудись  пішла  осіння  рать.

         В  пітьму  пірнули  всі  касарні,

         Не  видно  варти  ні  душі,

         Як  кладовище  чи  лікарня -

         На  спокій  вам,  товариші.

         Здається,  ходить  скорбна  мати,

         Шукає  сина.  Вся  в  сльозах.

         Круг  неї  блискавки... Гранати...

         З  багнетів  ліс,  а  з  куль  гроза.

         Верніться,  мамо,  вже  на  ниву,

         Там  золоті  лежать  снопи...

         Здорові  будьте  і  щасливі,

         А  син  ваш,  мамо,  хай  поспить. 

                                                                                              14  грудня 1926 р.                        

 

- 19 -

 


ВЧОРАШНЄ

 

         Сьогодні  зорі,  як  волошки,

         І  серп  на  небі  золотий.

         Побудь  зі  мною  ще  хоч  трошки

         Про  тебе  згадку  освітить.

 

                   Верни  печаль  твою  зажнивну

                   Зітхань  вагітної  землі,

                   Нестримну  повінь  громозливну

                   І  ясні  зорі  на  чолі.

 

         Щоб  чулись  громи  і  зітхання,

         І  революції  хода,

         Волошок  зоряне  повстання

         І  ти  на  страті  молода.

 

                   Тобі  співають  мої  струни,

                   Тобі - ім’я  вам –легіон.

                   Твої  надії  і  буруни.

                   Рожевий  мак.  Волошки.  Льон...

 

 

- 20 -

 

 


                    ДИТИНА  СПИТЬ

 

Ось  воно  маленьке.  Ції  оченята

Ще  пили  учора  жадібно  блакить.

- Он  маленька  хмарка.  Ой,  яка пухната.

А  тепер  подушка,  і  воно  лежить...

 

- Побіжу  на  річку,  там  трава  і  квіти,

Сонце  покупаю,  в  човник  посаджу.

Завезу  далеко,  за  чотири  світи -

Там  дріма  жар-птиця,  от  я  й  розбуджу.

 

Розмовляло  любо,  гралось  як  веселка,

Бджілкою,  бувало,  цілий  тобі  день.

Літери  вже  знала... Я  вже  піонерка.

Чудно  промовляла,  знала  вже  пісень.

 

Не  догнали  сонця  рученята  любі,

У  воді  здавалось  близьким  одну  мить.

Промені  зірвали  руки  чиїсь  грубі.

Утопилось  бідне...Ні.  Ну  правда  ж?...Спить?

 

 

- 21 -

 

 


                      СЕСТРІ  ЛІПІ

 

     Так  учора,  так  сьогодні,

     Так  і  завтра,  й  цілий  вік

     Проковтає  хтось  голодний

     Календарний  день  і  рік.

 

              Так  сьогодні,  як  і  вчора

              Зранку,  вдень  і  уночі

              Ти  шукаєш,  пильно  зориш

              Розгадать  життя  ключі.

 

     А  шляхів,  доріг  не  мало

     Розгубилось  по  землі -

     Тільки  б  сонце  не  сідало

     Хмарним  сумом  на  чолі.

 

              Так  сьогодні,  як  і  вчора

              Не  знайшовши - знайдеш  сон.

              Заколише  ніч  сувора,

              Туманом  затягне  льон.

 

     Так  учора,  так  сьогодні

     Кряче  ворон... Ну  і  кряч!

     Хай  до  неба  із  безодні

     Ллється  пісня  наша  й  плач.   

 

                       21  травня  1926 р.

 

 

- 22 -

 

 


                              МАТЕРІ  МОЇЙ

 

З  далекої  Молдавії

З  чужої  сторони,

Де  скоро  задичавію,

Де  світ  мені  тісний,

 

     Лечу  до  тебе,  матінко,

     Під  теплеє  крило-

     Сховай  мене  у  затінку

     Щоб  сонце  не  пекло.

 

Ой,  тут  і  взимку  спека  є,

І  сніг,  а  я  в  поту,

І  хвилі  небезпекою

Несе  Дністер  отут.

 

     Нема  мені  тут  спокою

     Ні  вдень,  ані  вночі.

     Так  тугою  глибокою

     Ридають  тут  сичі...

 

А  як  же  ви  там,  ріднії,

Як  батько,  як  сестра?

Не  знаю  я,  не  відаю-

Хіба  спитать  Дністра?

    

                       25  грудня  1926 р.

         

 

- 23 -

 

 

 


О.  ІЗБИЦЬКІЙ

 

Ти  така  маленька,  тиха,  непомітна,

Нерозважні  ночі  завжди  в  самоті.

Сняться  тобі  очі,  усміхи  привітні,

І  бринять  у  грудях  струни  золоті.

     Ти  така  маленька - устаєш  щоранку,

     Сніданок  під  руку - до  ларку  бігом...

     І  глузує  жовта  вивіска  з-над  ганку,

     Що життя нас хльоска так своїм хвостом.

Уночі  так  серце  билося  тривожно,

Груди  задихались - хтось “люблю”  шептав...

І  тягло  до  нього  так  непереможно,

До  життя  нового  й  зоряних  заграв.

     І  тремтіло  тіло,  і  ласкали  руки,

     Голуби  літали,  і  квітки  цвіли.

     А  тоді...злітались  літери,  як  круки,

     Горбились  папером  папки  і  столи.

...Цим  повідомляєм:  уставайте,  ранок.

Спалахнув  у  тебе  снонеясний  бунт.

І  затих  раптово.  І  не  чуть  тачанок-

Мусиш  засідати  знов  за “Ундервуд”.

     ...Ще повідомляєм,  що  пакунки краму...

     Пальці,  як  скаженні, цок- цок- цок-цок,

     А  тепер завмагу (чорт  і з  ним, і з вами).

     В  голові,  як  в  кузні,  стука  молоток.

Ти  така  маленька,  тиха,  непомітна,

Нерозважні  ночі  завжди  в  самоті.

Сняться  тобі  очі,  усміхи  привітні,

І  бринять  у  грудях  струни  золоті.  

 

                       15  січня  1926 р.

 

 

- 24 -

 

 

УЧНЯМ  МОЇМ  НА  НОВИЙ  РІК

 

         5-а  групі

Така  метелиця  надворі

І  ніч  ще  темна  затягла -

Змела  неначе  усі  зорі

Із  неба  відьмина  метла.

     Я  не  дійду  такої  ночі

     До  вас  у  школу - а  ніяк,

     А  привітать  же  так  я  хочу

     З  новим  вас  роком! - Чом  не  так?

Шепоче  дідько  мені  збоку

Та  ще  й  регочеться.  Ну,  ну!

Хоч  грузну  я  в  снігу  глибокім

Та  бреше  дідько - дожену!

     Отак  і  он  як  всі  дороги

     Сплелись,  і  снігом  занесло...

     Вхопивсь  я  дідькові  за  роги -

     Лечу - ось  місто...ось  село...

Стомився  дідько  мій  до  краю,

Хвостом  лиш  крутить  та  мете,

А  я  все  далі  поганяю,

Бо  кожне  місто  все  не  те.

     Кипить  мій  дідько,  як  в  окропі,

     Сопе,  хропе - оце  їздець.

     - Ну  відпочинь.  Я  в  Конотопі,

     Дорозі  нашій  тут  кінець.

Ну,  от  я  й  з  вами.  З  новим  роком,

Здорові  будьте,  юнаки.

Нехай  міцніють  наші  кроки,

Дійти  на  зоряні  луки.

А  далі  ніколи... От  горе!

 

- 25 -

 

 

 

     Вертатись  треба  вже  мені.

     Здорові  ж  будьте,  мої  зорі,

     Як  нині  й  завжди  на  всі  дні.

 

 

           6-а  групі

 

Не  ворожбит  я  і  не  знаю

Людської  долі  наперед,

А  от  відсіль  з  чужого  краю,

Як  бородатий  очерет,

              Що  над  Дністром  отут  киває

              І  шепче,  наче  чоловік, -

              Я  з  новим  роком  вас  вітаю

              І  чую  я,  що  новий  рік

Вам  принесе  немало  сили

І  знань,  потрібних  у  житті,

І  ще  розправить  ширше  крила,

Науки  крила  золоті.

              І  чую  серцем  я  здалеку,

              Що  будуть  радісні  вам  дні.

              І  під  морози  і  під  спеку

              У  вас  лунатимуть  пісні.

Не  побажання  це,  а  віра

У  кращу  будучність  дітей

В  моєму  чулому  надміру

У  серці  буйно  так  цвіте.

 

 

- 26 -

 

 

6-б  групі

 

Здорові  будьте,  з  новим  роком!

Це  знов  до  вас,  товариші,

Іду  я  тихім  моїм  кроком,

Як  сон,  з  надіями  в  душі.

 

              Нема  в  руках  моїх  журналу,

              І  без  рушниці  зараз  я,

              Іду  так  тихо,  так  помалу

              Туди,  де  ходить  тінь  моя.

 

Ось  ваша  група,  ваші  двері,

Чому  ж  так  страшно  відчинить?

Невже  ж  то  тільки  на  папері

Зі  мною  дружні  ви  на  мить?

 

              Агов!  Ви  тут?  Давайте  разом

              Відчиним  двері  новим  дням!

              Ну, ну виходь, Степан,  розказуй,

              Що  цього  року  треба  нам?

 

Усі  ви  кажете:  нам  щастя,

Здоровя,  успіхів  і  все?

Без  боротьби  це  вам  не  дасться,

Так  сніг  надії  занесе.

 

              Давайте  ж  так  скеруєм  кроки:

              Ти  не  відстань,  ти  не  спіши -

              Здорові  будьте  з  новим  роком,

Вперед,  мої  товариші!

 

 

- 27 -

 

 

                 7-а  групі

 

Здоровійте  тілом  і  міцнійте  духом,

Скоро  розчищати  вам  свої  путі -

Придивляйтесь пильно, прислухайтесь вухом

Як  дзвенять  словами  зерна  золоті.

 

Вам  збирати  треба  це  зерно  у  душі,

В  очі  перелити  весняну  блакить -

Отоді  вже  квітів  зілля  не  заглушить,

І  назавжди  буде  ця  бадьора  мить.

 

Розглядать  не  треба  нам  свої  долоні,

То  старі  ворожать  хай  собі  в  кутку.

Рік  новий  сідлає  нам  сьогодні  коні,

Цокотять  їх  кроки,  наче  на  току.

 

Їдьмо ж  всі  назустріч  дням  новим і сонцю,

Не  вважайте,  друзі,  що  надворі  сніг,

Рік  новий  нам  стукав  кожному  в віконце,

А  тепер  він  днями  ось  уже  побіг.

 

Здоровійте  ж  тілом  у  своїй  роботі

І  міцнійте  духом  у  своїй  борні -

Відпочинем  далі,  погуляймо  потім,

Хай  не  пролітають  марно  наші  дні!

 

 

-28  -

 

 

7-б  групі

 

На  папері  отут  мої  щирі  слова,

Мої  думи  в  одежі  убогій.

Моє  серце  палке  я  під  нею  сховав

Та  й  пустив  у  далеку  дорогу.

 

     Хай  же  думи  мої  аж  до  вас  долетять,

     З  новим  роком  нехай  привітають

     І  розкажуть  нехай  про  забуте  життя,

     Як  без  вас  я  тут  сумно  блукаю.

 

Хай  ці  тихі  слова  вас  розбудять  вночі,

Щоб  засяяли враз  ви  зірками,

Мені  темно  отут,  тут  ридають  сичі,

А  там  ясно  і  любо  між  вами.

 

     На  папері  оцім  побажаннів  нема,

     Бо  юнацтву  їх,  знаю,  не  треба,

     Бо  я  вірю,  що  вас  не  здолає  пітьма,

     Й  буде  завжди  ясне  ваше  небо.

 

А  мене  оцей  рік  промине,  обійде

І  зачинить  до  вас  іще  двері -

Не  зустріну  тоді  я  вже  більш  вас  ніде,

І  засохнуть  слова  на  папері.    

 

                                 Грудень  1926 р.

 

 

- 29 -


                   СОН

 

Чорні  смолоскипи  (Цвинтар  і  тополі )

Хто  вас,  хто  запалить? (Зустріч  і  кому?)

Думи  комнезамські... (Діти  в  комсомолі)

Запаліть  тополі!  (Проженіть  пітьму)

Стали  ви  рядочком.  (Це  тополі  знову)

От  і  домовина...(Церква - от  і  все)

Гей,  тополі - низу!  (Вилітають  сови)

Де  ви,  хлопці?  Хто  ви?  (Ладаном  несе)

Загорались  зорі...(Ще  отак  недавно)

Юнаки - дівчата  (Умирали  в  полі)

Вершники  суворі  (Падали  загравно)

Чорні  смолоскипи  (Цвинтар  і  тополі)

Прийде,  стане  струнко (Дзвін гуде-пожежа)

Церква  і  тополі  (Бішений  загін)

Догорайте  швидше!  (Закричав  я  лежа)

І  схопився  вітром...(Це  ж  нахабний  дзвін) 

    

                                 8  вересня 1925 р.

 

 

- 30 -

 

 


*   *   *

 

Асфальт  і  грязь,  і  всюди  я-

Пройдисвіт,  блазень  і  поет.

Таємна  подорож  моя,

Плавких  сніжинок  менует.

 

Ночами,  днями  завжди  сам,

Забутий,  радісний,  як  сон.

Сьогодні  чесний,  завтра –хам,

Топчу  вже  батьківський  закон.

 

Сьогодні  тисячі  заграв,

Вогнисті  кучері  пожеж,

А  день  блакитний  розіпяв

Вже  охоронця  моїх  меж.

 

І  вільний.  Вільний  я  іду

Стежками  марев  і  руїн...

Живого  більше  не  знайду

В  снігах  вечірніх  хуртовин.

 

Я  не  вернуся  вже  туди,

Де  розридалася  печаль.

Ніхто,  ніхто  не  дасть  води

Залить,  втопити  мені  жаль.

 

А  повернусь - знайду  я  тин

І  там  пройдисвітом  умру.

Не  взнає  батько,  що  я  син,

Затужить  тоскно  ворон - крук.

 

 

- 31 -

 

 

               ЛІЛЕЯ 

                               Павлу  Коломійцю

 

Хто  перший  її  з  вас  зустріне,

Дівчину,  що  ходить  болотом?

Хто  перший  за  руку  холодну

Тепло  візьме  і  скаже - Лілея?

Хто  сонячну  перший  поему

Висіче  з  мармуру  слів  для  неї?

Хто  знайде  в  лозі  оту  стежку,

Що  то  їй  вітри  протоптали?

Моя  то  дівчина  забута

Шелестить  в  комишах  на  болоті,

Моя  і  забута  й  незнана,

Що  не  очі - озера  блакитні.

Я  шукаю  мою  Лілею...

Може  знайдеться,  хто  з  вас  відважний

І  піде  шукати  зі  мною

Ту  дівчину  мою,  що  немає.

Як  у  білому  жінка  іде -

То  в  озерах  полощуться  чайки,

Тоді  в  сльози  лоза  й  комиші,

Тоді  жінці  ім’я  тій  Лілея. 

 

 

                       Грудень  1926 р.

 

 

- 32 -

 

 


     НАД   КОЛИСКОЮ

 

Годі,  синочку  мій,  годі,

Спи,  мій  маленький,  не  плач.

Татко  тобі  на  заводі

Викує  срібний  калач.

Скоро  вже  сонечко  зійде

Золотом  шити  блакить...

Сонечко  ти  повновиде,

Годі,  любенький  мій,  цить.

Цілую  нічку,  невгавне,

Завжди  тебе  колишу.

Виріже  ранок  загравний

Дудку  тобі  з  комишу.

Виростеш -  будеш  співати

Пісню  колись  за  станком.

Лихо  колише - не  мати,

Будь  же  ти  добрим  синком.

Хусткою  теплою  вкрию,

Грудьми  нагрію  тебе...

Тато  твій  спить  в  свинорії,

Татко  твій  пяниця - бе.

Татко  не  прийде  сьогодні,

Він  десь  обійма  стовпи,

Грій  рученята  холодні,

Не  будемо  плакати,  спи.

Спи.  Не  жахайся,  то  в  двері,

Вітер  ударив  крилом.

Спи,  мій  малий  піонерик,

Спи  безтурботним  ще  сном.   

 

                       19  січня 1927 р.

 

 

- 33 -

 

 

           ЮХИМУ  МАЛЕНКОВІ

 

     Не  знаю,  хто  ти,  юний  хлопче,

     І  відкіля,  прийшов  за  ким -

     Та  бачу:  брук  не  дарма  топчеш

     Під  небом  новим  чарівним.

 

     З  села  чи  з  міста -  всюди  сонце,

     І  революція  ішла,

     І  наше  замкнуте  віконце

     Розбила  й  сонця  налила.

 

     Хлопчина  з  хати  і  степами.

     Заводи!  Фабрики!  Туди!

     Гей,  революціє,  будь  з  нами -

     Чорнозем  сонцем  зароди.

 

     В  очах  задуманість  Тичини,

     В  куточку  серця  Хвильовий.

     Іди,  загравний  мій  хлопчино,

     І  повним  колоском  доспій.

 

 

- 34 -

 

 


                  СІМА

 

     Таке  коротке  слово  Сіма.

     Мабуть  імя  це  просто  сон.

     Лілея  вплетена  в  косі,  мо,

     На  шиї  лебідь - медальйон.

 

     Усе  так  коротко  й  неясно...

     Далека  юність.  Хміль.  Дурман.

     Горить  і  досі  не  погасне,

     Хоч  хай  які  дощі,  туман.

 

     Для  тебе  першої,  лебідко,

     Блакитноока  моя  Сі,

     Складав  я  вірші  (правда - гидко)

     “Поет,”- сміялись  дома  всі.

 

     Дізнались  потім,  що  єврейка -

     От  український  наш  поет!

     І  в  тебе  теж  була  сімейка -

     Були  раз  кинули  в  замет...

 

     Зустрілись  потайки.  Зітхали,

     Яку  з  двох  вір  прийнять  обом.

     Надворі  (лишенько)  світало...

     Сидів  за  це  я  під  замком.

     ............................................

     Впіймали  лебедя - чорніти?

     Та  я  для  згадок  ще  не  вмер.

     Ще  довго  буду  я  носити

     Лебідку  Сіму  до  озер.

 

 

- 35 -

 

 

               ТАНЕ   СНІГ

 

     Вітер  заволока, -

     А  послухай  добре -

     Заспіває - будеш,

     Як  струна  бриніть!

              ...Умирай,  толоко!

              - Слава  вам,  хоробрі!

              ...Серце - кузня  в  грудях -

     Радісно  мені!

     Гей!  Тягни  з  повіток,

     Де  і  хто  що  має -

     Трактора  чи  плуга

     Рало - в  землю 

                         Все!

     Вітер!  -

                Скину  свиту...

  -Говори,  німая,

Це  ж  сини - не  слуги!

Жито  землю  ссе.

Земле  повногруда!

Дай  і  я  напюся -

Я  ж  іще  дитина

(Ранок  по  весні...)

Дай  і  я  зорю  де

Ячменю  на  вуса,

Щоб  не  буть  під  тином...

Вітер!...

            Тане  сніг...

 

 

- 36 -

 

 

*  *  *

                  

         Наче  пасіка  там  за  горою,

         Наче  кузня  отам  на  горі -

         То  ж  учитель - коваль  кує  зброю

         І  в  життя  роздає  дітворі.

         На  горі - то  стоїть  семирічка,

         Усміхаючись  вікнами  вдень,

         І  дорога  до  неї,  як  стрічка,

         Що  наділо  село  молоде.

         Як  напровесні  повінь - у  школу!

         Всі  босоніж:  ще  тепла  земля.

         Ось  і  сторож,  старий  дід  Микола

         (За  гусят  нас  вважає):  гиля!

         -Ой,  дідусю,  повчіться  із  нами,

         В  піонери  і  вам  би  піти! -

         Наміряється  дід  кулаками,

         А  піймає,  мов  рідний,  пестить.

 

 

- 37 -

 

 


*  *  *

 

           мовчав  і  мовчу - тільки  очі

         Не  сховають  від  тебе  пісень -

         Мої  вії  закритись  не  хочуть

         Ні  вночі,  як  і  серце,  ні  вдень.

         - Де  зустріну  тебе?  Щохвилини

         Відчиняю  я  двері  тобі...

         -О,  волошки,  пісні  мої  сині,

         Годі  вам  розцвітати  в  журбі!

         - Буду  ждати  святково  і  біло...

         Ти  постукаєш  в  двері  мені?...

         - Мої  вії  розгорнуться  в  крила,

         Очі - цвітом  осиплють  пісні.

         - Будуть  в  білім  цвіту  твої  ноги,

         Що  ні  слово - благання  моє;

         Одійду  до  дверей,  до  порога,

         Запитаю:  хто  в  хаті  тут  є?

         .............................................

           мовчав  і  мовчу - тільки  очі

         Кажуть:  жду  тебе,  сонце!  Зійди!

         - Моє  серце  дитяче,  дівоче

         Тебе  кличе  тихенько:  сюди.

         А  не  прийдеш...не  скажеш...- Ніколи

         І  нікому  дверей  не  дчиню -

         Хай  хоч  ноги  стернею  поколе,

         Хай  дріжатиме  хтось  край  вогню...

 

                            12  липня 1927 р.

 

 

- 38 -

 

 


                 РОЗГУБЛЕНІ   СЛОВА

 

                           Лені - Мілі                 

Ви  обидві  коротко  підстрижені,

Вам  обом  по  очі  перелаз...

Дві  сестри  в  душі  моїй  засніженій

Розлили  замріяний  екстаз.

         І  забулась  рана  незагоєна

         Зустрічі  останньої  вночі,

         І  у  мене  зараз  заспокоєна

         Задрімала  миша  на  плечі.

Вам  би  пісню  зараз  з  переливами

Заспівати  птахом  голосним -

Будьте,  сестри  любії,  щасливими,

Будьте  завжди  з  серцем  весняним.

         Та  немає  скрипки  тут  журливої,

         Не  торкнутися  руками  струн,

         Як  з  осики  листя  полохливої

         Позмітав  пісні  мої  бурун.

А  не  раз  колись  було  співалося,

Й  розливало  суму  береги...

Ах,  ніяк,  ніяк  мені  не  ждалося,

Що  так  рано  випадуть  сніги.

         Памятаю  Лену  над  зачотами,

         Міля  ж  мовчки  правила  зшитки,

         А  весна  гуляла  за  воротами,

         І  сплітали  руки  юнаки.

Я  лежав  тоді  в  зубах  з  цигаркою,

Слідкував  за  вами  і  співав,

Я,  як  завжди,  був  тоді  під  чаркою,

І  цвіла  волоссям  голова.

І  нащо  було  іти  на  вулицю,

Коли  тут  шматочок  неба  був?

Ой,  як  згадка  в  серці  мені  мулиться

 

- 39 -

 

 

 

І  розматує  мою  журбу.

         Не  сказав  я  й досі  вам  по-дружньому,

         Що  любив  тоді  я  вас  обох

         Якось  так,  що  серцю  осоружному

         Пооблазив  був  пожовклий  мох.

І  тепер,  коли  стою  з  рушницею,

Хоче  серце  дико  на  багнет.

Ох,  набридло  буть  мені  синицею

І  пиликати,  що  я  поет.

         Не  знайшов  я  й  досі  слів  розкрадених

         Заспівати  пісню  про  любов,

         І  бадьорість  пахне  моя  ладаном,

         Коли  хочу  заспівати  знов.

Не  знайшов  я  й  досі  слів  розгніваних,

Щоб  у  серце  кинути  черстве, -

Спалахну,  буває,  несподівано,

Та  не  довго  полумя  живе.

         От  і  зараз  вам  співати  хочеться -

         Встав  я  рано - рано  на  зорі,

         Вітер  хлопчиком  мені  лоскочеться,

         І  скупатись  хочу  я  в  Дністрі.

Цілий  день  ізранку  я  проплаваю,

Розпрозорю  в  очах  каламуть,

І  чорнявий  з  вами  я  білявими

Струнко  стану  на  єдину  путь...

         Дві  сестри  біляві  мені  струнами

         Прозвучали,  що  пропащий  я...

         Гей,  як  рано  розбраталася  з  бурунами

         Молодість  розхрістана  моя.

 

 

- 40 -

 

 

                   *   *   *

 

Пролетіли  ночі  зоряні  і  темні,

Пролетіли  хмарні  і  рожеві  дні,

Пролетіли  в  безвість  і  думки  таємні,

І  замовкли  в  серці  радісні  пісні.

 

         То  ж  було,  як вийдеш  у степи  безкраї,

         То  ж  було,  як  сядеш  на  свого  коня,

         То  ж було, як візьмеш  кобзу та заграєш -

         Де  ті  були  й  думи,  що  тепер  щодня!

 

А  тепер  щоденно  муштра  та  рушниця,

А  тепер  тривоги  серце  повне  вщерть,

А  тепер  щоночі  мало  мені  спиться,

І  блукає  близько  біля  мене  смерть.

 

                                      Грудень  1926 р.

 

 

- 41 -

 

 


                   *   *   *

 

По  всій  хаті  лежать  черевики:

Під  столом  і  під  ліжком  - пять  пар.

Значить,  в  хаті  сімейка  велика,

Або  в  хаті  живе  чоботар.

         Я  в  дорозі  своїй  несходимій

         Позбивав  закаблуки  ущент, -

         Може  ж  тут  я  куплю  собі  джимі,

         Або  ці  підлатаю  умент.

То  ж  веселий  такий  і  бадьорий

Без  вагань  я  до  хати  іду,

І  ось  пані  в  ній  бачу  сувору,

Бачу  панну  її  молоду.

         Де ж  мій  майстер -  не  знаю,  не  бачу,

         Тут  приладь  чоботарських  нема -

         Помилився  ти,  юний  козаче,

         І  до  хати  забився  дарма.

Що  ж  стою  та  дивлюсь,  не  виходжу?

Кого  Джильдою  пані  зове?

Чого  рушити  з  місця  не  можу,

І  здригнувся  я  радо  увесь?

         Ах,  то  ж  Джильда -  не  панна...собачка

         Черевиками  грається  тут.

         Чоботарка  вона  їм  і  швачка

         І  дзвінок  на  несмілий  мій  стук.

         ......................................................

Я  стоптав  черевики  в  дорозі

Й  думав:  тута  живе  чоботар -

То  ж  пробачте  мене...Мої  нозі,

Бачу,  треба  іти  на  базар!

                                  9  червня  1927 р.

 

 

- 42 -

 

 

                      ПІСЛЯ   ЛЕКЦІЙ

 

         Вистрибом  та  скоком

         Кинулись  з  ослонів:

         Пообідать  дома-

         Й  зразу  на  майдан!

         Гомінким  потоком

         Потекли  колони.

         Школярам  утома -

         Сміх  один...Гайда!

         “От  і  дай  їм  ради, -

         Думає  наш  сторож, -

         Голову  набили,

         Як  отой  казан...”

         - Що  це?  Барикади?

         Діду!  А  де  ж  ворог?..

         Підняли  ви  пилу,

         Як  в  степу  козак...-

         Ах,  це  ж  замітає

         Дід  сліди  дитячі

         І  ослони  вгору

         На  ослін  ослін -

         Так  і  виростає,

         Барикада  наче,

         А  на  ній  суворий

         Сторож  дід  Лаврін...

         На  майдані  співи,

         Спорто-гра,  змагання.

         Загартуймо  сили -

         Буде  боротьба!

         ...Ось  і  сторож  сивий.

         Любий  дідугане,

         Нас  тобі  струсила  

Зоряна  доба.

 

 

- 43 -

 

 

 

                       *   *   *

 

         Ми  звикли  так  до  слів:

                     Слова – полова,

         Дихнеш  і  вже  летять -

                   І  мруть,  як  метелі.

         О,  як  ти  чуєш  нас,

                   Доба  моя  казкова,

         Куди,  коли  без  нас 

                   Скеруєш  кораблі?

         Ні  голосом,  ні  рухом,  ні  очима

                   Не  зможеш  розказать,

         Як  грає  кров  мені;

                   Так,  наче  рана  тут

         Боляча  й  незлічима,

                   І  серце  от – от - от

         Достукає  вже  дні.

                   Гриміти  громом  би -

         А  слово  шкаралуще,

                   І  тисяча  є  слів,

         І  жодного  нема...

                   Залив  би  сонцем  вас,

         О,  дикі  нетрі  й  пущі,

                   Де  розцвіта  в  майбутнє

         Червоним  цвітом  мак.

                  

                                      1927 р.

 

 

- 44 -

 

 

                        МЕТЕЛИЦЯ

 

     Ой,  метелиця! - Світу  не  видно!

     Білий  сніг,  біле  полумя – дим,

     Та  ще  вітер  отой,  як  сновида,

     Повертає  сюди  і  туди.

         Ой,  пожежа  в  саду - і  не  тушать,

         І  гуляють  собі  дерева:

         Козачка  витанцьовує  груша,

         Гопака  кущ  отак,  вишня - вальс.

       Простягають  клени  довгі  руки,

       Ловлять  іскри,  мов  хочуть  згоріть...
       В  сад  на  сполох  щось  каркнули  круки

       І  згоріли  самі  десь  вгорі.

         От  струнка  лиш  тополя  не  рушить:

         Як  навіки  загрузла  в  снігу

         Й  посміхається  гордо  до  груші;

         Бузина  ще  стоїть  ні  гу - гу.    

     Стара  слива  крива  й та  до  гурту

      І  собі  закружляла -  сміху!

     - От  зроби  отак:  очі  примруж  ти,

      Так  дихни  на  віконечко – х - ху!

         І  те  саме  й  тобі  буде  видно,

         Що  побачив  я  в  нашім  саду,

         І  тобі  тоді  в  хаті  набридне -

         - Люба  мамо,  пусти,  хай  піду!

       Ой,  метелиця,  світу  не  видно!

       Білий  сніг,  біле  полумя - дим,

       Та  ще  вітер  отой,  як  сновида,

       Повертає  сюди  і  туди.

 

 

- 45 -

 

 

                   КОЛОБОК

        

         Квітчасте  плетиво  шибок

         Горить  вогнем  світання.

         Це  сонце - з  казки  колобок

         Прокотиться  і  стане.

         - Це  ти, - кричить  старий  тріскун, -

         Так  будеш  на  сніданок!

         Лисиця  ходить  у  ліску  -

         Тікай  сюди  на  ґанок!

         Злякався,  бідний...От  і  день

         Тікає,  кида  тіні...

         Ах,  колобок  мій,  де  ти,  де?

         ...Блукає  вечір  синій.

         Квітчасте  плетиво  згаса.

         Шибки  як  чорні  рани.

         В  цвіту  стоїть  казковий  сад.

         На  небі  місяць - пряник.

 

 

- 46 -

 

 


*   *   *

 

         Коноплі,  мов  ліс  той,  зелені  й  густі,

         Приємна  отам  прохолода.

         День  сонцем  і  потом  по  дівчині  стік,

         Сховатися  їй  не  було  де.

         Зелені  і  жовті,  і  сині  в  очу

         Світила  їй  вогники  втома -

         А  от  хоч  би  слово  про  це  він  почув...

         І  в  щасті  була  непритомна.

         Отут  у  коноплях  чужих  уночі

         Звязали  самі  собі  руки,

         І  їхню  дитину  отут  позначив

         Світанок - і  взяв  на  поруки.

         Світанок - синок  їй,  а  ще  їм  за  рік

         І  доня - волошка  у  жнива.

         Собі  і  малятам  робили  д  зорі,

         А  дні  на  чужих  положили.

         Як  зілля  в  толоці,  біди  і  біди,

         Не  стало  давно  чоловіка...

         У  згадках  бабуся  дріма ... не  будіть,

         Сон  сів  їй  на  сиві  повіки.

 

                                      7  квітня  1928 р.

 

 

- 47 -

 

 


КРЕДО

 

         Моє  кредо  (пролог),  що  востаннє

         Налилось  моє  серце  ущерть,

         Ще  не  піде  любов  до  згасання -

         Епілог - не  розлука,  а  смерть.

 

         Вірю - скоро  на  свято  любові

         Принесемо  ми  чисті  серця,

         Як  несу  я  тобі  оце  слово,

         Що  не  знає  ні  змін,  ні  кінця.

 

         Так  ця  осінь  іде  не  ридати,

         А  дарунки  вона  нам  несе,

         І  втече  від  нас  сум  бородатий -

         Бо  почує  бадьорих  пісень.

 

         Стали  поруч  ми  вдвох,  і  не  знаю,

         Де  моє,  де  твоє  тут  плече -

         Ти  в  мені – я  в  тобі  впоринаю -

         В  глибині  наших  серць  і  очей.

 

         А  зустрінути  бурі?  Зустрінем!

         В  моє – Ліліне – серце – сюди -

         Одрубав  я  в  минуле  коріння,

         Повернутись  нема  вже  куди.

 

         Це  пролог  мій  і  кредо  любові,

         Моє  серце  налите  ущерть.

         В  епілозі  ж  останнєє  слово:

         Не  згасання  й  розлука,  а  смерть.

                           

16  серпня  1927 р.

 

 

- 48 -

 

 

ВЕРБА

 

         Біля  тину  верба  безголова

               (Восени  вітер  голову  зняв)

         Ловить  дуплами  сонце  й  не  вловить.

         Тільки  вітер  отам,  як  щеня,

         Що  промерзло  зимою,  заскиглить

         Та  прорветься  і  далі – в  поля.

         Там  вівсом  шелестіти  достиглим

         Буде  краще... А  тут – переляк,

         Переляк  на  вербу  недоріку:

         Хлопці  колесо  тягнуть  старе

         І  на  плечі  їй  мостять...А  крику -

         Ну  вона  ж  їх  усіх  обдере.

         Зашкарубла  кора  полотнянкам

         Не  страшна.  Ти  дітей  не  лякай,

         Прилетить  тобі  в  гості  панянка

         З  нею  й  пан,  що  зовуть  ле – ле - ка.

         Залелечуть  вони  незабаром

         Про  далекі  незнані  краї,

         Де  ростуть  кипариси,  чинари,   

         Горді  пальми  й  цитрині  гаї.

         Будеш  слухати  знову,  вдовице,

         Про  своїх  ти  братів  і  сестер,

         Що  не  бачила  зроду...Дивися -

         І  гілля  тобі  знов  одросте.

         Це  тобі,  щоб  дозволила,  вербо,

         З  тої  щогли  до  тебе  дрота

         Натягти  і  почуть  Комінтерна*...

         Ох,  ти,  вербо,  моя  сирота.

 

* Радіостанція у 20-х роках  була  ім. Комінтерна

 

 

- 49 -

 

 

В  КІМНАТІ

 

         До  дрібниці  в  кімнаті  все  любе,

         Кожну  річ  я  дитинно  люблю.

         Медвежа  мені  скалить  тут  зуби

         І  бурмоче – вартую,  не  сплю!

 

         Всі  тут  речі  живі,  і  в  розмову

         Вони  завжди  вплітають  своє...

         Ліля  гра  їм  на  ніч  колискову,

         А  ця  пісня  їм  спать  не  дає!

 

         Ось  рояль  тут  стоїть... Коли  сумно,

         Всі  ви  любите  слухать  його -

         А  то  ж  там  моє  серце  безумне

         Хоче  й  просить,  не  знає  чого...

 

         Задивилась  он  дівчина  мрійно:

         Виглядає  когось  у  воді...

         А  ось  біле  крило  безнадійне

         І  краплина  крові  на  груді...

 

         Ой,  які  ж  курії  ми  жорстокі!

         Для  недокурків  взяти  крило? -

         А  то  ж  чайка  жила  одинока,

         Коли  зорями  море  цвіло.

 

         До  дрібниць  я  кімнату  всю  знаю,

         І  люблю  я  всі  речі,  що  в  ній, -

         Лиш  годинника  очі  тікають,

         Бо  він  катом  здається  мені.

 

                                      8  червня  1927 р.

 

 

- 50 -

 

 

*   *   *

 

                              1

         Було  нас  троє  в  матінки:

         Два  братики  та  я,

         Цвіли  в  нас  тихі  затінки,

         Зелений  сад  стояв.

 

         Ранесенько  вставали  ми

         Й  гуляли  по  росі,

         Як  хмари  йшли  навалами,

         Сміялися  ми  всі.

 

         А  сад  ходив  доріжками,

         Розказував  казки,

         Що  там  десь  за  обніжками,

         За  ним  десь  є  вовки.

 

         Я  плакала  й  до  матінки

         Тікала... ой!... мерщій!...

         Ах!  То  ж  лякали  братики,

         Що  ходить  в  саду  Вій.

 

         А  ввечері  мирилися.

         Сідали  за  рояль...

         Так  дні  мої  котилися,

         Прикочували  жаль.

         

 

- 51 -

 

 

 

                        2

 

         І  прийшов  раз  у  сад  хтось  кривавий,

         Захитав  і  погнув  дерева...

         Де  ішов  він – жовтіли  враз  трави,

         Огорожу  в  саду  він  зривав...

 

         Знявся  вихор – вертун  і  скаженно

         Закрутив  нас... Ой,  де  ви,  брати?

         Поверніться  до  мене,  до  нені!

         Доле!  Шлях  їм  осяй,  освіти.

 

         У  саду  я  сама.  Все  чекаю,

         Де  два  ясені  руки  сплели –

         То  брати  мої – бачу  я,  знаю,

         Завязали  довічні  вузли.

 

                                    3

         Це  я  тут  з  вами,  братики,

         Тополенька – сестра,

         Прийшла  гукать  до  хатоньки,

         Пора  уже,  пора!...

 

         В  саду  без  огорожі

         Два  ясені – брати

         Шепочуть  щось,  ворожать,

         Не  хочуть  з  місць  зійти.

        
                            27  травня  1927 р.

 

 

- 52 -

 

 

*   *   *

 

         Царівно  непробудна!

                       Як  розбудить  тебе?

         З  намету  снігового 

                        Як  викрасти  тебе,  щоб 

         Тільки  на  руках  проснулася  у  мене,

         Щоб  тільки  одному,

         Щоб  тільки  без  вагання

         Потоки  таємниць  твоїх,

         І  всю  любов  твою

         Ти  віддала  мені?

         Коли  б  я  був  титан – я  зняв  би

         З  неба  сонце  і  кинув  би  на  скелі,

         І  крикнув  би:  розбийсь!

         Розбийся,  сонце,  дрібно!..

         Схопив  би  я  тоді  дві  найдрібніші

                                               скалки

         І  в  очі  б  я  свої  безрадісні  поклав...

         Горіть!

               Горіть! – сказав  би  я,- вогнями!

         Царівну  снігову  ми  підемо     

         будить.

 

                          2.

         Як  розказать  тобі  любов  мою первісну,

         Коли, як той дикун, я слова не знаходжу,

                   коли  любов  свою

                   несу  в  міцних  обіймах,

         Коли  любов  свою  я   розсипаю  щедро

         Траві,  рослинам,  звірю,

         Пташкам,  землі  і  небу.

         О,  небо  таємниць!

Ти  недосяжне  в  зорях,

 

- 53 -

 

 

 

         Як  непробудна  ти,  Царівно  Снігова.

         І  от  мовчу,  заховано  слідкую -

         Нехай моя  любов  росте, як передгроззя!

         Тоді  я,  мов  дикун,  безтямно

                   на  коліна

                                      впаду  й,

         молитись  буду...

- Почуй!  Почуй  мене!

  Прокинься – я  з  Тобою,

  Я  довго  йшов  до  Тебе,

  Я  довго  ждав  Тебе!                 

         З  любові  дикої  я  сонце  загубив

                   і  сам  же  я  осліп...

         Не  бачу  я  тепер  ні  блискавки, ні  зорь,

                   Ні  любої  веселки.

         І  ноги  топчуть  квіти,  що  був  плекав

         Тобі,

                      коли  сіяло  сонце...

         Прокиньсь!  Устань!

                                      Благаю!...

 

                            2  серпня  1927 р.

 

 

- 54 -

 

 

                   ДНІПРОСПІВ

                                (Примітив  - лубок)

                   1

         Минаєм  Дарницю.

         Світанок.

         Ген  Київ  дивиться  з  гори,

         До  вікон  збилось  свит,  свитянок -

         Усе  по  сонячні  дари.

         Стара  рука  хреста  поклала:

         - То  Лавра,  людоньки,  свята, -

         Та  хлопчик,  наче  в  калатало,

         Закалатав:  та –та –та –та!

         Співає  він  у  ритм  колесам

         Веселу  пісню  про  попів...

         І  я  почав,  закінчу  десь  там,

         А  назову  так:

                   Дніпроспів.

 

                   2

         Дніпро  і  Київ  не  забули

         Іще  варягів  і  татар,

         І  Цареграду,  і  Стамбулу,

         І  кривих  шабель  яничар.

         Синів  і  донь  було  в  полоні,

         А  тут  лягло  їх  у  ярмі,

         Що  й  літописцям  кров  холоне,

         Коли  зявляються  в  пітьмі.

         Дніпро  співець,  музика  зроду,

         Та  й  сам  наслухався  пісень...

         Напивсь  крові  свого  народу...

         І  памятає  він  про  все.

         Закамяніли  його  сльози,

         Що  ми  порогами  звемо...

         Були  ж  тут  війни,  чвари,  грози,

 

- 55 -

 

 

 

         Й  віками  муляло  ярмо.

         Гудуть  Дніпрові  хвилі – струни,

         Минуле  й  будуче  в  тій  грі,

         Як  утопили  тут  Перуна,

          Як  поєднаються  в  зорі.

 

                            3

         Стоїть,  як  ніч,  князь  Володимир

         З  хрестом  дебелим  над  Дніпром,

         А  ми  ногами  молодими

         Вперед  ідем  за  кроком  крок.

         Байдикував  тут  Байда  хвацько,

         Заклавши  Запорозьку  Січ.

         Лилась  горілка  й...  кров  козацька,

         І  беззахісні  глави  з  пліч.

         У  землю  входили  людиська,

         Росли  ж  Софії  й  Лаври  ці -

         Омани  свідки...

                             піп   похвиська

         Тебе  кропилом –і

                               заціп.

         Мовчи,  худобо,  бійся  Бога,

         Даруй  на  церкву  та  й  іди!...

         Така,  Вкраїно,  ти  убога,

         Церквами  ж  пишна,  хоч  куди.

         Дніпро  твоїх  наслухавсь  дзвонів

         І  молитов,  що  аж  оглух...

         Та  вже  співа  він  іншим  тоном

         Усім – і  місту,  і  селу.

                  

 

- 56 -

 

 

4

 

         Незнаний  досі  лад  на  світі

         Прийшов  на  древні  береги -

         То  як  же  з  них  тобі  не  вийти,

         Не  підпирать  йому  ноги.

         Біжиш  з  уламками  старого, -

         А  ти  на  хвильку,  Дніпре,  стань.

         Тобі  співаю:  “Бють  пороги,”

         Не  “місяць  сходить” – Дніпрельстан.

         Горять  і  топляться  Перуни,

         А  він  росте,  росте,  росте.

         Візьми  ж  мій,  Дніпре,  спів  на  струни,

         Що  я  в  рядках  оцих  простер.

         Приїду  ще,  і  буде  Київ

         Казать  не  хресних  привітань,

         Коли  і  Лавру  і  Софію

         Потягне  в  воду  Дніпрельстан.

 

                                      1929  р.

 

 

- 57 -

 

 

                ВЕСНА   НА   ВУЛИЦІ

 

         Весна  на  вулиці,  і  люди –

         Хто  на  роботу,  хто  гулять.

         І  я  себе  там  загублю  десь,

         Як  буде  в  зелені  земля.

 

                   Весна  на  вулиці...Кохана,

                   Ходім  у  поле  або  в  ліс!...

                   Цілує  очі  тобі  ранок,

                   А  в  тебе  очі  повні  сліз.

 

         Весна  на  вулиці, - та  зараз

         Тебе  недуга  підтяла

         І  засмутила  очі  карі,

         А  їм  би  сонця  і  тепла.

 

                   Весна  на  вулиці. – Добридень

                   Тобі  й  тому,  і  всім,  усім!

                   Колись  до  мене  Мавка  прийде

                   Рожевим  ранком  по  росі.

 

                            10  березня  1930 р.

 

 

- 58 -

 

 


*   *   *

 

         Тобі,

                 З  тобою,

                            Ти!

                                 До  тебе!

         Кохана  Мавко!  Тільки  ти –

         Моє  кохання,  сонце,  небо,

         Земля  і  пісня  самоти.

         Тобі  думок  моїх  озера -

         Купайся,  Мавко  молода!

         І  я  з  тобою  десь  в  етері,

         Й  цілує  ноги  нам  вода.

         Чайки  вгорі  турботно  квилять,

         Що  одірвались  ми  д  землі -

         Та  ми  пограємось  на  хвилях,

         Як  два  невтопні  кораблі.

         Ніякі  бурі,  громи,  зливи

         В  серцях  нам  цвіту  не  зібють -

         І  в  горі  будемо  щасливі -

         Вгамуй  же,  море,  свою  лють!...

         ...Пливу  в  думках,  як  білий  лебідь,

            До  Мавки,  Мавоньки  в  жита...

            Тобі!

                    З  тобою!

                             Ти!

                                  До  тебе!

            Моєї  пісні  самота.

                                              

13   жовтня  1929 р.

 

 

- 59 -

 

 

*   *   *

 

         Скупий  я  став.  Як  справжній  скнара,

         Засіки  серця  бережу

         І  не  даю  заграть  фанфарам-

         Даю  лиш  брязкати  ножу.

         А  скарби  більшають  шалено,

         Уже  через  засіки  ллють,

         Заглянь,  заглянь  до  серця  в  мене -

         Дивись  і  слухай,  як  люблю!

         Півроку  й  слова  на  папері

         Про  скарби  ті  я  не  казав...

         То  ж  ти  й  собі  замкнула  двері,

         І  часта  гостя  в  нас  гроза.

         Замкнеш  уста, - і  крок  непевний,

         Така  ж  мені  й  тобі  рука...

         І  кожен  з  нас  ридає  кревно

         І  починає  тугу  ткать.

         Прокляття  мукам  цим  мовчання!

         Засіки  серця  повні  вщерть, -

         Нехай  і  ллються,  й  гоять  рани,

         Як  земні  муки  гоїть  смерть.

         Ой,  скільки  є  тобі  сказати,

         А  я  скупий... а  я  німий...

         Золоторіженька  коза  ти,

         Мене  на  роги  ти  візьми...

         ..........................................

 

                            15  квітня  1931 р.

 

 

- 60 -

 


14   СЕРПНЯ

 

         Уже  два  роки  ми  в  дорозі...

         Які  ж  узгір’я

         І  вибої!

         А  скільки  днів,

                            ночей

                                     тривозі

         Ми  віддали  удвох  з  тобою!...

         Самотність

         Нас  не  раз  поїла

         Бездонним  келихом  зневіри,

         І  йти,  здавалося,  несила

         Ні  кроку  далі 

         В  будні  сірі.

         Кохана,

         Подруго  єдина,

         Моєї  долі  зоре  ясна, -

         Я  безпорадний,  як  дитина,

         Без  тебе  я  такий  нещасний.

         І

            Ти  до  мене  прилетіла,

         Всміхнулась  радісно,

                              голубиш...

         Ой,  знемагає  мені  тіло, -

         Пролий  уста,  Маріє  люба,

         І –

             задзвеніли  ось  потоки,

         Заграв  над  ними  сонця  промінь, -

         І  невитравний,  ясноокий

         У  них  купається  наш  спомин.

         Йдемо  подати  собі  руки,

         А  серце  нам  уже  єдине.

         ...Альоша – свідок  мій,  порука.

 

- 61 -

 

 

         Ой,  день  же  синьоголубиний!

         Краплина  щастя  переважить

         І  гору  горя  і  зневіри...

         Альошо!

                   Слухай -

                            Я  не  зраджу,

         Люблю  й  любитиму  я  щиро.

         Та  ось  піймала  слово  туга

         (Мене  завжди  вона  чигає...)

         Гей,  десь  Альошу, 

                            мого  друга,

         Туберкульоза  знемагає.

         Мій  чимбамбалику!

         Прости  нам,

         Що  ми  до  тебе  не  писали, -

         Тобі  ж  відомо  бо  причину,

         І  сам  ти  бачив  хмар  навалу.

         Зійтися  б  от  на  роковини

         Туди  до  хатки  до  старої

         І  пити  спомини,  як  вина, -

         Та  ми  розкидані  всі  троє...

         Коли  ж  зустрінемось

         І  підем

         Спочить  на  сіні  запашному

         В  старенькій  клуні,

                   що  вгорі  десь

         Їй  вітер  вискуб  он  солому?..

         ...Підглянуть  хоче,

                          чи  підслухать,

         Поцілувати

         Твої  груди?...

         А  ну  ховай  там,  вітре,  вуха,

         Тікай!  -

                  Калікою  бо  будеш.

 

 

- 62 -

 

 

 

         Хіба  ж  коли  забути  можна

         І  роки  ці  і  ці  години,

         Твій  сон  солодкий  і  тривожний,

         Моя  незаймана  дитино...

 

                                               1931 р.

 

 

                  

 

 

                   ФРАГМЕНТ

 

                   Включаю

                   Серце

                   Тобі 

                         в  груди

                   Уста –

                         до  уст...-

                   Цілуй!

                   Гори!

                   Одно  тепер

                   Нам  тіло  буде,

                   Один  солодкий

                   Серця  крик.

 

                                      Серпень  1931  р.

        

 

- 63 -

 

 

 

*   *   *

 

У  мене  гості... Лихі  гості,

А  ти  всміхаєшся  до  них

І  ллєш  з  очей  струмки  весни...

І  це  наївно  так  і  просто,

Що  їх  доводить  аж  до  млости...

         О  скільки  їх – тебе  украсти,

         В  твої  упястися  уста!...

         Це  тут,  зі  мною, - скільки  ж  там!

         І  хоч  казала  вже  не  раз  ти,

         Що  не  даси  собі  упасти,

Розлити  віддане  одному,

Мені  одному  уст  вино -

Я  бачу  вже  зневіря  дно

І  розумію  твою  втому,

І  чом  так  тоскно  тобі  вдома.

         О,  це  так  просто,  ненароком:

         Схлюпнула  усміх  одному,

         Цілує  руку  той  саму,

         А  ти  вабливо  мружиш  око –

         Сама  ти  не  зробила  й  кроку!

... Сідайте,  гості!  Господиня

Усіх  вас  слухає... І  я...

(Казися,  ревносте  моя,

Любови  гадино  єдина, -

Коли  від  серця  тебе  'дкину?)

         Смокчи  мене  і  гості  разом.

         Смокчіть  і  висмокчіть  до  дна.

         Хлюпніть - но,  очі,  нам  вина –

         Не  відвертались  ви  ж  ні  разу...

         Веди,  ведіть  мене  до  сказу!

 

                            15  червня  1932 р.

 

 

- 64 -

 

 

*   *   *

 

         Це  тобі,  це  тобі,  це  тобі

         Забриніли  струмки  із - під  снігу,

         Зайчик  сонця  до  тебе  прибіг, -

         Як  ніколи  до  тебе  не  бігав.

 

                   Усміхнись,  несказанна  моя!

                   І  забудь,  що  я  завтра  не  буду -

                   Ти  ж  мені  засвітила  маяк –

                   Я  до  тебе  вернусь  звідусюди.

        

         Не  вертають  струмки  лиш  назад,

         Коли  пісню  докотять  до  моря...

         Але  нам  зацвіте  іще  сад,

         І  розтане,  як  сніг,  наше  горе.

 

                   Зайчик  сонця  і  завтра  тобі

                   Поцілує  від  мене  вже  очі

                   І  погрозить – тікати  журбі,

                   Твої  камки,  як  я,  залоскоче.

 

         Ці  слова  тільки  бризки  оті,

         Що  летять  з  весняного  прибою,

         Це  лиш  іскри  вночі  золоті

         Із  вогню,  що  несу  я  з  собою.

 

                   Ні!  Словами  не  виллю  ніяк...

                   (Мене  згадка  про  тебе  зогріє)

                   Так  люблю,  незабудко  моя,

                   Так  люблю  тебе,  Мавко - Маріє!

 

14   березня  1930 р.

 

 

- 65 -

 

 

 

ІЗ   ЦИКЛУ   “ПАРОСТКИ”

 

 

*   *   *

 

         Ні,  не  кажи  мені  з  журбою, 

         Що  стиглу  ниву  град  побє,

         Не  гнись,  не  кланяйсь  головою

         І  не  кажи,  що  Бог  дає

         Це  за  гріхи  твої...  О,  ні!

         Дивись,  бездухий!  Над  тобою

         Пролізли  хмари  чередою,

         І  ясні  з  сонцем  стали  дні.

         А  ти  стоїш... О,  ні,  не  стій,

         Постигло  жито  вже  твоє,

         Он  бачиш,  в  хвилі  золотій

         Колосся  зерно  віддає.

         Мо  за  гріхи  твої?  О,  ні!

         Вставай – бо  ниву  твою  жати,

         Чи,  може,  граду  будеш  ждати?

         Ступай  одверто  по  стерні.

 

 

                                      1922 р.

 

 

- 66 -

 

 


                   ФЕДОРУ  СТОРЧАКУ

 

         Іди  вперед!  Хай  ночі  горобині!

         Нехай  щоднини

         І  буря  й  громи,

         І  блискавки  тобі  хай  сліплять  очі –

         Іди  без  втоми!

         Іди  вперед!

         Неси  слова  натхненні  і  пророчі!

         Тернистий  шлях 

         Лягає  перед  нами!

         Засій  квітками...

         Не  все  життя,  що  пестощі  дівочі –

         Журба  в  очах...

         Суворі  будні...

         В  борні  і  дні,  і  ночі!

         Ну,  руку  дай,  братами

         Будьмо...

         І – уперед!

                           

                   МАЙОВА  НІЧ

         В  ніч  майову  тихо,  дзвонно

         Іскри  крешуться  надій...

         Чари  ночі  труять  сонно,

         Виростають  журно  - тонні

         Крильця  білих  моїх  мрій.

                   На  селі  все  вкруг  заснуло.

                   Тихо  ніч  плете  вінок.

                   Хтось  зітхнув  дитинно  чуло,

                   Легко  в  сні  щось  промайнуло...

                   Ніч  майова,  ніч  казок...

 

                                               1922 р.

 

- 67 -

 

 

                   *   *   *

 

         От  і  осінь  смутком  пяна

         Жовте  листя   розстила.

         У  душі  у  меломана

         Розятрилась  рана

                   Пурпурова...

                   А  там  стріла 

                   Амурова.

 

         То  без  щастя,  без  надії

         Тоскно  тужить  Мендельсон.

         Гей,  літа  ви  молодії,

         Первоцвіту  мрії!

                   Гей,  Бетховен,

                   За  Ахерон

                   Дай – но  човен!...

 

                            *   *   *

Як  щастя,  як  мрія  приснилася  воля,

Невже  лиш  приснилася  воля  мені?

Як  сонячний  промінь,  всміхнулася  доля –

Невже  бо  цей  усміх  просяяв  у  сні?

Ні!  Встав  я  відосну,  як  сонце  устало,

Умився  росою  ранкових  пісень.

І  глибоко  в  землю  блискучеє  рало

Ввігнав – і  новий  розпочався  мій  день.

Як  щастя,  як  мрія ,  вродилася  воля,

Розкидала  мрійно-надійно  разки;

Як  сонце,  всміхнулась,  заплакала  доля,

І  сипле  в  народ  і  пісні,  і  казки.

 

                                      1922  р.

 

- 68 -

 

 

                   РУБАЛИ   ЛІС

 

 

Шумів  і  шептався  при  битій  дорозі

Красунь  кучерявий  засмучений  ліс.

Шумів  і  шептався... Чекав  у  тривозі

На  звістку  недобру,  що  вітер  приніс.

 

Зітхав  і  дивився  на  куряву  в  полі

Велику,  мов  хмара,  що  з  неба  тяглась.

Зітхав  і  дивився... Просився  у  долі:

Хай  згине  вона,  де  взялась.

 

-О,  мій  побратиме,  гей  вітре  лукавий,

Куряву-смерть  мою  геть  оджени!...

О,  побратиме... І  ліс  кучерявий

Голову  звісив,  немов  восени.

 

Даремні  благання.  У  лісі  вже  люди

На  сонці  сокири  і  пилки  блищать.

Даремні  благання... О,  що  це  тут  буде?

Звірі  голодні  які  це  скавчать?...

 

І  плаче,  і  хилиться  ліс  кучерявий,

І  стогне  у  полі  далеко  луна.

Ридає  і  хилиться  дуб  моложавий,

А  поруч  лягає  берізка  сумна.

...................................................................................................

Тихо,  так  тихо  ніч  зрубом  мандрує,

Схиляється  низько  над  кожним  пеньком...

Так  тихо.  Так  тихо.  І  зорі  дарує,

А  місяць  їй  сльози  втира  кулаком.

                                     

1921 р.

 

 

- 69 -

 

 

НА  ВЕЧОРІ

 

         Вальсують  пари.

         В  очах  і  втома,  і  жага.

         Нависли  хмари 

                             Хмілю.

Мене  притиснула  нога ...

                      Ага!

Хтось  помиливсь

                   І  гнітом  ліг.

Вальсують  пари

Уже  останній  пяний  тур.

Ще  нижче  хмари

                       Хмілю.

А  на  дворі  під  білий  мур

                   Хтось  став.

І  ось  зваливсь.

                   Кривавить  сніг.

1922   р.

*   *   *

Знов  ти  до  мене  прийшла  смутноока,

Знов  ти  бажаєш  від  мене  пісень,

Знов  мене  давить  безмежно,  широко

Далеч  тужлива,  заплаканий  день.

Знов  ти  гукаєш  і  вабиш  до  світу,

Знов  принесла  ти  даремно  надій,

Знов  ти  троянду  даєш  первоцвіту,

Крила  душі  розгортаєш  моїй.

Все  ж  не  піду  я,  моя  смутноока,

Годі  манити  співати  пісень,

Нас  розєднало  провалля  глибоке,

Далеч  тужлива,  заплаканий  день.

 

                                      1922 р.

 

 

- 70 -

 

 

                            Маєте  серце  із  криги,

                            Треба  його  розтопить.

                                      П.  Филипович

                   1

 

         Ти  маєш  серце  з  криги,

         А  я  горю  в  огні.

         Останнє  слово  з  книги

         Мої  останні  дні.

 

         Недовго  вже  лишилось

         Співать  мені  пісень ...

         Ах,  щастя  мені  снилось

         Всього,  всього  на  день.

        

         Ти  маєш  серце  з  криги,

         Що  я  не  розтоплю,

         Останнє  слово  книги,

         Останнє  я  люблю.

        

                   2

 

         Знов  стеле  сніг,

         Сніг  стеле  знов...

         Кладу  до  ніг

         Мою  любов.

              Топчи  її,

              ЇЇ  топчи ...

              А  соловї?

              Мовчи,  мовчи.

         Не  жду  весни,

         Весни  не  жду.

         Скажи  мені –

         І  я  піду.

26 лютого

 

 

 

- 71 -

 

 

 

 (Т. Г. Шевченку)

 

Ввійди  у  храм  і  стань  побожно

Чи  словянин  ти,  чи  юдей,

Не  бється  серце  хай  тривожно

В  малого,  меншого  з  людей.

         Не  проженуть  тебе  із  храму,

         Бо  тут  всі  рівні,  всі  брати.

         Усім  відчинено  цю  браму,

         Ввійди  ж  і  стань  побожно  ти.

Тут  батько  спить,  що  на  сторожі

Поставив  слово  коло  нас,

Сказав,  що  будуть  дні  погожі,

Що  нам  пророчив  волі  час.

         Тепер  брати  ми  всі,  а  мати

         Нам  Воля,  Воля  нам  одна!...

         Та  більш  не  буде  батько  грати,

         Замовкла  кобза  чарівна.

Ввійди  ж  у  храм  не  покадити

Лиш  фіміамом  перед  ним,

А  заповіт  його  здійснити:

Згадати  тихим  і  незлим.

 

 

                   ХАЙ ...

 

         Хай  ніколи  не  стихає

         Сміх  дзвінкий  і  чарівний,

         Хай  тебе  журба  минає,

         А  уяв  сон  весняний

         Хай  здійсниться  задля  тебе,

         Хай  не  буде  в  тебе  сліз,

         А  мені – блакитне  небо –

         Й  жовтий  лист  на  нім  беріз.

 

 

- 72 -

 

 

                   ЦОКОТІЛИ...

 

         Сипали,  сипали  троянди

         На  брук  під  ноги  коням.

         Цигани  шкварили  халяндри,

         Дивились  в  зуби  коням

         Троянди.

         За  містом  чітко  цокотіли

         Кулемети  нервово.

         Орлята  розправляли  крила.

         Клекотали  нервово,

         Цокотіли.

         Солодко  міщани  вітали

         Пряники  і  сластьони.

         Біло-синє-червоне  звали:

         Дзвони,  попи,  сластьони

         Вітали.

         А  там  за  містом  цокотіли

         Кулемети  нервово,

         Орлята  розправляли  крила,

         Клекотали  нервово ...

         Цокотіли ...

 

 

- 73 -

 

 

                   ЗИМОВОГО   ВЕЧОРА

 

         Згасає  день.  Червоні  смуги

         Вже  на  крайнебі  розтають,

         І  знов  нахабно  повстають

         Стовпи  недавньої  наруги.

 

         Гукає  смерк  піти  із  хати,

         Когось  багнетом  привітать,

         Холодну  книгу  дочитать

         І  вибуху  вогню  чекати.

        

         Згасає  день,  і  смерк  зимовий

         Брика  ногами  на  вікні.

         Заснуть.  Побачити  у  сні

         Ласкавий  усміх  колосовий.

 

 

                   *   *   *

         Хочеться  взять  санчата

         І  спускатись  з  гори.

         Обутись  у  чоботи  тата,

         Сісти  і ...

         Раз,  два...  три!

         Полетів.

         Ух ...

         Аж  дух

               забивається.

         Маленьким  буть  хочеться.

 

1923   р.

 

 

- 74 -

 

 

ЗОЗУЛЯ

 

         Кує  зозуля.  В  чорній  смузі

         Куняє  тужно  на  ставку

         Самітня  качка... А- ку –ку.

         Куняє  качка  в  горі – тузі.

 

         Гніздо  зруйноване,  а  дітки?

         Мовчали  дітки  і  в  руках.

Розпачне  вирвалось:  ках – ках!

О,  каченята – недолітки.

 

Кує  зозуля:  мала  діти!

Кує  зозуля:  жаль  таку,

Самітню  качку  на  ставку,

Мов  згук  розбитої  трембіти.

 

         *   *   *

 

І  ти  краса  уже  зімята,

Що  вабиш  силою  руїн

На  той  квітник,  де  вяне  мята,

Де  вже  конає  близький  скін.

 

Закрив  би  очі,  не  дивився,

Нехай  не  знав  би  твоїх  чар,

Нехай  би  сон,  що  ось  приснився,

Десь  заблудився  поміж  хмар.

 

Здавив  би  серце,  щоб  не  билось

У  грудях  боляче  вже  так ...

Не  так  би  сонце  задивилось,

Що  там  червоний  сипле  мак ...

 

 

- 75 -

 

 

         КОЛИСАНКА

 

Іней,  іней  вітер  трусить,

Стеле,  стеле,  порошить,

Наче  пухом.  Білі  гуси

Дід – мороз  мов  потрошить.

 

         І  тобі  я  пуховеньке

         Біле  ліжко  постелю,

         Спи,  дитятко,  спи,  маленьке,

         Лю - лі,  люленьки,  лю – лю.

 

Мяко,  мяко  буде  любий

Спати,  спати  мій  синок.

Натомився  вітер  грубий

І  зіперся  на  кийок.

 

         Я  синочка  спать  вкладаю,

         Вітре,  вітре,  не  сопи ...

         Ніжно,  ніжно  колисаю,

         Спи,  синочку  любий,  спи.

 

         *   *   *

 

         Вітер  воду  кучерявить,

         Мов  дитя  він  пестить,  бавить

         Комиші  пухнаті  гне  -

         Підбадьорує  мене.

 

         Хмара  хмару  давить,  суне.

         Небо  чорне ... Гей,  Перуне,

         Буде  жертва – і  вогні

         Шлях  освітять  ще  мені.

 

 

- 76 -

 

 

                            *   *   *

 

         Сміхом,  смутком  серце  пяне,

         От-от-от  я  упаду.

         Дзень!... І  дзенькать  перестане,

         І  до  сонця  вже  не  встане

         Їздить  дзвінко  на  льоду.

 

                   Промінь  сонечка  спітнілий

                   Утіка  від  мене  в  тінь.

                   Під  берези  білотілі

                   Упаду ... Немає  сили.

                   Наближається ... амінь

 

         Кличу.  Хрипну.  Гнуться  ноги.

         От-от-от  я  упаду.

         У  сусідоньки-небоги

         Син  коньками  круторого

         Їздить ... Серце  на  льоду.

1923   р.

 

*   *   *

         ... Невже  в  нірвану?...Крила.  Крила.

         Все  чорні  крила – і  гуль,  гуль.

         Душа  востаннє  затремтіла,

         Мов  у  ревтрибі  той  куркуль.

         Невже  засуджена  на  кару? –

         Все  чорні  крила  і  ножі...

         Мовчать  у  клітці  близько  в  парі

         Приборкані  чижі...

 

 

- 77 -

 

 

ЗАПОВІТ

 

         Як  дійду  я  свій  шлях

         Короткий,  тернистий  до  краю,

         Як  потухне  вогонь  у  очах –

         Одне  я  вас  тільки  прохаю:

         Не треба  ні сліз,  ні  зітхання,

         Немало  бо  плакав  я  сам

         По  довгим  безсонним  ночам,

         Не  треба  над  трупом  ридання.

         Без  клопіт  мене  поховайте,

         Де  хочте,  мені  це  дарма,

         Ви  тільки  попа  не  гукайте,

         Бо  Бога  в  попові  нема.

 

 

                   ВУЛИЦЯ

 

         Іду,  іду,  іду – звичайна,

         Розхрістана  і  неохайна.

         Хто  до  мене  притулиться?

         Я  самітня,  я  порожня  вулиця.

 

         У  мене  уставки – тротуари,

         Та  немає,  нема  мені  пари ...

         Дощ  осінній  мене  полоще.

         Піду  я  порожня  до  порожньої  площі.

 

         Іду,  іду,  іду  безмовна.

         Я  зараз  така,  така  молитовна.

         Ніхто  до  мене  не  притулиться...

         Я  самітня,  я  порожня  вулиця.  

 

 

- 78 -

 

 

                   ВЕСНЯНЕ         

 

         Залицявся  до  весни

         Вітерунчик  навісний,

         Залицявся  до  краси,

         Лоскотався  і  гойдав,

         До  зеленої  коси

Припадав

І  тихенько  їй  шептав:

Сколихну  я  менто-квітку

Й  на  зеленую  намітку

Виллю  росу  і  рубін.

Розгойдаю  хвилі  в  морі

І  на  ввесь  його  розгін

Білогруді,  білогорі

Підкочу  тобі  до  ніг.

Позбираю  оті  хмарки,

Хмарки-лебеді  в  отарки –

Хай  за  обрій  попливуть.

Там  мій  батько  сипле  сніг,

Там  брати  мої  живуть -

Загукати  всіх  на  шлюб.

А  весна  собі  співала,

За  квітками  доглядала,

Гай  у  шати  одягала.

Залицявся  до  весни

Вітерунчик  навісний

І,  мов  коник  той,  стрибав,

Як  дзвіночок,  дзеленчав:

- Що  квітки  оті  червоні,

Що  кохаєш,  весно,  їх?

Я  зірву  їх,

На  долоні

Положу... Ні?

 

- 79 -

 

 

 

Так  діда  розбуджу.

Як  не  любиш,  не  вітаєш,

Не  ласкаєш  моїх  крил –

Ми  такий  піднімем  пил,

Такі  хмари,

Такі  кари,

Що  втечуть  і  сіячі!

Що  ті  чари?!

Рознесем!

Не  любуйся  оцим  днем –

Тільки  скажем:

Сонце,  пріч,

Так  і  стане  чорна  ніч.

А  весна  собі  співала,

За  квітками  доглядала,

Гай  у  шати  одягала.

А  коли  прийшла  вже  ніч,

То  весна  так  сміючись

Вітерунчика  позвала

І  сказала:

Вітре,  пріч!

Не  бояться  сіячі.

От  тобі  уже  і  ніч,

От  і  зорі... Тільки  зорі...

Що  ж  ти  сів  на  осокорі...

Заховався?  Налякався?

Що  мовчиш?

Що  ж  не  кажеш:

Поламаю,  потовчу

Квіти  волі?

Де  ти?  Чуй...

 

 

- 80 -

 

 

         *   *   *                

 

Я  ласкать  не  вмію,  ніжності  не  маю,

Мовчки  я  приходжу,  мовчки  я  іду.

Принести  не  можу  я  квіток  розмаю,

І  сказать  щось  гарне  слів  я  не  знайду.

Все  щось  недоказане  має  поміж  нами,

Все  не  довіряє  хтось  один  із  нас,

І  марою  бродить  довгими  ночами

Сон  далеко  д  мене.  Хмарами  образ

Все  одно  другому  ми  чоло  вкриваєм,

І  нема  спочинку – гратись  на  льоду...

Я  ласкать  не  вмію,  ніжності  не  маю,

Мовчки  я  приходжу,  мовчки  я  іду.

 

 

                   *   *   *

 

         Мені,  коли  я  вдома,  нудно –

         Мов  хочу  вирватися  з  пут,

         Бо  тут  аж  моторошно  брудно...

         Ні,  не  знайти  розради  тут,

         У  цім  веселому  селі,

         І  не  розглажу  на  чолі

         До  смерті  зморщок  я  мабуть.

 

         Піду  в  осіннє  жовте  поле

         За  золотаво  темний  гай,

         А  в  груди  хтось  все  коле  й  коле,

         Такий  розгніваний  украй.

         Що  за  що,  я  і  не  питаю

         І  не  колоти  не  благаю,

         А  мовлю  сам  собі:  нехай ...

 

 

- 81 -

 

 

*   *   *

 

         Ти  щось  таке  таїш  від  мене, 

         Щось  несподіване,  тяжке,

         Що  груди  тисне  із  одчаю,

         Й  сльоза  на  очі  набігає ...

         Ти  щось  таке  таїш  від  мене,

         Щось  несподіване,  тяжке ...

        

         Скажи,  не  тай,  бо  скажуть  очі,

         Коли  не  хочеш  ти  сказать....

         Бо  чує  серце  якесь  лихо...

         Скажи  ж  мені  тихенько,  тихо,

         Скажи,  не  тай,  бо  скажуть  очі,

         Коли  не  схочеш  ти  сказать...

 

 

 

                            *   *   *

         Куди  веде,  де  відпочину,

         Я  не  питав,  а  йшов  за  ним.

         А  далі  він  згорбатив  спину

         І  посивів,  зробивсь  старим.

         Ішли  й  сьогодні  ще  укупі

         І  все  дивилися  на  шлях,

         Аж  от,  як  чорт  вже  став  на  ступі

         І  відьом  став  скликать,  то  жах

         Схопив  тоді  мого  старого,

         І  він  кудись  в  пітьмі  утік,

         І  не  сказав  мені  нічого...

         ...Я  ж  з  ним  ішов  аж  цілий  рік.

 

 

- 82 -

 

 

ДИТЯЧЕ

 

         У  садочку  на  черешні

         Ворковали  голуби.

- Ох,  це  птахи  не  тутешні! -

Крикнув  ворон  із  верби.

 

                   Крякнув  ворон  та  й  ізнявся,

                   На  городи  полетів

                   Голуб  сивий  засміявся –

                   Щось  голубці  туркотів.

 

         На  городі  ціла  буча,

         Ворон  ворону  кричить:

- Ой,  нам  горе  неминуче,

 Там  тих  птахів  не  злічить.

 

                   Назбиралась  ціла  сотня,

                   Радять  раду:  що  робить?

                   Крякнув  ворон:  “Нам  сьогодні

                   Треба  птахів  тих  побить!”

 

Полетіли  чорні  птахи

До  черешні  у  садок,

Там  з  голубки-сіромахи

         Скубли  піря  і  пушок.

 

1924 р.

 

 

- 83 -

 

 

                   МАЛЮНОК

 

                            “Я  пас  ягнята  за  селом”

                                      Т.  Шевченко

 

Пишним  оксамитом  трави  зеленіють,

Горнуться  лагідно,  шепчуться  і  мліють,

Марева  далекий,  ледь  помітний  дим...

І  гайок  у  люстро  річки  зазирає.

І  отара  стала,  й  тихо  спочиває

У  зеленім  ярі,  у  яру  густім...

         Усе  завмерло,  з  уст  ні  пари.

         Нема  ніде  на  небі  хмари...

         Проміння  землю  бє  стару...

         Аж  ось – хтось  плаче  під  вербою...

         Сльозами,  мовою  людською

                   Чиясь  сопілка  у  яру.

         І  пісню  дивну  ту  крізь  сльози

         Вчувають  поле,  гай  і  лози

                   І  з  нею  проситься  душа...

         А  то  ж  хлопча  в  сопілку  грало,

         Йому  “тринадцятий  минало”...

                   Мале  нещасне  пастуша.

 

                            СНИ

 

         Сто  країн  за  ніч  побачу,

         Етерово – облечу.

         Сто  раз  крикну  я  з  розпачу –

         Там  я  сльози  тільки  бачу,

         Ріки  крові  там  течуть.

                   І  ніде  нема  спокою,

                   Люди  чорні,  вбогі  там...

                   Етна  стогне.  Хоче  бою.

                   Смерть  там  ходить  все з косою,

                   Голови  стинає  снам.

 

 

- 84 -

 

 

                   *   *   *

 

Черемха  одквітла,  бузок  одцвітає,

Китицю  голу  вітрисько  гойдає,

А  листя  зелене  все  плаче  за  цвітом,

Без  нього  не  хоче  зостатись  на  літо.

Схилило  голівку,  ось-ось  і  заплаче,

Життя  вже  принадного  більше  не  бачить,

Сумно  на  землю,  на  небо  погляне.

Плаче  за  цвітом,  не  осінь... а  в'яне.

 

 

 

                   ПІСЕНЬКА

 

         Ой  у  нас  біда,  біда

         Превелика  сталась.

- Куд ку - да,  куд ку - да, -

Курочка  злякалась.

Їхав  півник  на  коні,

Курява  здіймалась.

- Ти  куди?  Ой,  куди? –

Курочка  питалась.

-Їду,  курочко,  прощай,

На  війну  велику.

- Куд – ку - ди,  куд ку - ди?

- Воювать  індиків.

Ох!  Індики-куркулі

Півника  убили.

- Куд ку - ди,  куд ку - ди, -

Кури  голосили.

 

                            1924  р. 

 

 

- 85 -

 

 

                   *   *   *

 

         Над  безоднею  до  скелі 

         Прикутий  Прометей,

         Навкруги  пташки  веселі

         І  сонце  золоте.

         Він  споконвіків  прикутий

         За  викрання  вогню ...

         Прометею,  незабутий!

         День  промина  по  дню.

         З  сходом  сонця  до  безодні

         Літають  соловї ...

         Жалі  співають  народні

         Знов  про  темні  краї.

         З  зелених  гір  тоді  зліта

Орел  клювать  його,

Як  згасне  смуга  золота.

Гей,  та  серця  всього

Не  виклювать  орлові!

День  мина  по  дню –

Наростає  серце  нове

Довічного  вогню.

За  безоднею  в  долині

Ніч  сідає,  плаче,

У  малесенький  хатині

Світло-світ  тремтячий.

 

1923   р.

 

 

- 86 -

 

 


НАТХНЕННЯ

 

         Горить,  згоряє  олівець

         В  огні  натхнення,  в  сумі  верб.

         До  зор  пішов,  повів  танець

         Блідий  красунь – привітний  серп.

 

         Хтось  кличе  й  крилами  хтось  б’є,

         А  от  вийма  дідівський  меч.

         А  свічка  тане,  розтає ...

         Згоріло.  Впало  щось  із  плеч ...

 

         І  легко  так  намист  разок

         На  шию  дівчині – черк,  черк...

         І  знов  під  зорі  у  танок

         На  темний  шлях  гукає  смерк.

 

 

                   *   *   *

 

Кажете,  осінь,  що  осінь  надворі,

Кажете,  сумно  і  боляче  вам.

Ах,  ви  напевно,  напевно  ви  хворі –

Бачу  цілунки  я  сліз  по  очам.

Кажете,  листя  пожовкле  зриває

Вітер  і  стеле,  і  стеле  до  ніг...

Хмарами  кутає,  сонце  вкриває...

Кажете,  спокій,  як  зайчик,  побіг?

Кажете,  осінь.  Немає  нікого ...

Серце  куди  ж  ви  своє  несете?

Ах,  і  не  жаль,  не  шкода  вам  нічого

Листя  топтати   отак  золоте.

1923   р.

 

 

- 87 -

 

 

 

ІЗ ЦИКЛУ «РОСА РАНКОВА»

 

*   *   *

 

         І  сьогодні,  і  завтра,  й  до  смерті

         Моя  пісня  і  серце  тобі...

         І  дарма,  що  далеко  тепер  ти, -

         Я  мов  олень  до  тебе  прибіг.

 

         Копитом  я  постукав  у  двері,

         А  гіллям  голови  у  вікно...

         А  ти  думала – вітер  химерний

         Розгулявсь  то  на  вулиці  знов.

 

         Ні,  то  я  ввесь  у  ранах  до  тебе,

         Добрий  лікарю  смутку  мого!

         Подаруй  мені  крихітку  неба,

         Запали  животворний  вогонь.

 

         О,  як  ясно  горять  твої  очі!

         (Мармурове  високе  чоло),

         Одна  згадка  про  тебе  лоскоче

         Й  розливає  у  грудях  тепло.

 

         От  щаслива  та  Ольга  Петрівна:

         Їй  там  сонце  з  тобою  щодня...

         О,  далека  моя  королівно,

         Як  тебе  у  киян  тих  однять?

        

... Десь  кричать  автобусів  сирени,

         Сині  блиски  трамваїв  горять,

         А  тут  осінь  у  муках  ґанґрени

         І  ледь - ледь  у  тумані  зоря.

 

 

- 88 -

 

 

 

 

         Може  зараз  ти  їдеш  трамваєм?...

         Не  докличеться  олень  ніяк.

         ...Ах,  коли  ми  в  Борзні  побуваєм,

         Де  зустрів  тебе,  Мавонько,  я!

 

         ... Стукай,  оленю,  стукай  копитом-

         Скоро  випадуть  білі  сніги...

         Помчимо  синю  паморозь  пити,

         Упиватись  красою  тайги.

 

         Хочу  в  споминах  серце  заперти.

         Я  самотній...

                            Люблю...

                                       Я  в  журбі...

         І  сьогодні,

                         і  завтра, 

                                    й  до  смерті

         Моя  пісня

                         і  серце

                                    тобі.

 

 

                                     

18  жовтня  1929 р.

 

 

- 89 -

 

 

*   *   *

 

         Самотні  знов,  далекі  тілом

         І  разом  близькі,  як  ніхто!

         (Одне  до  другого  злетілось

         Імя – Марія  й  Анатоль).

 

         Віднині  разом  їм  звучати

         У  свята  й  будні, - тут  і  там...

         Моя  дружино  і  дівча  ти,

         Моя  ти  зараз  сирота.

 

         Біжиш  до  школи  десь  ти  зараз,

         Чи  до  лікарні,  а  самій

         Болить    знаю)...

                   День  у  хмарах,

                   Обличчя  Толіне  в  пітьмі.

 

         Допомагатимеш  ти  хворим,

         Сама  без  догляду, - я  ж  тут

         Ізнов  сьогодні,  як  і  вчора,

         Вітати  мушу  самоту.

 

         Зійтись  би  зараз  нам  з  тобою,

         Як  імена  в  один  рядок

         І  зладить  серця  перебої

         В  один  осяяний  поток.

 

         Зійтись – побратися  б  за  руки

         І,  не  лякаючись,  іти,

         Хоч  і  кружляють  чорні  круки,

         Хоч  десь  і  валяться  мости.

         І  буде  так!

                         Моя  кохана,

 

- 90 -

 

 

 

         Ніхто  любові  не  здола, -

         Ми  залікуєм  свої  рани,

         Ми  діждемось  таки  тепла!

 

         ...Одне  до  другого  злетілось

         Імя – Марія  й  Анатоль...

         Самотні  знов,  далекі  тілом –

         І  разом  близькі,  як  ніхто.

 

 

12   листопада  1929 р.

 

 

- 91 -

 

 


*   *   *

         Осіннє  надвечіря ...

         Погаслий  день.  Листок ...

         І  скоро  вже  сузіря

         Подивляться  в  поток.

                   Босоніж  прийде  з  поля

                   Умитись  Мавка  тут.

                   Березо  довгопола,

                   Води  не  каламуть!...

         Береза  звечоріла ...

         ... Розгублені  листки.

         А  даль  так  майоріла,

         Мов  квітів пелюстки.

                   Ах,  Мавонько  кохана!

                   Самотня  ти,  сумна,

                   А  я  увесь  у  ранах, 

                   Що  розєднали  нас.

         Стерня  сама,  та  й  годі –

         Перейдемо!  Дарма!

         Я  зріс  на  те  в  негоді

         Й  багато  лиха  мав.

                   Хай  ми  не  вкупі  зараз,

                   Та  мужньо  стерпим  біль,

                   Аби  лиш  чорна  хмара

                   Не  супилась  тобі.

         ... Я  тут  біля  потоку

         Чекаю – прийдеш  ти!

         Умию  яснооку

         І  буду  так  пестить!

                   Поток  життя  зєднав  нас

                   І  не  розлучить  нас.

Моя  єдина,  славна  

Сподівана  весна.

 

 

- 92 -

 

 

РОСА   РАНКОВА

 

         О,  як  мені  без  тебе  тяжко

         Конать  в  лабетах  самоти,

         Моя  казкова  синя  пташко,

         Моя  Митиль!

                   Така  печаль  без  тебе,  Мавко,

                   Що  не  позбутися  її:

                   Вона  співа,  танцює  плавко

                   І  очі  зрошує  мої.

         Невже  я  плачу?  Я  ж  щасливий!

         Люблю  тебе – і  любиш  ти ...

         Тобі  ці  росні  переливи,

         Тобі  лиш  буду  я  цвісти.

                   Така  печаль ...Тебе  немає ...

                   О,  скільки  їх –без  тебе  днів. -

                   Та  я  до  тебе  стежку  знаю,

                   Що  протоптав  іще  в  Борзні.

         Танцює  вітер  в  листі  плавко

         Танок  осінній  у  саду, -

         Засипать  листям  хоче  Мавку?

                Та  я  не  дам!  Я  ось  іду!

                   Роса  очей  моїх  ранкова,

                   Ні,  ти  не  зійдеш  цілий  день, -

                   Ще  заспіваєш  колискову,

                   Як  ніч  на  землю  упаде.

         Роса  очей – і  я  щасливий,

         І  хочу  так  навік  цвісти ...

         Тобі  ці  росні  переливи,

         Моя  Митиль.

 

24  жовтня  1929 р.

 

 

- 93 -

 

 

*   *   *

 

         На  добраніч  тобі,  на  добраніч,

         Моє  стомлене  любе  дівча,

         Хай  залічить  ця  ніч  тобі  рани

         І приспить  невідступну  печаль.

 

         Спи.  Я  буду  співать  колискову,

         На  руках  тебе  буду  гойдать,

         Поки  сонце  не  зійде  ранкове,

         Поки  роси  не  будуть  спадать.

 

         Поки  це – бо  тоді  на  роботу

         Ти  спурхнеш  мені,  Мавко,  із  рук ...

         То  ж  такі  твої  очі  скорботні,

         Як  на  руки  тебе  я  беру.

 

         Переспи,  моя  Мавко,  як-небудь,

         Час  розлуки  минеться  колись –

         То  ж  не  дарма  надійно  на  небі

         Так  он  зорі  мені  розцвілись.

 

         Довго  ждати  до  другої  ночі,

         Щоб  ізнову  сп’яніти  від  чар,

         Щоб  ізнов  цілувать  твої  очі,

         Цілувать  тебе,  любе  дівча.

 

         Цілий  день  у  своїм  Конотопі,

         Сотні  днів  перейти  в  самоті,

         Поки  зорями  ніч  не  затопить

         Береги  наших  серць  золоті.

 

                            26  жовтня  1929 р.

 

 

- 94 -

 

 

*   *   *

 

         Скоро  будуть  кружляти  сніжинки,

         Наче  вишні  весною  цвісти ...

         По  снігу  до  поштової  скриньки

         Я  носитиму  любій  листи.

 

         На  адресі  “Марії  Іллівні” ...

         І  сніжинка  впаде  на  уста ...

         Десь  далеко  моя  королівна

         Жде  давно  вже  від  мене  листа.

 

         Перше,  друге  і  третє,  й  четверте –

         Анемічні,  бездушні  слова.

         Засоромиться  білий  конвертик,

         Як  почне  вона  лист  цілувать.

 

         Закружляють  над  нею  сніжинки,

         Білим  цвітом  до  ніг  упадуть ...

         Не  дівча  тоді  буде,  а  жінка,

         І  зима  тоді  буде  в  саду.

 

         Не  писать ... Не  носить  би ...

                                            Не  можу!

         І  щодня  от  пишу  і  ношу ...

         О,  який  же  ти,  вітре  тривожний,

         О,  який  неугавний  твій  шум!...

 

         Він  радіє,  що  скоро  сніжинки

         Буде  легко  на  крилах  нести,

         Як  щодня  до  поштової  скриньки

         Я  ношу  моїй  Мавці  листи.

 

                            14  листопада  1929  р.

 

 

- 95 -

 

 

                            *   *   *

 

         Вже  ясніше  й  простіше  не  можна

         Написати  ні в  якім  листі –

         Так  люблю  тебе  ніжно  й  тривожно,

         Як  життя  на  останній  версті.

 

         Сидить  батько  сумний  твій  і  мати,

         І  скородять  чоло  їм  згадки...

         У  хатині  твоїй,  де  зросла  ти,

         Я  пишу  тобі  ції  рядки.

 

         І  проста  така  й  щира  розмова,

         Наче  срібний  струмок  ось  тече:

         “Хай  там  буде  щаслива  й  здорова,

         Хай  не  тьмарить  журбою  очей.”

 

         І,  здається,  ось  ти  поміж  нами –

         І  нам  радо  і  тепло  усім –

         І  йдемо  ми  на  бій  з  бурунами,

         Й  не  в  снігу  вже  земля,  а  в  росі ...

 

         ... А  вночі  буде  снитись  нам  Київ,

         Буде  снитися  Мавка  сумна ...

         Ах,  чому  безпорадний  такий  я,

         Й  невесела  без  тебе  Борзна?

 

         ... Вже  яніше  й  простіше  не  можна

         Написати  ні  в  якім  листі,

         Так  люблю  тебе  ніжно  й  тривожно,

         Як  життя  на  останній  версті.

 

                                      9  січня  1930 р.

 

 

- 96 -

 

 

*   *   *

 

         За  містом  поле,  сніг  і  вечір

         В  жупані  синьої  імли;

         Підняв  тривожно  вгору 

                                           плечі

         І  деревяні  крила  млин.

 

         Отут  прощатись  нам,  кохана!...

         Тремтять  німі  мої  уста –

         Упився  смутком  я – і  пяний

         З  саней,  хитаючись,  устав.

 

 

         Рвонувся  кінь!  І  ще  хвилина –

         І  тільки  я  та  млин  і  сніг...

         А  там  десь  сани  твої  линуть, -

         І  не  догнати  їх  мені.

 

 

         Самотній  знов,  як  млин  у  полі...

         Сніги.  Сніги...Печаль...Пітьма.

         Моя  кохана,  моя  доля,

         Чи  довго  буде  ще  зима?...

 

 

         За  містом  поле.  Сніг  біліє...

         І  знов  мене  лишила  ти.

         ...Не  забувай  мене,  Маріє,

         Мій  любий  вогнику,  світи!

 

                                      8  січня  1930 р.

 

 

- 97 -

 

 

СПОМИНИ

 

Ніколи  те,  що  звем  “сьогодні”,

         Уже  не  вернеться  назад, -

         Мов  камінці  з  гори  в  безодню

         Змітає  дні  туди  гроза.

                   І  тільки  спомини  (минуло)...

                   Бува  вогнисто  спалахнуть,

                   Неначе  вогники  в  аулі,

                   Щоб  освітити  в  гору  путь.

         Отак  ночами  метеори

         Лишать  на  мент  огні  в  очах –

         І  давнє  мов  було  учора,

         І  мов  ізламано  печать.

                   Читай  ізнов,  що  було  любе,

                   Радій  і  плач,  як  тоді,  знов...

                   І  губ  тоді  шукають  губи,

                   І  так  тоді  шумує  кров.

         Читай  і  йди  тоді  стежками,

         Що  нас  зустрітись  привели...

         І  от  одвалюється  камінь –

         І  все  сьогодні,  як  колись.

                   Це  тільки  іскри,  лиш  відгомін

                   Любові  нашої  і  днів ...

                   Встає,  горить  і  гасне  спомин,

                   І  другий  зараз  у  вогні.

         Ходімо  згадувать  зі  мною,

         Що  вже  не  вернеться  назад ...

         Сьогодні  день  бринить  сльозою,

         Сьогодні  в  інеї  мій  сад.

 

                                      12  січня  1930  р.

 

 

- 98  -

 

 

*   *   *

 

         Липневий  день,  пісок  і  спека –

         І  вся  на  вулицях  Борзна,

         І  всі  такі  мені  далекі –

         Чого  я  й  був  там – сам  не  знав.

 

         Біля  райвику  всі  збирались

         На  демонстрацію  іти:

         Щось  там  китайські  генерали

         Не  помирилися,  кати.

 

                   Китай – і  місто  районове –

                   Яка  безмежна  даль  і  даль!

                   ... Уста  розкрила  малинові,

                   Немов  красуня  молода.

 

         Людей  багато – і  нікого.

         І  передгроззя  у  душі ...

         Ну  що,  ну  що  мені  до  того,

         Що  десь  лютує  Чан – Кай – Ші?

        

         Я  тут  зустрів  тебе,  Маріє,

         Не  ждав,  не  снилася – і  от –

         Не  познайомлюся – здурію!

         Я  вже  не я . . . як  ідіот!

 

         Липневий  день,  пісок  і  спека ...

         На  площу  рушили – і  я

         Дививсь  на  тебе  хоч  здалеку

         Й  не  надивлюсь  тепер  ніяк.

 

                            12  січня  1930  р.

 

 

 

- 99 -

 

 

*   *   *

 

         Вечоріє  даль  блакитна...

         Стежка  споминів...

                                   Піти –

         Може,  стріну  де,  й  привітно

         Усміхнешся  мені  ти.

 

 

                   ...У  театрику  старому

                   Розминулися  ізнов...

                   Хочу  блискавок  я,  грому,

                   Наче  бачив,  чув  давно.

 

 

         Але  тиша –

                           І  ліворуч

         Та  на  сцену  зором  вся ...

         ... В  серці  тихо  і  прозоро –

         Вчора  ж  був  я  ще  “босяк”.

 

 

                   Та  коли  ж  розтане  крига,

                   І  зіллються  нам  струмки?

                   Шепче  щось  на  вухо  Чмига,

                   Доторкається  руки ...

 

 

         І  мовчу,  не  йду – і  хочу!

         Там  десь  крига  розтає.

         Я  б  умер  за  твої  очі,

         Що  всміхнулись  у  фойє.

         Не  забуду  я  ніколи,

         Як  забило  джерело!

 

- 100 -

 

 

 

         (Хай  пройшов  я  “добру”  школу,

         А  такого  не  було).

 

 

                   Забриніло  серце  й  тіло ...

                   Мовчки  йшли  ми уперед.

                   Розмовляти  не  хотілось –

                   Слово  вирветься  і  вмре.

 

 

         Ліхтарі  погасли – пізно.

         ... Сниться,  може  це  мені,

         Що  ридає  вечір  слізно:

         Не  вернути  отих  днів.

 

 

                   Не  вернути ... І  не  можна

                   Перших  зустрічів  забуть ...

                   Поцілунок  твій  тривожний ...

                   Снилось,  снилось  це  мабуть.

 

 

         Звечоріла  даль  блакитна ...

         Стежка  споминів ...

                                     Піти –

         Може  стріну  де,  й  привітно

         Усміхнешся  мені  ти.

 

                                     13  січня  1930 р.

 

 

- 101-

 

*   *   *

 

         Гола  і  довга  дорога.

         Стебла  пирію.  Толока.

         Ти  натомила  вже  ноги,

         Мавко  моя  ясноока.

 

                   Сонцем  пронизане  тіло ,

                   Очі – глибокі  озера ...

                   Серце  у  грудях  тремтіло,

                   Стукало,  наче  у  двері.

 

         Вірші  читав – памятаю,

         Слухала  Мавка  і  поле ...

         Згадую,  наче  читаю .

         Пахнуть  мені  матіоли .

 

                   Може,  то  хто  Кулішеві

                   Їх  посадив  на  могилі?...

                   ... Хлопчик  у  шапці  смушевій,

                   Баба  і  дід  он  похилі.

 

         Настрої,  настрої,  думи,