АНАТОЛЬ АНДРІЙОВИЧ ОЛІЙНИК  (1902-1936)  -  Український поет

Анатоль  Олiйник    

УКРАЇНСЬКИЙ  ПОЕТ                 

Фотогалерея   Вітрила Напнуто   Амурова Декада   Віват, Життя!   А завтра — ліс і день...   Чарівний лірик із Борзни   Знедолений Iкар Ранні Паростки

 


РОСПIЗНАВАННЯ КНИГИ I РЕДАГУВАННЯ ТЕКСТУ ДЛЯ
IНТЕРНЕТ-ВЕРСIЇ ЩЕ ПОВНIСТЮ НЕ ЗАКIНЧЕНО!


Анатолій РЕЧМЕДІН

 

Анатолій РЕЧМЕДІН

 

 

 

 

 

 

Чарівний лірик

із Борзни

 

 

 

 

Життя і поетика

АНАТОЛЯ ОЛІЙНИКА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вінниця

КНИГА-ВЕГА

2005


УДК 821.1.161.2-09 Олійник

ББК 83.3(4УКР)6-8 Олійник

Р79

 

 

 

 

Речмедін А. П.

Р79  «Чарівний лірик із Борзни». Життя і поетика Анатоля Олійника. — Вінниця: Книга-Вега, 2005. — 168 с: іл.

 

ISBN 966-621-238-2

 

   Пропонована книга є першою спробою дати цілісний літературний портрет Анатоля Олійника, цікавого талановитого поета 20-х-30-х років, об'єднати все написане про нього дотепер в одному нарисі. Занавши політичних утисків в Україні, наприкінці 1932 року, коли почалася друга хвиля репресій, він іде в добровільне заслання до Східної Азії... Поет пішов із життя у неповних 34 роки.

   Автор книги - літературознавець, критик і журналіст Анатолій Петрович Речмедін, який народився на Вінниччині, де деякий час жив і творив поет Анатоль Олійник.

 

 

УДК 821.1.161.2-09 Олійник

ББК 83.3(4УКР)6-8 Олійник

                                    

                                    

                                     

                                    

                                    

                                    

                                    

                                    

                                    

                                     

                                    

                                    

                                               © Речмедін А.П., 2005

ISBN 966-621-238-2             © Видавництво «Книга-Вега», 2005

 


 

 

 

 

 

 

 

 

КНИГА ПРО ПОЕТА-СТРАДНИКА

 

СИНОВЕ СЛОВО

 

Важко передати словами ті почуття, які огорнули мою душу, коли я читав у рукопису цю теплу і проникливу книгу про найріднішу мені людину — батька. Його я не пам'ятаю, бо мені було всього два роки і два місяці, коли він покинув цей світ, але душа моя й досі, через сімдесят літ, виповнена його живим, милим образом, його ніжною лірикою, які я проніс через усе життя.

         Мій батько, Анатоль Андрійович Олійник, про якого розповідається в цій книзі, непересічний, талановитий український поет, чия зірка спалахнула на літературному небі в 20-30-х роках минулого століття і могла, якби довшим був його земний путь, якби не різні потрясіння і поневіряння, яких зазнав він на своєму короткому і тернистому шляху.

         Швидкоплинний час все більше і більше віддаляє нас від тих років. Вже дуже мало залишилось очевидців тих часів, та й вони були тоді малими дітьми і не усвідомлювали всіх складнощів нового життя, яке наступило в Україні після революції і громадянської війни. Більшість людей прагло докорінних змін, як стисло і влучно говорить наша приказка: «Хай гірше, аби інше». І дійсно, інше, на жаль, частіше всього ставало гіршим.

         Та історія потребує ретельного дослідження істориками, економістами, політологами, соціологами, служителями інших наук. Безперечно, неабиякий інтерес викликають і літературознавчі дослідження. Дослідження заради досліджень? Ні в якому разі. Щоб знову не наступити на ті ж граблі? Можливо, і для цього. А в першу чергу тому, що ми не ті, про кого кажуть: «Без роду і без племені».

         У 20-30-ті роки українська література вступає у смугу бурхливого розвитку. І дуже сумно і прикро, що з українських письменників тільки одиницям вдалося дожити до віку, встановленого нашим небесним творцем, і закінчити життя в отчому краї. Багатьом же з них було вкорочено віку, вони зазнали репресій і померли у засланні.

Нелегко було працювати в умовах тоталітарного режиму, а ще важче донести до читача, видрукувати те, що велять розум, серце, совість. Непросто було і просіяти все нове через сито вічних істин, законів і принципів, встановлених Богом для людей, засвоєних за століття і тисячоліття їх існування.

Все сказане стосується і цікавого талановитого поета 20-х-30-х років Анатоля Олійника, пісня якого обірвалася, не набравши потрібної висоти, коли поету не виповнилось і 34 літ. Його збирались розстріляти ще 17-річним, його не обминули арешт і місячне ув'язнення при перших репресіях в Україні в 1929-му, а в кінці 1932 року, коли почалась друга хвиля репресій, він їде фактично у внутрішню еміграцію в далеку Східну Азію, назвавши це добровільним засланням.

Про життя і творчість поета А. Олійника до цього часу можна було довідатись лише з порівняно невеликих передмов до двох збірок його творів та з брошури С. Реп'яха «А завтра - ліс і день...», виданої у Чернігові у 2002 році. Безліч же здебільшого лаконічних публікацій потонула у періодиці. Пропонована книга є першою спробою дати цілісний літературний портрет Анатоля Олійника, об'єднати все написане про нього дотепер в одному нарисі.

Автор книги - літературознавець, критик і журналіст Анатолій Петрович Речмедін, який народився на Вінниччині, де деякий час жив і творив поет А. Олійник. Працював кілька років у редакціях газет своєї рідної області, а також на Буковині. І хоч автор вже понад ЗО років мешкає у Москві, але постійно цікавиться історією української літератури, яку вивчав у школі, у Київському держуніверситеті, виховувався на ній, написав шість книг. 2004 року у Вінниці вийшла його досить солідна книга «Сівач краси і добра» про родовід життя і винятково плідну діяльність на терені красного пись-ства і журналістики відомого українського літератора Валентина Речмедіна.

Працюючи над книгою, Анатолій Речмедін творчо осмислив написане про А. Олійника до цього часу, заглибився у його поезію настільки, що при зустрічі зі мною напам'ять цитував безліч його поетичних рядків. Не обмежуючись тим, що було раніше надруковано, він використовує спогади дружини поета Марії Іллівни Рябчун, інших членів родини та матеріали з архіву поета. Крім огляду поетичної творчості, у книзі йде мова і про прозу А. Олійника, хоч вона за невеликим винятком ще ніде не публікувалась. Мені хотілося б особливо наголосити на тому, що в пропонованій книзі, виданій власним коштом автора, вперше друкується ціла низка оповідань А. Олійника, написаних в Україні та Каракалпакії. Цим творам дав дуже високу оцінку відомий український письменник Станіслав Тельнюк, назвав їх «поемами в прозі». Уже понад 30 років точаться розмови про нагальну необхідність видання прозових творів Анатолія Олійника, але далі побажань (а їх висловлювали багато іменитих українських літераторів), справа не посувалася. Дякуючи книзі і її автору, читач має змогу вперше познайомитись з прозовими речами Анатолія Олійника і самому їх оцінити.

Матеріал книги вдало поділений на розділи, присвячені життєвому шляху поета, аналізу його творчості і відгукам про А. Олійника інших майстрів слова. Як рецензент, повинен зазначити що всі розділи написані не сухим стилем біографа, історика чи літературного критика, а живою, образною мовою, яка вільно ллється з-під пера, з гарячою любо-в'юдо поета, пронизливим співчуттям до страждань, що випали на його долю. Тому написане легко читається і легко сприймається не тільки фахівцем у галузі літератури, а й тими, хто зовсім не має якихось згаданих фахових інтересів.

Як на мою думку, книга цікава ще й тим, що в ній вперше друкуються спогади про Анатоля Олійника групи відомих українських письмен  старших поколінь, які певною мірою доповнюють картину літера-йпо життя України в 20-30, а також в 60-70-80 роки минулого століття. Це записані на магнітофонну стрічку витяги з промов Зіновія Біда, Степана Крижанівського, проголошені на вечорі пам'яті Анатоля Олійника з нагоди 70-ліття від дня його народження у листопаді 1972 року на батьківщині поета у Борзні, а також ґрунтовна рецензія Станіслава Тельнюка на збірку його вибраних творів для видавництва «Дніпро», спогади Валентина Речмедіна про подвижницьку працю поета на ниві освіти і культури села Андрушівки на Вінниччині.

Загалом пропонована книга буде цікава філологам, історикам літератури, вчителям, учням і взагалі широкому колу читачів, котрі не байдужі до духовного життя свого народу.

 

Олег ОЛІЙНИК,

син поета Анатоля Олійника


 

Розділ 1

 

«В душу села увійшла поезія...»

 

Учитель мій! Як ми тебе любили,

Як слухали тебе в полоні юних мрій!..

 

Володимир Соссюра

 

  У двадцятих числах березня 1930 року із селища Плискова до Андрушівки, що на Вінниччині, неквапно йшов молодий ставний красень-чоловік, з чистим високим чолом під буйним чубом, білим, по-дівочому витончено ніжним обличчям, з глибокою, напрочуд гарною ямкою на підбородді, що кидала у вир солодких почуттів, певне, не одну красуню. Особливо вражали його очі. Сіро-зеленкуваті, прозорі і глибокі, вони нагадували очі русалки, в яких є якась загадковість і таємничість, притягальна сила. З усього було видно, що він прибув сюди з якихось інших країв, бо на відміну від місцевих жителів, у котрих звичні краєвиди на шляху з Плискова до Андрушівки уже не викликали подиву, він час від часу зупинявся і мрійно споглядав нове для нього довкілля. Пішохід був і справді не із тутешніх. У його кишені лежав виданий Плисківським райвідділом народної освіти і скріплений його печаткою, складений удвоє папірець - направлення на вчительську роботу в Андрушівську школу сільської молоді.

  Душа красеня була сповнена бентежною, п'янкою радістю відчуття повернення весни. Майже розтанув сніг. У рівчачках жваво, весело і мелодійно дзюркотіли струмочки. Лише у виярках невеликого Плисківського лісу, куди не заглядало сонце, де-не-де біліли маленькі острівці снігу - все, що залишилося від суворої зими, котра змушена була відступити під навальним переможним натиском весни. Так діється в природі, так діється і в суспільстві, І нікому не скасувати цей, раз і назавжди встановлений природою, закон!

У молодого вчителя, котрий до того ж був поетом і написав чи- гарних віршів, з-під пера вийшли рядки, в яких звучала думка І неминучість, невідворотність цих змін і у природі, і в житті:

 

Хай мороз кріпить і хвища

Б'є у лиця, валить з ніг —

Все ж життя мороз не знищить,

Все ж колись розтане сніг.

 

Прийде час, мій друг коханий,

І минеться лихо нам,

Прийде, прийде час жаданий

Стиску вільного рукам!

 

   Ті, що вміють читати, як кажуть, між рядків, прекрасно знали, що під словами хвища, мороз, сніг, молодий поет розумів не стільки природні явища, скільки політичну погоду того часу, яка вже ставала крижаною, сковувала страхом країну. А трохи згодом піднялась така віхола, що й справді валила з ніг людей, які мали нещастя і необережність потрапити в її вир. Певна річ, поет не міг сказати у вірші про все це прямо, однозначно, щоб не наражатися на небезпеку.

   Тимчасом, йдучи Плисківським лісом, замріяний поет-вчитель на якусь мить забув про все сумне - весна воістину творить з нами дива! Він вдихав на повні груди терпкі пахощі торішнього зіпрілого грабового листя, з насолодою думав про те, що в лісі скоро мрійно зашелестять дерева, медово запахнуть квіти і трави. А коли вийшов із лісу, за яким одразу ж починається малесеньке сільце Млинки, котре точніше було б назвати хутором, вбирав у себе солодкі пахощі розпареної ріллі, що мліла в чеканні сівача.

   Другого ж дня по приїзді молодий учитель української мови і літератури переступив поріг нової для нього школи, щоб провести отой перший знаменитий, піднесений, якийсь урочистий урок, котрий навічно увійшов у біографію письменника, на все життя запам'ятався школярам. Педагог пильно оглянув клас. За партами сиділи не якісь там дітлахи, а добрі парубки, не набагато молодші за того, хто приїхав вкласти в їхні голови знання. Що ж покликало цих довгов'язих і приземкуватих, оцупкуватих, але фізично міцних селянських хлопців у класи, за парти, до книжки?

   Освітня справа в країні у той час знаходилась у смузі бурхливого становлення. Треба було малописьменних, а то й зовсім неписьменних юнаків хоч трохи підтягнути, дати їм бодай якийсь мінімум знань. Ось їм і доводилося хоч-не-хоч півдня сидіти в школі, а після уроків робити по господарству все те, що веліли батько й мати. А як смеркне - на досвітки, щоб під зоряним небом під змовницький шепіт листя старезних ґудзуватих андрушівських лип пити щастя кохання.

   Вдень на уроках, уп'явши очі в котрусь із молодих, гарненьких вчительок, парубки зухвало підморгували їй, від чого та ніяковіла, не знаючи, куди їй подіти очі. Ці зухвалі погляди були спрямовані й на сором'язливу, вродливу дев'ятнадцятилітню дружину нового учителя Марію Іллівну, що приїхала слідом за своїм чоловіком в Анд-рушівку. Не минуло ще й року, як збіглися життєві стежки молодого чоловіка з очима, сповненими юного вогню, з осяйним натхненним обличчям поета і його судженої - ставної, ясночолої дівчини Марії з глибокими, смарагдового відблиску очима.

Це було високе, гарне, чисте, по-справжньому романтичне кохання. Воно пройшло випробування на міцність роками спільної педагогічної роботи в школах глухих сіл Вінниччини, де треба було відмовитися від міського побуту, до якого вже звикло молоде подружжя, арештом чоловіка, постійними небезпеками нового ув'язнення і, нарешті, його добровільним засланням» у далеку Каракалпакію, про що я розповім трохи згодом. Його дружина Марія, саме втілення юної жіночності й ніжності, в яку він безмірно був закоханий, його Мавка, його Лаура, його Беатріче, надихала поета на створення проникливих віршів про кохання. Про них прекрасно сказав знаний чернігівський поет і прозаїк Станіслав Реп'ях: «З-під його пера вийшла ціла низка чудових любовних поезій, котрі й сьогодні до глибини душі хвилюють, збуджують у серці ніжний трепетний щем» А в передмові до першої, посмертної, збірки поезій Анатоля |рка називається ім'я і тієї надзвичайної вроди жінки, що викликала цю щемку любовну лірику: «Пісні кохання завжди зворушують, бо їхнє джерело - наймогутніше і найпрекрасніше почуття. Вони особливо хвилюють, коли знаєш, що їхня молитва була звернена до реальної особи, до чарівної земної жінки». Нею була зовсім юна дружина молодого вчителя-поета Марія Іллівна Рябчун. Пишу ці рядки і думаю: є на телебаченні прекрасний цикл передач про великі романи чоловіків і жінок минулих сторіч. Якби хтось зробив проникливу передачу про кохання Анатоля Олійника і Марії Рябчун, то уявляю собі, як вона розчулила б вразливе жіноцтво. В історії цього кохання є все: і щастя, і трагедія. Це - й всепоглинаюча пристрасть небуденної неземної любові, й надія на довге, тихе, ідилічне раювання з милим чоловіком, і чорне, невигойне горе юної лебідки, що втратила свого ще зовсім молодого лебедя, й зворушлива вірність дружини пам'яті чоловіка після його смерті... І світлий, але водночас, на жаль, печальний образ чоловіка добрих старих романтичних лицарських часів, що несе у душі свою обраницю -даму свого серця, для якої вигадує, як це робили усі мандрівні лица-рі-поети, казкове ім'я Мавка. Вона стає ліричною героїнею його ніжних пісень кохання, в ній і тільки в ній для нього - все:

 

Кохана Мавко! Тільки ти —

Моє світання, сонце, небо,

Земля і пісня самоти!

 

   Певне, ті глибокі, із смарагдовим відблиском очі Мавки й примушували спалахувати серця андрушівської паруботи, якій за віком годилося б не сидіти за шкільними лавами, а гойдати в люльках своїх дітей. Зніяковіла від їхніх багатозначних підморгувань, юна вчителька, прийшовши з уроків додому, не раз докоряла чоловікові за те, що переконав її перекваліфікуватися з медпрацівника на викладача природознавства. Вона воліла б краще сидіти спокійно у Анд-рушівському фельдшерсько-акушерському пункті, куди ходять здебільшого хворі чоловіки-селяни, аніж зустрічатися з поглядами молодих, здорових парубків, у жилах яких нуртує гаряча кров, а в думці не книжки, а дівки. Але як би там не було, школярі-переростки, захоплені красою вчительки і предметом, який вона цікаво викладала, почали запопадливо зубрити природознавство, і вона вже спо-овела уроки. Цю цікаву історію розповіла мені сама Марія Іл-яка» на щастя, жива і здорова, в свої 94 роки зберегла чудову ять.

Серед переростків-парубків був лише один учень, чий погляд не молодих учительок. Сидів він на першій лаві. На вигляд своїх чотирнадцяти років, навіть не підліток, а дитинча, голову, а то й на дві нижчий за своїх однокласників - добрих чолов'яг. Замріяне обличчя, темно-русий чуб над чистим чолом, весі, пильні, уважні очі, лагідний погляд. То був Валя Речмедін -учителя Андрушівської школи, її фундатора Остапа Андрійовича, доброго, але водночас суворого педагога, який вів перші-четвер-ті класи. Через багато років син, з теплом і ніжністю споминаючи доброго старенького батька, скаже про нього в автобіографії: «Коли був молодим, трохи грішив, бив лінійкою по долонях. Казали, як потягне, плюнеш - закипить. Проте більшість його учнів, а такими були більшість андрушівських дядьків, благословляла його». Був буркотливий, але по суті - добрий.

Мине трохи більше двадцяти років, і той найменший у класі хлопчик пройде школу молодіжної, партизанської, республіканської преси, видасть свою першу повість, а за тим ще два десятки романів і збірок оповідань, стане відомим українським письменником. За щасливим збігом обставин найменший в класі учень Валентин Реч-м   медін став свідком неординарної події, що вже увійшла і, безпереч-?   но, залишиться в історії славної і багатої на таланти української лі-й"   тератури. Це дасть змогу йому пізніше створити винятково приваб-за   ливий, теплий, світлий і симпатичний образ свого улюбленого вчителя української словесності Анатоля Андрійовича Олійника, який приїхав учителювати в Андрушівку вже з досить вагомим поетичним доробком. Мине довгий час. Ім'я героя мого нарису, чарівного лірика із Борзий, буде забуто, а по тому заслужено повернуто в українську літературу. У «Радянському письменнику» 1971 року вийде перша посмертна збірочка поезій Анатоля Олійника «Вітрила напнуто», упорядкована його сином Олегом. До поетичної книжки Валентин Речмедін напише зворушливу передмову, в якій дуже теплими, ніжними фарбами намалює його милий усміхнений образ - він полонив його на першому ж уроці, ним була наповнена душа письменника всі роки життя. Звичайно, про поета найкраще від всіляких слів кажуть його вірші, в котрих б'ється його серце, його ніжна душа. Але ж багато важить і те, як подати збірку творів поета, тим паче надовго забутого, його образ у передньому слові. Саме дякуючи багато в чому речмедднській передмові, любителі поезії полюбили цього чарівного лірика, а прочитавши вміщені в збірці щирі рядки, видобуті із золотих рудень поетової душі, просто закохалися в них.

   Поетів син Олег Анатольович із захопленням розповів мені, що на вечорі пам'яті з нагоди 70-річчя від дня народження майстра слова в Борзні відомий український письменник Зіновій Біленко оцінив ту передмову як «поему в прозі про Анатоля Олійника». Зізнатися, в першому варіанті книжки я спробував переказати своїми словами ті місця в передмові, де Валентин Речмедін розповідає про свої враження від першої зустрічі з учителем-поетом. Але якесь внутрішнє чуття підказувало; ні, мій переказ надто блідо передає образ поета, порівняно з оригіналом, ту духовно піднесену атмосферу, що панувала на його першому уроці, котрий закарбувався в пам'яті автора передмови на все життя. Спасибі, під рукою опинилася книжка «А завтра -ліс і день...» чернігівського письменника Станіслава Реп'яха, подарована мені Олегом Анатол ьовичем. Це - літературний портрет Анатоля Олійника. Зіткнувшись, очевидно, з тією ж проблемою, що і я, автор книжки пише: «Щоб не розпорошувати враження, повністю наведу початок переднього слова». Воістину, все геніальне - просте. Аби не збіднити оригіналу, вирішив і я піти тим же шляхом. Ось яким постає в споминах письменника Анатоль Олійник і даний ним незвичайний, незабутній урок в Андрушівській школі:

  

  «Вій увійшов у кашу юність по-весняному осяйний, з доброю усмішкою на устах. Обвів допитливим поглядом нас усіх, а ми, вшановуючи нового вчителя, схопилися з місць і завмерли, по-солдатському виструнчені Лагідно привітався, подав знак рукою - сісти.

Перше запитання було, чи любимо ми поезію. Переглянулись. Любити чи не любити вірші, які ми вчили напам'ять удома і бубоні-н на уроці, - ніколи нам не приходило в голову. Виконували те гадання, як нудну повинність, та й годі. Але щоб любити?!

Він присів на краєчок передньої парти і почав читати... Ні, це уло не читання. У принишклому класі зазвучало щось співуче, юсь глибоко душевне. Невже це ті самі вірші, які ми з такою не-хотою зубрили довгими зимовими вечорами при тьмяних каган-ях? Дивно!

Він декламував негучним голосом, майже розповідав те, що койсь вичитав, але кожне речення накочувалось на нас, мов хвиля, і олонило чи глибиною почуттів, чи силою думки. Ми були справді шолонені, зачаровані тим, що відкривав нам новий учитель. Три-цять п'ять пар очей не відривалися від його обличчя, яке сяяло недоєною досі красою. Він і справді був дуже красивий: під високим чистим чолом мріли ледь примружені великі, здається, карі очі. Рівний античний ніс, ніжного рисунка губи, на бороді ямка...

Поезія постала перед нами в образі вродливої людини, майже юнака, і ми полюбили її вперше і назавжди. Олесь, Сосюра і ще багато співців розкрили нам свої чари, дякуючи новому вчителеві, ім'я якого було Анатоль Олійник. А наприкінці уроку ще одне приголомшливе відкриття. Він тоді прочитав    вірш, у якому були такі рядки:

 

  Руки на струни -й на сині озера,

  Урну печалі несуть журавлі...

  Буду ростити слова на папері,

  Інеєм сипать цвіти на землі.

 

Чомусь зітхнув і просто сказав: «А це я написав».

 

  Чому ж слухачьшколярі потрапили у такий міцний полон про-читаної А. Олійником поезії, в чому загадка її магічної, приваблю-ючоїсили, такого враження, ніби зробив райдужну мандрівку в сонячну крашу казки, почуття якогось світлого торжества? Багато літ по тому цей секрет розкриє один з наиталаяовитіших українських поетів Василь Симоненко в таких віршованих рядках:

 

Бо не запалить серце тонна рима,

Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.

Ні, інша сила, буйна, незборима,

Вогнем і пристрастю напоює ту річ.

 

Ні, інша сила так цілющо діє,

Словам велику надає вагу,

Бо з нею цвіт живе і молодіє,

І світло б 'є крізь морок і пургу.

 

Без неї рими точні й милозвучні

Не варті навіть драного гроша —

Слова звучать примусить сильно й гучно

Лише одна поетова душа!

 

  Саме в цьому, а не в точних римах, якими б вишуканими вони не були, цілюща сила поезії. Учні змогли відчути всю красу і дивне сяйво поезії, яку читав А. Олійник, тому що він примусив «сильно й гучно» звучати віршовані рядки, напоївши їх вогнем, пристрастю і любов'ю своєї душі. Звідси й таке сильне враження, яке справило на школярів читання віршів учителем Анатолем Андрійовичем, під чиїм впливом всі вони закохалися в літературу. А разом зі школярами -літні дядьки й молодиці. Чисту правду пише автор передмови: «В душу села увійшла поезія». Трохи згодом я розповім, що, дякуючи йому, в душу села увійшов ще й театр.

  Своє покликання він вбачав у щедрій самовідданості народові, у І невтомній пращ на теренах освіти і культури українського села, яке І поглинула пітьма неуцтва, захоплено поринав у громадську, суспі-1 льну діяльність. У вірші «До друга», дізнавшись з гіркотою, що його колега-педагог більше не бажає вернутися працювати на село, він ледь не благає його:

 

Тут народ іще в темряві

Тут доволі праці є,

Киньмо ж їм вогні яскраві...

Йди,.. Вернись в село своє!

 

  Звідки ж прийшов на подільську землю цей обдарований вчи-тель-поет, подвижник, якого відомий український письменник і критик Степан Крижанівський справедливо назвав «одним з тих перших «культуртрегерів», тих носіїв світла правди і освіти у тоді ще темні, неписьменні українські села» ? Де його коріння, де могили його предків?


Розділ 2

 

Отчий край і сім'я поета

 

Ось наше тихе, славне місто –

В садках зажурена Борзна...

 

Анатоль Олійник

 

   Є на мальовничій, співучій землі Чернігівщини, що виколисала талант Олександра Довженка, містечко з цікавою назвою - Борзна. Досить вставити посередині всього лише одну букву «О» і вийде прекрасне хліборобське слово «Борозна». Скоріше за все назва міста і походить від цього слова, бо ж тут жили і працювали українці, чия доля споконвіку була пов'язана із землею - їхньою годувальницею. Щоправда, назва могла піти й від слова «борзо», бо поблизу міста несе свої води швидкоплинна річка Борзна. Але слово тут вже за істориками, краєзнавцями.

   Упродовж всієї своєї історії містечко було невеликим, таким воно є і зараз, бо заводи і фабрики тут майже не будувались, а залізничні колії Ніжин-Чернігів, Ніжин-Бахмач, Бахмач-Гомель з усіх боків пройшли осторонь цього міста.

   В ньому 1902 року, місяця листопада, 9 дня (27 жовтня за старим стилем) і народився відомий український поет Анатоль Андрійович Олійник. До речі, в публікаціях про його життя й творчість, що з'являються в інших областях України, за винятком, певна річ, Чершпвщини, їхні автори тяжіють до звичного імені Анатолій. Родина поета вважає, що треба вживати ім'я Анатоль, бо саме воно вказується в анкетах, автобіографіях письменника, документах про освіту, ним він підписував свої поетичні й прозові твори, надруковані в пресі в 20-30-х роках.

   Борзна... Справді, скільки міст і сіл з цікавими, гарними, милозвучними назвами, чиє походження встановлене і досі не розгадане, є на нашій Україні, як багато говорять вони серцю!

   У моеї землячки, родом із села Білашок під Погребищем, обдарованої поетеси, прекрасного літредактора попередньої моєї книжки «Сівач краси і добра» Валентини Сторожук є дуже гарний вірш «Подільські села і містечка». В ньому на перший погляд ніби нема нічого особливого. У 44-рядкову поезію авторка «вгаснула» аж 80 наймилозвучніших назв міст, містечок і зовсім малесеньких сіл, що позначені на карті Вінниччини. Майже весь вірш - суцільний перелік їхніх назв. Зізнатися, від багатьох з них на мене повіяло чимсь рідним, бо згадуються й села, де бував я, мої дідусі й бабуні, мати й батько: Росоша, Очитків, Липовець, Зозів, Оратів, Скоморошки, Медівка, Дзюньків, Розкопане, Човновиця... Поетеса ніби закликає кожного із нас: вслухайтесь в звучання назви свого, ніби нічим не примітного села, і ви почуєте відгомін його історії. Знайдете в ній чимало славних, героїчних сторінок, довідаєтесь про те, що з нього вийшли великі люди - прозаїки і поети, учені, художники, артисти, співаки. А якщо котресь із сіл і не дало країні знаменитих людей, то нехай це вас не засмучує: врешті-решт в ньому жили й працювали просто прекрасні трудівники, майстри хліборобської справи, на яких споконвіку тримається українська земля, оті працьовиті баби Они-сі, котрим український поет Василь Симоненко пам'ятник «воздвиг би на площі в Москві» за те, що дякуючи їхній щоденній ненастанній пращ ми знялися у космос. Бо і той, хто мережить поетичні рядки на папері, і той, хто прокладає борозну на землі, однаково гідні слави, поваги і пошани.

Справді-бо, як дуже слушно зазначає поетеса, «є назви, що почув і не згадаєш, а є такі - немов у душу цвяшок». Роздумуючи над тим, як багато стоггь за кожною із цих назв, вона формулює основну поетичну думку в таких піднесених рядках:

 

Я ваші імена готова слухать,

Немов у церкві дзвони великодні...

...Які над вами грози прошуміли!

Розповіли б, хай знають наші внуки...

Те ж саме повною мірою можна віднести й до батьківщини Анатоля Олійника - древньої Борзни, розташованої за сто кілометрів від славного козацького міста Чернігова... І цього маленького куточка землі української не обминули великі історичні бурі й грози. 1239 року сюди вдерлися монголо-татарські завойовники і вщент зруйнували поселення - від нього зосталися лише руїни городища часів Київської Русі. Відтак настали довгі роки запустіння, аж поки на місці руш не виник хутір Селище, який через багато літ став селом, котре назвали Борзною від назви однойменної річки, що тече в цих краях.

Борзна - містечко козацької слави... Після того, як під час визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького козацько-селянські війська визволили Борзну, вона стала полковим містом. Місцеві козаки у складі борзнянського полку стають до бою з польською шляхтою. 1654 року полк було ліквідовано, і Борзна увійшла до складу Ніжинського полку як сотенне місто. Історичні джерела засвідчують, що в другій половині сімнадцятого століття Борзна стала добре укріпленою фортецею, обнесеною стінами, з чотирма наріжними і двома надбрамними баштами, де місцеві козаки несли сторожову службу. Хоробрі, безстрашні це були люди! Вони брали участь у Азовських походах, про що, зокрема, свідчить записана у Борзні пісня «Ой, що то за крячок». Ь середовища борзненських козаків вийшов відомий керівник народно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти С. Палій. Коли 1812 року Наполеон перейшов Неман і просувався зі своїм величезним військом вглиб країни, 690 борзнянців добровільно пішли в ополчення битися з французами. А генерал-майор А. С. Глібов, який впродовж сорока років проживав у Борзні, став одним із героїв запеклої Бородинської битви.

   Невеличке місто не залишилось осторонь духовного, культурного життя. В ньому, а також в довколишніх селах, народилися, жили, вчилися, творили відомі літератори, вчені, історики. Чи не найяскравішою подією в житті містечка стало відвідання його в 1847 рот великим Кобзарем. То було велике і зворушливе свято духовного єднання геніального поета і простого люду. Він часто зустрічається з селянами, читає їм свої вірші, співає разом із ними українських пісень. Тут же виявляє не тільки свій божественний поетичний дар, але й неабиякий хист художника - малює портрет свого друга, відомого українського поета-романтика, автора збірки поезій «Співи крізь сльози» В. М. Забіли (1808-1869), який народився і жив поблизу Борзий. Ясна річ, ім'я цього поета добре знають вчені-літерату-рознавці, але воно мало що каже рядовому читачеві. Щоб він знав, що то за поет, спитаю: ви, певне ж, чули у виконанні наших співаків такі чудові пісні, як «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейко», а може, й самі їх співали? Так ось В. Забіла і є автором цих віршів, що були покладені на музику видатним російським композитором М. І. Глінкою. У Борзні народилися й провели дитячі роки український і російський історик, публіцист, автор «Історії про Малу Росію», видавець журналу «Беседующий гражданин» М. І. Анто-новський (1759-1816), а також відома прогресивна діячка, педагог, організатор недільних шкіл, автор робіт з методики навчання дорослих X. Д. Алчевська (1841-1920) - свого часу Міжнародна ліга освіти обрала її віце-президентом. З Борзною пов'язані також життя й діяльність ряду відомих діячів української культури і науки П. Куліша, В. Білозерського, Г. Барвінок, О. Десняка, Є. Вотчала та багатьох інших.

Культурні, козацькі героїчні традициї невеличкого містечка із назвою, що й справді, «немов у душу цвяшок», і стали тим міцним ґрунтом, на якому виростав і мужнів поет Анатоль Олійник. Імена його відомих земляків стали для нього дороговказом у житті й творчості, а Тарас Шевченко, який ощасливив рідне місто своїм перебуванням, - духовним світочем, провідною зіркою. До речі, борзнян-ці ще раз віддали шану світлій пам'яті великого Кобзаря. У травні 1861 року поблизу міста йшла похоронна процесія з тілом покійного поета. Попрощатися з тим, хто став володарем дум і почуттів українського народу, вийшли всі жителі повітового містечка від старого до малого.

 

   Де б не був Анатоль Олійник, він поривається до рідного гнізда, милого серцю містечка, що стояло осторонь залізничних шляхів, снить ним в часи розлуки. Воно неодноразово зустрічається в його віршах. Згадка про «тихе, славне місто, в садах зажурену Борзну», яку він любив ніжно, по-синівськи, підтримує поета морально, коли у нього на душі було особливо тоскно й тяжко. Рідні поета споминають, що йому не подобались великі міста з їхнім шумом і гамором, а були любими серцю саме такі невеличкі, тихі, потопаючі в садках містечка, як рідна Борзна.

   Зростав і виховувався Анатоль в освіченій сім'ї. Поетів батько Андрій Андрійович працював службовцем у земстві, був прогресивно налаштованою людиною, систематично читав заборонену літературу, якою ділився зі знайомими. Мати Олександра Павлівна (дівоче її прізвище Силич) походила із збіднілої дворянської родини. Жінка надзвичайно доброї і лагідної вдачі. їй довелося нелегко. Одне по одному пішли дітки, яких треба було нагодувати, обшити, облатати, обігріти, виводити в люди. Звісно, від дітей багато клопоту. Але й без клопоту для чого й світ? В сім'ї Олійників росло шестеро дітей: три сини і три дочки - просто ідеальний «баланс» ! Сестер Анатоля звали Клавдія, Олімпіада (Ліпа) і Олександра (Олеся), братів - Георгій і Михайло.

   На фотографіях, що дійшли до нас, видно, що природа наділила всіх братів чоловічою вродою. Вони напрочуд схожі один на одного. В рисах їхніх облич є щось інтелігентне, аристократичне. А сестра Олександра - просто українська красуня: кругле біле личко, великі зіркаті розумні очі, маленький рот з акуратними, гарно окресленими, тонкими губами.

   Доля всіх трьох братів склалася трагічно. Двоє із них покинули цей світ ще дуже молодими, у самому розквіті сил. У мене й досі щемить серце від історії, яку розповіла мені дружина поета Марія Іллівна. Найстаршому братові Георгію довелось супроводжувати цинкову труну з тілом покійного брата Анатоля, яку везли у товарному вагоні з Києва до Борзни, щоб віддати його землі. На залізничній станції, либонь, у Ніжині, потяг зробив зупинку, і Георгій вирішив скористатися з цього, щоб купити собі пачку цигарок у станційному буфеті. Коли озирнувся, то побачив, що потяг рушив з місця і, набираючи швидкість, помчав далі. Брат покійного кинувся його наздоганяти, біг за ним щодуху, з усіх сил і, очевидно, підірвав при цьому серце. Дуже скоро, через "хось півроку після середульшого брата, помер і він від серце-ї хвороби тридцятишестилітнім, коли тільки жити й жити. А о трагічну долю наймолодшого брата Михайла - трохи згодом.

Поет щиро любив братів і сестер, всю свою родину. Яскравий аз - сповнені ніжності й любові поетичні послання: «В день на-дження сестрі Ліпі», «Братові Михайлу», сестрі Олесі, «Матері й лрі», «Дядькові Я. А. Олійнику». А вслухайтеся, з якою синівською любов'ю і ніжністю звертається він до неньки:

 

Тепер і я вже старіюсь,

Тиняючись по світу,

І ось не сплю, стара моя, як ти.

А ти б мені дала напитись горицвіту.

 

Зуміла б сон за руку привести.

Гей-гей, моя ти мамо сива,

Ще поговоримо,

Побачимось колись...

 

  Взагалі Анатоль Олійник продовжує прекрасну традицію вітчизняної літератури - звеличення пречистого, святого образу жінки-матері, її духовної, моральної краси. Багато літературознавців дуже слушно зазначають, що мотив матері, образ матері й материнства для української поезії, та й для української культури в цілому, - більше, аніж тема, це - могутня національно-духовна традиція, вимірювана за високою шкалою народної етики, моралі, чистоти і величі душі, краси і мудрості чуттів, шляхетності поведінки.

  У багатьох поезіях Анатоля Олійника постає зігрітий любов'ю образ рідної неньки, яка не тільки віддає дітям теплінь своєї душі,

 

всю себе заради їх кращої долі й щастя, але й вчить бачити красу в природі, незвичайне в звичайному, фантазувати:

 

Колись моя голодна мати

Казала: зорі - то жита,

А місяць – серп. От підростай,

І будем золото те жати.

 

   Із цих рядків видно, що мати - жінка непересічна, наділена образним мисленням, розвинула у маленького Толі творчу уяву й фантазію, а отже, розбудила в ньому тонкого поета-лірика. Почуті від матері казки, небилиці, різні фантастичні історії живили його творчість, його музу.

   Я дуже люблю переглядати фотографії старих українських хат. Якось сумно стає на душі від думки, що вже давно немає і ніколи не буде тих хаток, які простояли з минулого віку, боязко позираючи на світ з-під низько насунутих почорнілих солом'яних стріх. Замість валькованих стін жителі сіл і містечок звели в останні десятиріччя муровані, цегляні будинки під бляхою або шифером, настелили дощану підлогу. Але ці сучасні будинки не промовляють розуму й серцю так багато, як оті вгрузлі в землю, похилені низенькі хати, в яких незмовкно звучить відлуння душ наших далеких предків.

   На щастя, збереглися й світлини будиночка у Борзні по вулиці Володарського, 92, де народився і провів дитячі роки Анатоль. Зберігся і досі сам будинок на вулиці, якій вдячні земляки, треба щиро подякувати їм за шану до пам'яті поета, дали ім'я Анатоля Олійника. Звичайно, зараз той будинок з маленьким дерев'яним ґаночком, невеликими віконцями із ставнями здається принаймні скромним Але якою б скромною не була ця хата, про неї з симоненківськими теплом і ніжністю можна сказати: «Ти була мені наче мати, Ти служила мені як могла - кожна кроквочка, кожна лата не жаліла для нас тепла». Духовне тепло цієї до болю рідної, батьківської оселі зігрівало серце майбутнього поета - пізніше він не раз з синівською любов'ю згадає її в своїх віршах.

До небожа поета Георгія Олійника, нині москвича,

 

фізика-атомщика, лауреата державної премії Росії, від предків дійшли спомини, що той будинок був досить великим, відрізнявся від сусідніх хат з їх солом’яними дахами і земляними долівками. В ньому була невеличка вітальня, кабінет, кухня, їдальня з віденськими стільцями, світли-ій стояв рояль. Літніми вечорами за нього сідав наймолодший брат Михайло і акомпанував середній із сестер з благородним іменем Олімпіада, у якої був прекрасний, чистий і сильний голос, за що її назвали борзнянським соловейком. її чаруючий спів, романси й українські народні пісні, що брали за душу, бриніли над вечірнім містечком, сягали аж греблі, розташованої за кілометр від будинку. Біля нього збиралося багато жителів, яких вабив вечірній вогник, щодопізна теплів у господі Олійників, чарівний спів Ліпи, від якого слухачі проймались сонячним, райдужним настроєм. Зачаровані трелями борзненського соловейка, мешканці містечка говорили: «З твоїм голосом, Ліпочка, співати б в опері». З оперою чомусь не вийшло. І все ж стала артисткою, тільки місцевого самодіяльного драматичного театру, добре грала ролі у його спектаклях.

  Про дитинство поета залишилося мало відомостей. Але ж один письменник, ім'я якого я, на жаль, забув, сказав, що вся його автобіографія - в його творах. Те ж можна сказати про Анатоля Олійника. Про юні літа чарівного лірика із Борзни дізнаємося, зокрема, із його великого вірша - поетичного послання найріднішим людям - матері й сестрі Ліпі, де він розповідає про найяскравіші враження дитинства, що сформували його ліричну душу. Перебуваючи далеко від домівки, він хоче знати від рідних про кожне деревце, кожен кущик, кожну травинку, що ростуть на рідному обійсті, з якого в дитинстві для кожного для нас починався світ:

 

Чи в нас і зараз на подвір’ї

Росте спориш густий і бузина

І пахне молоком,

І висне надвечір я,

Подавши спати знак?

Гей, гей заснути — це нелегко,

 

 

Шугають думи десм Не сплю самотній ось і ж. Дми її дгг. мамо, поговорим. Чого ж бо плакати? Скажи -

Хоч двоє яблук чи вродила

Циганка-яблуня

В садку старім.

Чи так ото й росте собі без діж? А може, блискавка спалила, Розбив на щепки Грім?..

   Скільки в цих прозорих, чистих, зігрітих серцем рядках тепла, ніжності, щирості, тремтіння, переживання за те, що, здавалося б. таке прозаїчне і буденне, але безмежно рідне, дороге, за те. що ввійшло в душу ше в дитинстві, з його яскравим світовідчуттям!

   Згадає він і садок біля хати, що «ногою в річку уступив». Сюди, до цієї річки, він колись босоніж бігав по воду з глеком. І не просто бігав, але, як пише він, «літав», причому після цього слова поставив навіть окличний знак.

Як і більшість його ровесників - сільських хлопчаків, Анатоль у дитинстві був жвавим і моторним, коїв різні пустощі, в чому щиро зізнавався в своєму чудовому проникливому вірші «Матері й сестрі». Він згадує, шо не раз топився влітку і взимку в річці, втікав із дому, бо юного мрійника вабило море - хотів стати юнгою на флоті, а згодом і матросом. А одного разу, треба ж додуматись до такого: повісив на шию дворовому песику-мопсу хрестика, за що глибоко віруючою мамою був добряче битий віником. А якось нишком від батьків палив самокрутку в клуні, іскорка з цигарки впала на солому, будівля зайнялася, і хлопчик з переляку видряпався на самісінький верх верби. Його щастя, що недалеко була мама. Завдячуючи їй, він пізніше скаже: «Коли б не ти - давно на світі не було твого малого курія і палія». Крім песика, що дуже гавкав, коли малий Толя

 

ііШомуна шию хрестика, поет із теплом згадує іншу живу істо-

?

нас була сліпа кобила - колись я їй ще напишу сонет», поетичних рядочки, а скільки в них любові, болю, жалю ї долею бідолашної й немічної тварини! крутно не жила багатодітна сім'я Олійників, але батьки все ж зуміли дати дітям гарне домашнє виховання, освіту. П'ятеро з них, у тому числі Анатоль, вивчились на педагогів. Він закінчує початкове училище, потому вступає до гімназії, а з 1920 по 1924 роки навчається у Борзнянському педтехнікумі. Поетичні струни почали бриніти у його чутливій до краси душі ще тоді, коли навчався у гімназії. Ровесники споминають, що нерідко римував він з експромту. Уроки навчання в педтехнікумі пише багато віршів. Безпосередніх контактів у той час із професіональними майстрами слова не мав, а тому вчився самотужки на творчості класиків і, передусім, Тараса Шевченка, а також поетів, своїх сучасників, О. Олеся, В. Сосюри, С. Єсеніна, Г. Чупринки, П. Тичини та інших. Дуже багато читав. Товариші по педтехнікуму відзначали, що він був чудово обізнаним з усіма новинками української та інших національних літератур. Навколо нього гуртуються юнаки і дівчата, які мали потяг і хист до художньої творчості. Анатоль створює літоб'єднання, яке видає рукописний альманах, сам же і редагує його.

  По закінченні педтехнікуму 1924 року переїжджає до Конотопа, викладає в школах цього міста українську мову та літературу, одночасно працює на скромній посаді коректора редакції газети «Селянські вісті». Із конотопського періоду життя дійшла до нас фотографія ще зовсім юного вчителя Олійника. Знятий він у колі своїх учениць, не набагато молодших за нього. Погляд замислений, спрямований кудись у далину - може, в цю мить до нього прийшли поетичне осяяння і віршовані рядки. У Конотопі багато вчиться, систематично читає лекції для колег-педагогів, заочно навчається в інституті соціального виховання. З-під його пера з'являються все нові й нові поезії, в яких переважає пейзажна й інтимна лірика. З 1927 року систематично друкується в журналах «Молодняк», «Червоні

 

квіти» та інших періодичних виданнях. Скоро здійснюється його

заповітна мрія - познайомитися з великими, маститими поетами і прозаїками, котрих вважав своїми літературними вчителями, на котрих рівняв своє поетичне слово. Неодноразово навідує тоді столичне місто Харків, зав'язує дружні стосунки з В. Сосюрою, П. Усен-ком, 3. Біленком та іншими письменниками.

   Про ті незабутні зустрічі з видатними людьми він дуже цікаво розповідав на уроках учням Андрушівської школи сільської молоді. При цьому його очі були сповнені зоряного блиску. Ті розповіді міцно запали в пам'ять і душу малого Валі Речмедіна. Мине сорок років, і в одному з кращих своїх романів «Весняні грози» він виведе прекрасний образ сільського вчителя Євгена Панасовича Чумака Я цілком переконаний у тому, що його прототипом став Анатоль Андрійович Олійник. Справді, у реально існуючого вчителя і вигаданого письменницькою уявою літературного героя дуже багато спільного. Обидва - учителі, до того ж до безтями закохані в художнє слово, в поезію. Як і Олійник, герой роману Чумак їде до Харкова на курси працівників народної освіти, стає учасником літературного вечора пролетарських поетів, серед яких зіркою першої величини є його улюбленець - Володимир Сосюра. Ось надали йому слово. Чорнявий, з мрійними очима, він «такий скромний, тихий, став біля столу, обвів усіх ласкавими очима і почав читати». Герой роману оглух до всього, як тільки Сосюра співучо розпочав читати, може, кращі рядки про любов в поезії всіх часів і народів «Так ніхто не кохав...» Видно, в Чумака вигляд був не зовсім звичайний, бо на нього одразу ж звернули увагу поети, що сиділи за столом президії Дізнавшись, що він учитель, щиро побажали йому великих успіхів не тільки на ниві освіти й культури, але й пронести через все життя любов до художнього слова: «А поезію любіть. Вона - найкраща квітка душі людської. З нею легше йти до бою, з нею - полум'яніше. ] міцніше кохати». Знаючи із споминів про Сосюру, зокрема, мого і

Гітетського товариша Миколи Сома, як уважно ставився до молодих поетичних обдарувань, називаючи їх «моєю  юнню», як дбайливо пестив і плекав її, нітрохи не сумніва-Ю таке тепле напуття, може, дещо іншими словами, дав він і вю Олійнику, котрого називав своїм другом. Що ж змусило його покинути хоч і провінційне, але все ж таки ^Конотоп і переїхати вчителювати в глухе село Андрушівку на Вінниччині, місити в осінню і весняну негоду болото його жахливих, в ковбанях і баюрах доріг? Відповідь на це знаходимо у передмові його сина Олега Анатол ьовича до батькової збірки поезії «Аму->ва декада». Він пише: «28 листопада 1929 року А. Олійник був гований. В Україні набирав темпи процес по сфабрикованій іасним ДПУ справі Спілки визволення України (СВУ). На ща-і, ув'язнення поета тривало лише 33 дні (мабуть, тоді заплічних справ майстри провінційного міста ще не призвичаїлися вибивати від своїх жертв потрібні зізнання). Але надалі він вже не міг не тільки друкуватись, а й працювати у Конотопі».

Коли 27-річний поет, опинившись у камері з ґратами на вікнах, відчув себе ув'язненим, на нього звалилося незвідане досі гнітюче почуття самотності, безнадії, приреченості. Кілька тюремних віршів Анатоля Олійника відбивають його вкрай тривожний, тяжкий, похмурий, гнітючий душевний стан. Грудень. Довгі тягучі, як рік, ночі Ув'язнений поет перевертається з боку на бік - у неволі сон не йде, його обсідають похмурі думки. Єдиний рятунок від безсоння -вірші. Під одним з них дуже коротенький напис «ЗО листопада 1929 р. Ніч у ДПУ», але як багато промовляє він про трагедію молодої людини. Цього тюремного вірша Анатоль написав безсонної ночі через два дні після арешту. Він малює убогий до примітивності тюремний побут. Нари, маленьке заґратоване віконце. А ще дуже промовиста деталь: на ґратах - два окрайці хліба, «чорніші чорної землі». Мабуть, висловлює здогад поет, людина, яку відпустили на волю, зраділа так, що забула не тільки про той хліб, але й про все на світі. Ночами поет чує гупання чобіт суворого вартового, брязкіт ключів від тюремних камер. У арештанта відібрано пояс, щоб, бува, не покінчив життя самогубством. І раптом йому приходить у голову моторошна, страшна думка:

 

Лежу собі, мов граф, тут я... Думки мої, думки: Згадав я з географії За морем Соловки...

   Отже, поета не полишала думка і про трагічну перспективу бути засланим на цей північний острів, одна назва якого наводила на арештантів жах. Поет потерпає від самотності, близький до божевілля від безвиході, на його душі так сумно, тоскно, незатишно, тривожно і погано, що він виношує навіть думку про самогубство:

  

А я немов у домовині — Болять кістки вже від лежні... Вчепивсь за грати вечір синій І шепче-шепче щось мені.

 

Ні, не розважать анекдоти, Ні, не розважать і пісні — / вже повіситись охота На загратованім окні.

 

   Єдине, що утримує його від цього страшного, згубного кроку -згадка про кохану дружину, яка чекає його на волі. Він жене від себе геть думку про самогубство, плекає глибоку надію на зустріч з нею, на звільнення з в'язниці: «Та ні, ні! Не загину я! Пливу морями дум -Побачусь я з дружиною, Люблю її й знайду!»

   І от поет виходить на волю. Але й короткочасного ув'язнення у зв'язку зі сфабрикованою «справою СВУ», було досить, щоб посіяти до нього після виходу з в'язниці недовіру у надміру підозріливої влади. Не могло бути й мови про вчителювання у Конотопі, тим паче про друкування віршів, навіть у районних газетах за прізвищем, на яке вже лягло тавро «неблагонадійного». Отак волею долі поет і опинився у моїй рідній Андрушівці - селі мого чарівного і \ незабутнього дитинства.

  Про те, як щиро полюбили андрушівські школярі з першої ж зустрічі нового вчителя-поета, я вже розповів у першому розділі кші-

 і друкованих спогадах Валентина Речмедина

 

чив Андрушівці, подружжя вчителів Олійників дуже шічливо ставилося до тутешніх селян, жило просто й [ хата була гостинно відчинена і для дорослих, і для і - речмедінські спогади, із яких видно, що малий Валя |оГО одажласнйки-переростки не раз бували у їхній привітній господі У передмові до першої збірки поезій Анатоля Олійника він описує, яке велике враження справила побачена ним в кімнаті фотографія його улюбленого вчителя з написом на звороті: «Моєму другові Анатолю Олійнику. Володимир Сосюра». Ось тобі й на: виявляється, звичайний учитель дружить з самим Володимиром Сосю-рою- славетним поетом, чиє ім'я відоме і малому, і старому. Познайомилися два поети-лірики, як стверджує Валентин Остапович, либонь, 1928 року, коли Анатоль Андрійович повіз свої вірші до Харкова. Там і подружився з тим, про кого мріяв і снив. Вислухавши вірш сільського вчителя «їх розстріляли на толоці», великий майстер поезії розчулився так, що не в силі був стримати сліз.

  Цей, один з кращих, так би мовити, серцевинних, ранніх віршів Олійника, вартий того, щоб навести його повністю:

їх розстріляли на толоці,

І

Чубатих двох якихсь братів. Один лежав на правім боці, Другий дивитися хотів На ясне сонце. І він бачив, І сонце грало в скло-очах, 1 прапор їхній тут маячив Надвоє подраний в ногах. Ніхто не знав, кого забили, Байдуже паслась череда: Лиш вороннє і налетіло, Правицю вітер лиш гойдав.

 

/ крові тихо напувались Братів нечесані чуби... Вгорі ж на глум їм цілувались Два білосніжні голуби.

   Хто згубив ці юні душі, які свого недолюбили, не натішились сповна щастям кохання, не наворкувались досхочу зі своїми голубками? Білі? Червоні? Зрештою, хто ці нещасні хлопці, чиє життя обірвалося на світанку життя? Комсомольці? Гімназисти, про яких скажу трохи згодом? Звичайні парубки? Відповіді на ці запитання поет не дає. Є всі підстави стверджувати, що вірш навіяний одним глибоко трагічним випадком, що стався з Анатолем Олійником. Ця подія залишила у душі юнака глибокий слід, її відлуння можна почути у багатьох його творах.

   Удрукованих спогадах син поета розповідає: «У 1918-1919 роках влада часто переходила з одних рук в другі. Одного разу, коли Бор-зну зайняли червоні, вони випустили тих, що сиділи у місцевій в'язниці і, поки не заповнили її новими ув'язненими, загнали у подвір'я декілька виловлених бродячих собак і замкнули ворота. А ватага гімназистів, пустуючи, відбила замок, випустила бідолашних четвероногих друзів, а на воротах залишила напис: «Ленін дав собакам амністію».

   Знайшлись, звісно, такі, хто це бачив і доніс новій владі. Борз-ненські чекісти заарештували щось із ЗО гімназистів. Серед ночі їх повели за місто, щоб у полі розстріляти. Коли дійшли до останньої хати, заарештовані кинулися врозтіч. Вартові відкрили по них вогонь і застрелили 18 чи І 9 гімназистів, а іншим, у тім числі Анатолю Олійнику, вдалося втекти. Саме після цієї події Анатоль Олійник, котрий, як згадували його ровесники, часто римував з експромту, почав систематично писати вірші. У його ранніх творах неодноразово звучить відлуння пережитого. Про це свідчать такі їхні назви, як от: «З тюрми», «За брамою», «їх розстріляли на толоці», «Ґрати, мури і підмурки», «В тюрмі» та інші.

 

 

 

Розділ З

 

 

«Сліпим братам торуючи межу...»

Моя хвала трудівникам незнаним, Що двигли мисль по селах, хуторах...

Павло Грабовський

  Відшуміло і пішло в небуття старе життя разом із старим селом, але пам'ять про них збереглася у нетлінному друкованому слові, а ще в споминах людей похилого віку, яких нині, на жаль, залишилися одиниці. Що то за село Андрушівка, котре стало по суті першим місцем добровільного заслання поета-вчителя? Першим, бо було й друге заслання в дуже далекій від нас землі, між якою і милою Україною пролягли тисячі верстов.

  Парасковія Михайлівна Оцабера, жінка теж нелегкої і драматичної долі, що провела в Андрушівці дитячі й дівочі літа, споминає: до революції вона була центром волості. Село зелене, тихе, мальовниче і велике - жило в ньому більше двох тисяч людей. Поряд на території колишньої машинно-тракторної станції працювали цукровий і цегельний заводи, зруйновані відповідно у революцію і в часи колективізації. В селі на видному, дуже мальовничому місці стояла надзвичайно гарна церква з огорожею, красивою аркою. За церквою- школа, збудована коштом місцевого графа Тишкевича. Коли селяни звернулися до нього по допомогу, сказав, що з задоволенням візьме на себе всі витрати на спорудження школи, але за умови, що вони доб'ються, аби викладання в ній проводилось українською мовою. Умову було виконано.

Анатоля і Марію поселили у будинку колишньої парафіяльної школи, розташованої в центрі села на стародавньому цвинтарі. Тут стояли похилі, вгрузлі в землю, зелені від часу хрести з якимись написами. Посеред цвинтаря - капличка з престолом і витесані з сіро

 

го каменю хрести, на них були якісь літери. Це ще один доказ, що село було засноване не в XIX столітті, як стверджується в «Історії міст і сіл Української РСР», а багато віків тому.

   Поруч з учительською квартирою хлюпоче мілкий ставок, який ще й досі в селі називають «Панським». У розмові зі мною Марія Іллівна через три чверті віку згадала той ставок і пов'язану з нею здавалося б, звичайну, але дуже зворушливу історію, яка краще за будь-які слова каже про повагу, любов, турботу про вчителя дітей неписьменних селян. Заходять якось до квартири дітлахи, її учні із задрипаними болотом босими ногами з повним відром риби. «Це вам, Маріє Іллівно, - кажуть, - щойно наловили у «Панському» ставку». Розчулена таким виявом уваги, вчителька сплеснула в долоні: «Дякую вам, мої любі, але що я робитиму з повнісіньким відром риби?» Хотіла переконати, щоб забрали ту рибу собі, бо і в їхніх хатах немає чого їсти, але дітей вже й слід простиг.

   Коли вчитель-поет вже трохи обжився на новому місці, він часто викроював час, щоб краще познайомитися із селом Андрушівкою. де йому випало працювати два роки. Воно одразу ж припало йому до душі. Село овальної форми розкинулось на горбах. Зі сходу -невеличкий, густий, темний лісок Ріжок, який згадується у романі Валентина Речмедіна «Вогонь батькових ран». В ньому описується, як молода героїня твору Катря Новосад серед зими вирішила заглянути до того ліска, щоб подивитися на дивне джерело, яке справило на неї дуже сильне враження ще в шкільні роки. «В ліску, - говориться в романі, - оте дивне «Вічне джерело», про яке колись розповідав Анатоль Андрійович - їхній вчитель, привівши сюди на екскурсію весь клас. Воно, те джерельце, дзюркотіло недалечко в глибокій ярузі. Вода в ньому була особлива, бо ніколи взимку не замерзала. А влітку, коли від іншої води аж зуби судомило, вода «Вічного джерела» вилучала якесь дивне тепло. Пішла до нього, брьохаю-чись у снігу мало не до колін - добре, що догадалася взути материні чоботи з довгими халявами... Довкола — мороз, все застигло, а клаптик, сповнений сонячного тепла, живе: на поверхні його збрижу-

  

*л*ея хвильки, приглушено грає струмок, що живить цю маленьку оазу весни. А над поверхнею - прозорий туманець-пара...»

   У мене не виникає жодного сумніву, що цей художній епізод роману має під собою цілком реальну основу. Як бачимо, письменник зберіг справжню назву того мальовничого ліска, ім'я та по-батькові свого вчителя, в якому легко вгадується Анатоль Олійник. Видно, поет, проникливий співець природи, сам натрапив у лісі на те незвичайне джерельце, сам же придумав йому епітет «вічне», справді приводив подивитись на нього учнів, якщо ця екскурсія так глибоко, надовго запала в пам'ять письменника і через багато літ знайшла відображення в одному з кращих його романів.

  Принагідно зазначу, що ім'я душевного, щирого і доброго вчителя Анатоля Андрійовича ще декілька разів зустрічається на сторінках роману. Для його юної героїні, яка в свої вісімнадцять скуштувала немало гіркого, він не просто вчитель, а високий моральний авторитет, людина, до якої вона звертається не лише в суто шкільних, учнівських справах, але й за особистими житейськими порадами, за підтримкою, коли її спіткала невдача при вступі до театрального інституту, від чого вона впала у відчай, у розпач.

  Але чи справді існувало згадане в романі оте незамерзаюче вічне джерело? Це цілком підтверджує моя дружина Ганна, яка в дівочі літа переносила не одну цистерну води з різних кутків села. Не раз ходила з коромислом по воду і до того «Вічного джерела» в серпневі дні, коли треба було готувати тічок для молотіння жита.

  Дуже часто поет любив ходити на новий куток села, який і досі називають «Садибами». Ще наприкінці двадцятих - на початку тридцятих років тут було чисте поле, на якому побудувались декілька андрушівських селян. Минувши нові хати: Остапа лини Речме-діних- під бляхою, Михайла і Насті Оцаберів, Петра і Федори Кравченків - під соломою, вчитель прямував до глинища, що за селом, аби помилуватися природою: звідси її було видно, як на долоні.

З найвищого пагорба поет мрійно споглядав північний обрій села, де відкривались дуже гарні, чарівні, мальовничі краєвиди, як навію-

 

ють поезію. Між зеленою посадкою і лісовим масивом Березиною -побудована наприкінці дев'ятнадцятого століття залізниця, по якій на Умань і в зворотному напрямку до Козятина і далі, притишивши ходу, кілька разів на день котилися потяги: коричневі - вантажні і зелені - пасажирські. Вздовж залізниці - будки Погоріла, Ліщинсь-кого, від яких віяло пусткою. Видно, наші предки вміли будувати міцно, надійно, на віки, якщо ті будки ще після того стояли щось зо три десятки років, якщо не більше, добре збереглися і в часи мого дитинства і юності.

   Коли випадав вільний час, поет з дружиною ходив на прогулянки в колишній маєток графа Тишкевича, якому до революції належала Андрушівка.

   Мабуть, у ці хвилини до нього й прийшли рядки сповненого любові вірша про Андрушівку, з яких видно, що він уже зріднився з нею, вважає її своєю, кличе й дружину полюбити село, куди закинула її доля.

Оце й Андрушівка моя. А буде наша, як захочеш. Засвітим тут собі маяк 1 в буднє море втопим очі...

 

Тут граф Тишкевич жив колись, Тепер колгосп у цім палаці. Кохана, люба, усміхнись І не лякайсь села і праці...

   Згаданий у вірші графський палац стояв на одному з найгарні-ших, найвищих місць села. Після революції минуло тринадцять років, за маєтком ніхто не доглядав, він поступово руйнувався, але в ньому багато чого вціліло ще з дореволюційного часу: високий товстий кам'яний мур, яким було обнесено поміщицьку садибу, великий парк, де росли всілякі рідкісні декоративні дерева, безліч екзотичних квітів. І ще дві райські яблуні, які вціліли через сорок років і міцно увійшли і в мої дитячі спомини. Повісивши на шию полотнямІог^иіІСУ» * вилізав на ті яблуні і рвав з них малесенькі, завбільшки з вишневу ягоду, яблучка, що звисали з гілок, як кетяги винограду, 3 них моя бабуся варила надзвичайно смачне варення, яке до того ж мало якийсь дивний чудовий аромат.

   Колишня графська садиба плавно спускалась до ставка, який пізніше назвали «Качівником» за те, що в ньому вигулювались зграї ненажерливої водоплавної птиці. Поет облюбував невеличкий штучний острівець, насипаний серед ставу. На острівці стояла гарна альтанка, де над водою можна було відпочити, помріяти, де на душу лягали проникливі ліричні рядки, сповнюючи її тихою радістю і щастям. Ця краса, розлита в природі, полонила його серце, викликала молитовні настрої і почуття, що пізніше поет вилив у своїх ніжних, прегарних віршах.

З такого вже далекого від нас 1914 року до мене дійшло кілька рідкісних фотографій маєтку графа Тишкевича, які дають уявлення про його зовнішній і внутрішній вигляд до революції. Ці світлини вміщені в науковій праці Романа Афтаназі, в якій він описує графські маєтки в колишніх давніх володіннях Речі Посполитої. Ця робота вийшла у Польщі, в ній є багато ілюстрацій. На одній з них -маєток одного із графів Тишкевичів в Андрушівці. Треба зазначити, що в селі, на кутку, що й досі називають «Зелена», збудував маєток і його брат. На фото (наводиться в кінці книги) праворуч - великий, білий, двоповерховий, дуже гарний дім з чотирма високими колонами. У ньому були покої графа та його сім'ї. Ліворуч - дві скромніші будівлі, в яких, очевидно, жила панська челядь. Перед маєтком - широкий, великий, рівний, добре впорядкований майданчик, з якого кам'яними східцями можна було спуститись у парк. Самого парку не видно, бо його заступає високе, густе, розкішне дерево. На фотографії - ні, живої душі, тільки одні будівлі. А ось вже олюднене фото. На фоні головного корпусу графського маєтку невідомий фотограф зняв велику групу людей. З їх легкого одягу видно, що надворі - літо. Праворуч - статечні, лисі, поважні пани в пенсне і елегантно вбрані пані в гарних, модних тоді капелюшках,

увінчаних пір'ям. Ліворуч - прості андрушівські селяни. На задньому плані - дорослі, на передньому - хлопчики в картузах і дівчатка в квітчастих хусточках або ж простоволосі. З якої нагоди зібралося тут кілька десятків людей, що належали до різних прошарків суспільства, до панства і мужицтва? Не знаю, але гадаю, що шляхетні особи скликали селянських, мужицьких дітей, аби зробити їм якийсь приємний сюрприз, роздати, приміром, гостинці - цукерки, печиво, інші там солодощі, до котрих такі ласі малята. Принаймні, так водилося тоді серед дворян тодішньої російської імперії. В біографії видатного письменника І. С. Тургенєва читав, що його сувора, часом навіть жорстока мати Варвара Петрівна, роздобрівши, час від часу наказувала збирати дітей селян-кріпаків, влаштовувала для них гойдалки, снігові гірки та інші розваги, роздавала їм різні солодощі, стрічки, сережки, намисто, а то й мідні гроші.

   На двох інших фотографіях - внутрішній вигляд графських покоїв. На одному з них - зала для балів. Висока стеля, великі, широкі, аж до підлоги вікна, важке, масивне люстро, м'які диван і крісла, в яких в перервах між танцями могли перевести дух стомлені, спітнілі пани і пані. Ще на одному фото - зала-їдальня, обладнана майже в такому ж стилі, що й танцювальна зала. В дитячі роки я з сумом спостерігав, як же занедбали тогочасні, вочевидь, не дуже розумні й культурні керівники села, і маєток, і прекрасний райський парк, що прилягав до нього. Додумалися до того, що будівлі графського маєтку використовували для утримання худоби, зберігання різного збіжжя. Коли я ходив через це подвір'я до школи, то в ніс бив сморід гною і якоїсь гнилі. Якби зберегли ту чудову споруду і як слід доглядали за нею, то який розкішний палац культури мало б село. І служив би він не один десяток років. Тимчасом для людей «крутили» кіно в колбуді на Забарі - глиняній, валькованій хаті під солом'яною стріхою з глиняною долівкою, покритою густим шаром пилу, який піднімався догори і не давав дихати.

   Що й казати, андрушівські селяни та їхні діти дуже приязно, теп* ло прийняли нового вчителя, поважали, ба, навіть любили його. Віл

  

Щиро був вдячний їм за те. Але на вірші Анатоля Олійника, написані в цей період, лягає глибокий сум від того, що він «навіки в селі загруз», що, «пригвождений» у ньому, він змушений «заробляти на шматок нужденний». Крім того, мучать ще й докори совісті перед дружиною: «А ще ж ось потягнув із собою і тебе, моя люба, сюди». Ні, він любить село, почуває себе в ньому своїм, але все ж поривається до міста, йому конче бракує літературного середовища, де він міг би зростати як поет, не вистачає тісного спілкування із творчою інтелігенцією. А тому він поривається думками і душею до міста, у якому є більше умов для творчого зростання: «Десь же є та зелена оаза, десь у місті буяє життя...»

   Гадаю, що перебування в Андрушівці, сумом за містом, де вирує бурхливе культурне життя, навіяні рядки його вірша «Вчитель»:

На всю школу стару під солому У ведмежім селі - ти один. Щось із тридцять верстов до району, А до станції - ой скільки гін!

Біля школи тремтять дві осики, Огорожа у землю вросла... Треба мати душу велику, Щоб пізнати любов до села.

   Зрозуміло, художній твір - не копія, а відображення дійсності за мистецькими законами. Не треба ставити знак рівняння між селом, змальованим поетом, і реальною Андрушівкою, яка насправді була не такою вже й глухою: до райцентру від неї було не тридцять, а всього лише три кілометри, до залізниці - три, а до відносно великої залізничної станції Погребище - дванадцять верстов. У вірші А. Олійника «ведмеже село» - то образ, то тільки настрій.

  Втім перебування в Андрушівці стане для поета багато в чому корисним. В гущі неписьменних селян з вузлуватими, репаними, чорними від роботи на землі руками він побачить героїв своїх майбутніх творів, які не є «гвинтиками», а людьми, на яких тримається українське село, а може, й вся країна. Це дуже тонко помітив автор передмови до першої збірки віршів Анатоля Олійника «Вітрила напнуто». Він писав: «В багатьох його віршах просто товпляться любі його серцю люди: вчителі, сільські дядьки, веселі юнаки і мудрі діди. Вчитуючись у рядки подібних поезій, відчуваєш, що поет вводив їх у свою творчість з життя, такі вони земні, «пропахлі... махоркою, дьогтем, хлібом». Зокрема, я впізнаю образи моєї далекої андрушів-ської пори - добрих, чесних трудівників села, яких знав, любив поет...»

   Вивчення життєвого й творчого шлях у Анатоля Олійника яскраво переконує: це був справжній інтелігент, що не замикався у вузькій сфері шкільних справ, особистих уподобань, а вбачав своє завдання, як образно сказав видатний український поет Павло Грабовський, у тому, аби засівати зерном добра лани, щоб найплідніші жнива уродили, нести у народ світло культури, красу, наполегливо працювати на ниві народній задля піднесення освіти селянства, яке тоді ще було темним. Поет прекрасно сам це бачить: «Ще стільки темряви у нас, ще непролазні хащі...» До Анатоля Олійника можна з повним правом віднести рядки вірша названого мною видатного українського поета:

Моя хвала трудівникам незнаним, Що двигли мисль по селах, хуторах, Цуравшись власно мрій золототканих, Чий невідомо почиває прах;

 

Чий вік минув за працею, як днина, Сліпим братам торуючи межу... Перед тими я стану на коліна, Героям тим подяку я зложу!

   Де б не жив і не працював Олійник, він не обмежувався лише вчителюванням і віршуванням, але й ставав організатором культурного, духовного, творчого життя в тих містах і селах, куди закидала його нелегка доля, гуртував довкола себе обдарований, талановитнй літературний молодняк, плекав його, сам вчився у нього. Приміром, у педагогічному училищі на своїй рідній землі створює літоб'єднання, видає рукописний альманах, у Каракалпакії,

про що я розповім трохи згодом, - Спілку письменників автономної республіки, дбає про розвиток тут культури, освіти, красного письменства, журналістики, які були на цій землі ще в стані зародження. За недовгий час зробив багато для культурного поступу села Андрушівки, роздмухав у ньому яскравий вогник духовного життя, який ще тільки жеврів.

   Великою заслугою, гідною бути вписаною в творчу біографію А. Олійника, є те, що він ще на шкільній лаві, відкривши юному Валі Речмедіну чарівний світ поезії, розбудив у ньому майбутнього письменника, правив, як він згадує, його перші незграбні дитячі вірші. Мені можуть заперечити: творчі задатки і здібності закладаються в дитині ще змалку, хто зна, може, й передаються з генами від далеких предків. Не буду щодо цього сперечатися. Але й поділяю думку визнаних авторитетів педагогічної науки, котрі стверджують: якими б великими, навіть феноменальними, не були потенційні здібності дитини, самі собою вони ще не можуть розвинутися. Це може зробити тільки такий непересічний, незвичайний вчитель, як Анатоль Олійник. Дуже влучно й образно про це сказав один із видатних майстрів педагогічної справи: «Учні - то відбитки пальців своїх вчителів». Ось чому мені дуже приємно бачити в стінах Андрушів-ської школи поруч в рамочках портрети відомого українського письменника В. О. Речмедіна і його першого літературного учителя А. А. Олійника. Стоїш перед цими світлинами і думаєш про невмирущість художнього слова: пісня одного обірвалась надто рано, але вона не вмерла, її натхненно підхопив і поніс до людей другий співець. І так буде із віку і вік, із тисячоліття в тисячоліття.

   І ще про один добрий слід, залишений Анатолем Олійником на культурній ниві Андрушівки. Це створений ним в селі перший драмгурток. Основою його трупи стали переважно старші за віком школярі - переростки. Про те, як захопив цей, один з найдревніших видів мистецтва селянських хлопців, дуже цікаво, трохи з гумором розповідає Валентин Речмедін в автобіографії середини 80-х років:

«Взагалі, пам'ятаю високі трави в садку Андрушівської школи. 1 ми, малі, організовуємо «тіятри». Був такий хлопець Корній. Ось він і надав нам приміщення - хлівець, у якому ми розвішали лаштунки, сяке-таке дрантя, влаштували поміст і «приставляли» по-своєму, по-дитячому. Влаштовували клуб у поміщицькому палаці, який стояв порожняком... Перші вистави - в сільському будинку. Я теж брав участь як найменший у «Підзеленій Галичині» - роль Михася, сільський драмгурток ставив і Тобілевича, і Табачного («Степовий гість» ) і «Назара Стодолю»... Взагалі, село жило активно. Духовний світ був на першому місці, дарма, що бідність».

   В юнці книги я даю спогад Валентина Остаповича «Запах чебрецю», надрукований у номері 30 журналу «Україна» за 1982 рік. Без нього був би далеко не повним духовний образ вчителя-поета, що й справді сіяв добротні, щедрі зерна культури, «двигав мисль по селах, хуторах». Прочитайте його, і ви пройметесь духом того далекого часу, пірнете в неповторну атмосферу тодішнього життя села з його потягом до культури, яку ніс Анатоль Олійник. Особливо чудові ті місця в споминах, де йдеться про історію створення ним драмгуртка Андрушівської школи, який ставив вистави не тільки в цьому, але й в довколишніх селах. «Скрізь, - згадує письменник, - нас супроводжував успіх, скрізь про нас добре відгукувалися».

  До нас дійшла рідкісна фотографія 75-літньої давності. 15 червня 1930 року андрушівські драмгуртківщ сфотографувалися гуртом на пам'ять. Усього тринадцять «артистів», з них дев'ять хлопців - більшість вже добрі парубки і чотири дівчини - можна вести під вінець. Серед них - дитинча, на цілу голову менше за всіх, у кашкетику, в сорочці, схожій на футбол очку. То - Валя Речмедін. Посередині в піджаку, під яким видніється біла сорочка-вишиванка, з замріяними очима - Анатоль Олійник, художній керівник драмгуртка, вчитель, поет і, звісно ж, «головний режисер» тих вистав, які шкільні гУрт*сівці грали «по-своєму, по-дитячому». До речі, в них виступала 1 його дружина.

Заснований Анатолем Олійником «тіятр» таки добре прижився на андрушівському ґрунті. Після перерви, викликаної війною, він відновив свої «спектаклі» в повоєнна. Як зараз пам'ятаю, проходили вони в старому сільському клубі на Забарі - звичайній сільській глиняній хаті під солом'яною стріхою. Кожна вистава в селі була неабиякою подією, може, навіть яскравішою, ніж приїзд професійних артистів. Відкривався театральний сезон за традицією на жовтневі свята, коли селяни вже впораються з роботами на колгоспному полі і в своїх городах, а школярі встигнуть розучити ролі. До клубу народ йшов натовпами. Всіх опановував святковий настрій, об'єднував людей у дружний, щиросердечний гурт. Місць на дерев'яних лавках на всіх не вистачало - дядьки й тітки сідали просто на земляній долівці, покритій порохом і лушпинням від соняшникових і гарбузових зернят. Дядьки ссали самокрутки, від чого в глядацькій залі з низькою стелею виснув густий, важкий дух їдкого диму міцного турецького тютюну і махорки. Я був не тільки пасивним глядачем, але одного разу дебютував на сцені цього театру як актор. Пригадую, ставили написану кимсь інсценізацію «Молодої гвардії» Олександра Фадєєва. З огляду на маленький зріст мене обрали на роль Радика Юркіна - наймолодшого серед молодогвардійців, майже дитини. За ходом п'єси я мав за щось там поцілувати Уляну Громову, роль якої виконувала старша за мене на рік, чорнява, дуже вродлива дівчина, моя родичка Світлана Тищук - донька племінника моєї бабусі, веселого дядька Мусія. Але від роду сором'язливий, я так і не насмілився поцілувати сільську красуню, що викликало гучний сміх у залі. Це відбило назавжди у мене охоту до сцени. Невда-хи-артисти нерідко перекваліфіковуються на театральних рецензентів. Отож і я вирішив спробувати свої сили в жанрі театральної критики. 1952 року сільські драмгуртківці поставили «Наталку-Пол-тавку». Я був у такому захопленні від вистави, що вранці другого дня сів писати на неї рецензію, в якій до небес хвалив майстерну гру

 

артистів, режисуру, декорації. Списав весь учнівський зошит. Надіслав свою рецензію не в плисківську районну (бери вище!), а в... головну газету республіки «Радянську Україну», яку передплатив для бабусі котрийсь із її синів - Валя, а може Льоня. Уважно переглядаю кожен номер, а моєї рецензії все нема й нема. Я вже й махнув на неї рукою, коли через півтора місяця листоноша приносить переказ на 19 дореформених радянських карбованців - гонорар перерахувала мені редакція газети, в яку я надіслав свою рецензію. Матінко моя, та це ж чималі гроші, на які можна щось з десять разів піти в кіно! Міркую собі: коли вже прийшов гонорар, то в газеті неодмінно мусить бути моя рецензія. Може, з тиждень гортав підшивку і так і сяк, але своєї статті не знаходив. Тоді я ще не знав, які великі мастаки журналісти робити із значного за обсягом матеріалу позаштатного кореспондента якогось там куцого інформаційного «чижика». І раптом мій погляд зупинився на маленькій добірці «У кілька рядків», у якій з моєї вистражданої рецензії, що зайняла весь зошит, залишилось всього одне речення: «Драмгуртківці с. Андрушівки Плисківського району на Вінниччині показали сільським глядачам виставу «Наталка-Полтавка». Мого прізвища під інформацією, яка може служити воістину взірцем стислості, нема. Втішив себе думкою: хай буде одне маленьке речення, але ж про виставу в нашому глиняному клубі дізналася вся велика республіка. Не знаю, як довго продовжував творчу діяльність започаткований Анатолем Олійником «тіятр», бо чотирнадцятилітнім хлопчиком після закінчення з похвальною грамотою школи-семирічки покинув село, відірвався від його культурного життя, хоч час від часу приїздив сюди ненадовго погостювати у бабусі. Але й досі гордий з того, що був причетним і я до «тіятру», якому дав життя Анатоль Олійник.

   Від андрушівського періоду життя поета зосталась ще одна фотографія, на якій він знявся на пам'ять зі своїми колегами-учителя* ми 15 червня 1931 року, очевидно, після останнього дзвоника у високих травах в садку за Андрушівською школою. На фотографії -шість учителів, хто сидить, а хто позує перед фотокамерою напівле-

  

І

жачп. Легко впізнаю Анатоля Андрійовича і його дружину Марію Іллівну Олійників, а от імен ще чотирьох учителів не знаю. В авто-біографії Валентин Речмедін згадує прізвища педагогів, що вчителювали тоді в Андрушівці: Євгена Заянчківського, Кремінського і Крикуна. Може, андрушівські старі люди допоможуть встановити імена решти вчителів, адже як цікаво щось знати про тих, хто в ті далекі часи сіяв у їхньому селі розумне, добре, вічне.

   У 1932 році поет покидає Андрушівку. Сумом відгукується у серці Валентина Речмедіна від'їзд улюбленого вчителя, дякуючи якому і він, його учень, «поволеньки рушив у відкритий ним світ - у літературу». Скільки печалі у його словах із передмови до першої збірки поезій Анатоля Олійника, написаної на початку сімдесятих років: «Давно, більш ніж три десятиліття тому, пішов він із мого села -села Андрушівки, що на Вінниччині, - за круті кучугури, в широкий світ. Пішов та й не вернувся».

  І наприкінці ще одна вельми цікава сторінка із історії Андрушівки. Через кілька місяців після того, як Анатоль Олійник покинув її і був вже недосяжно далеко, у квітні голодного тридцять третього в селі спробували підняти стихійне повстання проти колективізації і розкуркулювання, про яке мені часто розповідала бабуся Килина. Наївні організатори повстання вирішили запалити хату, що знаходилась недалеко від нашої і стояла на найвищому місці села. Це мало стати умовним сигналом не тільки для місцевих повстанців, але й для жителів довколишніх сіл. Але несподівано вперіщив сильний дощ і погасив полум'я, що почало розгоратися. Повстання зійшло нанівець. Тільки й того, що андрушівські жінки схопили якихось хлопців, які прибули для розкуркулювання, аби зірвати на них злість. На село налетіли міліціонери, дали чергу з кулемета і повстанці розбіглися, куди бачать очі. Обійшлося все, на щастя, без жертв. Але андрушівські селяни на довгі повоєнні роки зажили поганої слави «повстанців», навіть ті, що аж ніяк не могли бути причетними до стихійного виступу, бо були в той час ще малятами. Навіть у шістдесяті роки я чув з вуст багатьох мешканців Андрушівки скарги на неласкаве, а то й презирливе ставлення до них на цьому ґрунті з боку

?

"івників районних установ. Приїжджає в райцентр з якоюсь за™ ю чи скаргою андрушівський дядько або тітка. «Ви звідки ж будете, дядьку?» - питає поважний районний чиновник. Ходак відповідає: «Та з Андрушівки прийшов». Вираз обличчя чиновника враз стає холодним: «Так, так, дуже добре знаємо ваших - повстанні!»

   Після Андрушівки Анатоль Олійник переїздить вчителювати до Житомира, де успішно закінчує інститут соціального виховання. На жаль, я надто мало знав про його життя й творчу діяльність у цьому місті, а тому знову зішлюсь на книгу чернігівського письменникаС. Реп'яха. «У місті над Тетеровом, - розповідає він, - Анатоль Андрійович пише егастоля - поему «Смолискип». Вона засвідчує розширення ідейно-художницьких обріїв тридцятирічного поета. Ноти радості перегукуються зі сплесками болю: нове народжується в муках, трагічне ніколи не зникне з життя. Взагалі змужніння поета відбувається під знаком сумнівів і терзань. Так було з усіма справжніми поетами. І не випадково один з віршів цього періоду так і називається «Співай, печаль»:

Співай, співай, моя печаль, Дитинно-колисково... А я гостритиму меча, Сталитиму підкови. Ще стільки темряви у нас, Ще непролазні хащі... Незавойована весна, І стільки днів пропащих...

   Що це - зневіра у правильності обраного курсу, у незламності соціалістичної лінії? Хтозна. Але це - роздум мудрої людини, яка починає розуміти: для здійснення найвищої мети не досить гасел і транспарантів, для цього необхідна велика копітка робота».

  Тимчасом в Україну вповзла чорна, грізна, зловісна хмара, накочувалася нова, друга хвиля сталінського терору проти інтелігенції. Зачепила вона чорним крилом і будинок Олійників, в якому змовкли звуки рояля: у той жахливий час було не до музики, не до пісень...

 

Розділ 4

 

 

Добровільне заслання

Лічу в неволі дні і ночі — І лік забуваю. О, господи, як то тяжко Тії дні минають...

Тарас Шевченко

   У поезіях Анатоля Олійника є образ журавлів, що восени з тоскним, журним прощальним курликанням караванами летять у вирій, з сумом покидаючи рідний край. Може, в печальному образі цих перелітних птахів він якимсь внутрішнім чуттям вгадував свою майбутню мандрівну долю поета-блукача? Не мине й півроку, як журавлі знову повернуться із далеких сонячних заморських країн на свої рідні, добре обжиті запашні луки, бо десь-то немає на землі куточка, теплішого від материнського лона. А нещасливий поет не звідає навіть цього простого журавлиного щастя. У своєму «вирії» -піщаній, розпеченій, як вугілля, пустелі він проведе довгих три роки і повернеться на батьківщину тяжко, смертельно хворим, з підтятими, мов у каліки-журавля, крилами, але тільки за тим щоб... знайти у її землі вічний спочинок.

   Але хто думає про смерть у тридцять літ, коли ти повен сил, коли із твого серця струменіє поезія, коли так багато хочеться від життя, коли поруч з тобою красуня-дружина, яку ти називаєш у своїх віршах «мавкою», «мавонькою», «зіронькою», «царівною» ? А от над однією приголомшливою звісткою довелося серйозно задуматися. Від неї на душу впала тривога, недобре передчуття навислої загрози.

   Шостого квітня 1932 року заарештовано брата Михайла - студента Київського університету. Обвинувачення страшне - участь у контрреволюційній організації, що мала буцімто на меті повалення

  

Е

іеької влади на Україні збройним шляхом і створення само-ОЇ української держави на чолі з президентом. Насправді ж, як _ ать матеріали допиту, група студентів не мала наміру піднімати збройне повстання, а вважала, що надто швидкі темпи колективізації і індустріалізації можуть призвести до злиднів, і голоду і стихійного виступу мас. Щоб не допустити цього, міркували студенти, необхідно уповільнити темпи колективізації та індустріалізації країни, реалізовуючи політику так званого «правого ухилу». Із спогадів: на одному із допитів Михайлу зачитали смертний вирок, повели на розстріл, але дали залп холостими патронами, після чого повели до слідчого, щоб знову вибивати зізнання. У середині січня 1933 року засідання судової трійки при Колегії ГІГУ УРСР ухвалює: ув'язнити М. А. Олійника на п'ять років концтаборів - саме це слово написано в документі. А в жахливому 1937 році, коли загвинчувались гайки, від чого тріщали кістки, очевидно, вважаючи, що вирок «контрреволюціонеру» занадто м'який, йому дають ще п'ять років ув'язнення. Відбував незаконне покарання в ГУЛАГах республіки Комі, в Казахстані, на Соловках.

   Доля Михайла Олійника - це сюжет для повісті про трагедію молодої талановитої людини, яку зім'яв, знівечив, зламав, скалічив жорстокий сталінський режим, убив у зародку мрію здійснити те, про що він мріяв: стати вчителем-філологом, музикантом. Замість цього, щоб якось вижити у засланні, змушений був перекваліфікуватись на... тваринника: працював зоотехніком радгоспу, начальником ферми при нафтошахті №1 Ухтокомбінату МВД СРСР в республіці Комі. На довгих 34 роки його слід загубиться в далеких, чужих краях, за межами рідної України. Не можна без душевного щему читати спогади його синів Георгія та Леоніда, які народились, виросли у середовищі засланців і колишніх ув'язнених: «Незважаючи на трагічну долю, життєву драму, у батька зберігся дуже великий потяг до музики. На початку п'ятдесятих він їде до Львова, купує там трофейне піаніно і привозить його в Ухтинський район Комі АРСР. Грає на музичному інструменті сам і навчає нас, своїх дітей.

  

Пам'ятаємо, грав він і на вечірках, на які збиралися колишні в'язні і засланці* Хтось співав». На цих вечірках п'ятирічний син Георгій виконував у селищному клубі полонез Огінського. Слухаючи його, відірвані на довгі роки від рідних земель люди плакали, бо в цій музиці бринить така глибока, тяжка туга за батьківщиною, що навіть у черствої людини викличе сльози. У 1989 році Михайла Андрійовича Олійника було реабілітовано, але ж найкращі роки його життя було змарновано, загублено.

   Арешт брата і оголошений йому в січні тридцять третього року вирок дуже подіяв на Анатоля. Час був такий, що могли запакувати в тюрму ні за що, нагадати і про ув'язнення у Конотопській тюрмі, і пов'язати його з «контрреволюційною» діяльністю молодшого брата. Того ж таки місяця він звільняється з роботи, їде до Москви, де укладає угоду з постійним представництвом Каракалпацької АРСР. Хоч на край землі, аби тільки подалі від України, де на нього чатує небезпека. План виявився вірним: у той час ця середньоазіатська республіка буквально задихалась від кадрового «голоду»: гостро не вистачало вчителів, журналістів, лікарів, інженерів. З дружиною потай і поспіхом виїжджає у Турткуль, тодішню столицю автономної республіки. Перед від'їздом каже своїй Мавці голосом слова, у яких звучить глибока печаль: «Я послав себе у добровільне заслання». А після деякої паузи додає: «Ніж страждати від лютих морозів на Соловках, краще вже заслати себе добровільно ще далі, зате в тепліший край» .

   Чужа, далека земля, незнайома мова, одноманітні краєвиди, пекуче сонце. Лише вздовж каламутної Аму-Дар'ї, що часто змінює своє русло, можна побачити зелені оази. А від'їдеш трохи далі - скільки сягає око гола піщана пустеля, серед якої височіють сіро-жовті погорби понурих, розпечених сонцем барханів. Лиш де-не-де росте саксаул і будяк. Солончаки. Здіймаючи куряву, по пустелі промчить зграя полохливих, прудких сайгаків. У гарячому піску причаїлась дуже отруйна гадюка-ефа. Не приведи Господь, потривожити її спокій - кидається на свою жертву з такою блискавичною швидкістю,

Що навіть дуже спритна людина не встигає ухилитися від нападу. Ужалене місце одразу ж чорніє, і якщо потерпілому негайно не надати допомогу, смерть настає миттєво.

    І сонце в цих краях заходить за горизонт не так плавно і повільно, як в Україні. В оповіданні «Аси», писаному на каракалпацькій землі, він одним коротким штрихом змалює цю незвичайну картину: «Ніч упала так швидко, як це вона може робити в Середній Азії». Дуже точне спостереження цього природного явища - в тих краях ніч не настає, а саме падає!

   Загублена серед пустель і гір, Каракалпакія за часів Російської імперії була справжня «терра інкоґніта», зображалась на географічній карті білою плямою. Тут жив богом і людьми забутий злиденний і темний народ, якого столичні чиновники презирливо називали «чорними киргизами, диким племенем». Ніякої промисловості не було. До знемоги, до потемніння в очах виснажені тяжкою працею дехкани обробляли землю середньовічними знаряддями - кілком замість плуга. І суцільна темрява: всього 0,2 відсотка каракал-пакців вміли сяк-так читати й писати. На всю країну - одна школа.

   Влітку - нестерпна спека. Досить прочитати всього два рядочки Олійникового вірша, щоб мати уявлення про цю вкрай непривітну, сувору, безводну землю його добровільного заслання:

Пісок. Пустеля. Спека злая — І ні краплиночки води...

   Після спокійного дня у кімнатчині поета стояло таке нестерпне пекло, що не можна було не те що заснути, але й навіть дихати. Шукаючи рятунку, дружина Анатоля влаштовувалась на нічліг, як всі дорослі мешканці будинку, на подвір'ї, просто неба, де було хоч якесь полегшення. Але який то був сон? Треба було раз у раз вставати і мерщій бігти у кімнатку, з якої подавало пискливий голос залишене в ній неспокійне немовля.

   Часто поета проймала гірка, невимовна туга за батьківщиною, ввижалась у снах до болю рідня Борзна, українські вишневі садки, схожі у час цвітіння на наречених у білосніжних весільних шлюбних

  

 

?рея цією дивною казковою красою, і в душі наро-

Я

тєтьея почуття світлої радості і тихого щастя, що живеш на цій овторно гарній, чарівній українській землі. В голові у відвазі хвилюються поетичні думи. Навстріч їм біжать легкі рими. Пальці просяться до пера, а перо - до паперу. Ще хвилина - і вільно потечуть натхненні вірші. Але як би тоскно не було на душі, треба і на цій чужій, потрісканій від пекучого сонця землі, жити, працювати, творити, віршувати.

   Якийсь час молоде подружжя не могло змиритися з неймовірно тоскним відчуттям, що тепер лише вряди-годи доведеться бачити рідну землю, аж поки не сталася одна подія, що розігнала хмари з життєвого небосхилу 32-літнього поета і його 23-річної дружини. На превелику радість і втіху в молодій сім'ї з'явився на світ первісток - чоластий, ясноокий хлопчик, якого назвали Олегом. Не спускали його з рук, купали і перевивали, пильнували і падкували так, як це вміють молоді, люблячі батьки, виповнені бентежним щастям від того, що подарували життя маленькій, безмежно рідній істоті.

   Дружина поета згадує, що батько надавав великої ваги вихованню сина в українському дусі ще тоді, коли він був немовлям. Батьки змушені були працювати, і тому конче треба було взяти для виховання дитини няньку. Батько був категоричним: це має бути неодмінно українка. На обличчях дружини і всіх, кого він просив знайти жіночку з України, був написаний подив: яке це, власне, має значення, адже дитина ще немовля? А він наполягав на своєму, казав, що це дуже багато важить, аж поки врешті-решт з великим трудом не знайшли карооку українку літ під сорок, котру якимсь вітром занесло в Середню Азію.

   Послухав я цю розповідь Марії Іллівни, і мене, мов струмом пронизало: думку, схожу на ту, котру висловив колись дуже давно Анатоль Олійник, я зустрічав у якихсь мудрих людей. Починаю згадувати. Свого часу мені довелося працювати з листами у вищому органі державної влади колишнього СРСР, і я дуже добре пам'ятаю послання групи маститих учених з проблемами міжнаціональних стосунків. Скоро й знайшов листа, котрий так сильно мене вразив. Його написали академіки АН Таджикистану Р. Амонов, М. Шуку-роа, доктори філологічних наук Р. Гафаров і А. Сайфуллаєв із цієї ж республіки. Ґрунтуючись на дослідженнях вчених і досвіді видатних педагогів, котрі досить чітко висловились з порушеної проблеми, вони писали: «Люди, які ставлять перешкоди навчанню на рідній мові, очевидно, забули ту істину, що любов до рідного краю людина усмоктує з молоком матері, вслухаючись у мелодію її мови. А прищеплені за допомогою материнської мови навички і знання поглиблюють, розширюють емоційний і інтелектуальний світ дитини. Учені, що займаються вивченням ролі рідної мови у становленні людини, дійшли висновку, що волюнтаристський тиск на національні почуття людей призводить до найсумніших наслідків - гальмування розвитку здібностей у юного покоління».

   Прочитав витяг з цього листа маститих вчених і був вражений тим, як далеко бачив Анатоль Олійник, коли наполягав на тому, щоб виховання сина проводилось ще змалечку рідною українською мовою. Очевидно, як учитель і поет він ще тоді збагнув, яку чудодійну силу мають мелодії тієї мови для виховання у дитини любові до рідного краю.

Автори, які пишуть про життя й творчість Анатоля Олійника, нерідко ставлять його ім'я поруч з іменем світоча української літератури Тараса Шевченка, як другого після великого Кобзаря укра-їнця-поета, котрий жив серед народів Середньої Азії і віддав їм скарби своєї щедрої й багатої душі. Я не знаю, кого ще з українських поетів можна поставити поряд з ними. Анатоль Олійник залишив свій чистий і чесний слід в історії двох культур - української й каракалпацької, зробив дуже багато для їх взаємозбагачення, започаткував літературні зв'язки України і Каракалпакії. Здавалося б, після всього пережитого, від гострої туги за батьківщиною у педагога-поета могли опуститися руки, але він переборює себе, шукає рятун-ку від гнітючого настрою в роботі, з головою пірнає в неї. Працює для блага маленького народу над Аму-Дар'єю так само самовідда-

 

но, завзято й енергійно, як працював би задля добра свого рідного народу.

   З сумлінням українського хлібороба, який знає ціну хлібові, врожаю, він сіє добірні зерна на культурній ниві цього краю, колись відсталої й убогої околиці російської імперії, несе з дружиною Марією світло знань дітям темних, затурканих дехкан і пастухів. Щоб пізнати душу раніше невідомого йому народу, поріднитися з ним, наполегливо вивчає його історію, культуру і звичаї. Уже оповідання, написані на другий рік після приїзду в Каракалпакію, засвідчують, що спостережливий письменник виявляє прекрасну обізнаність з історією цього краю, його колоритом, природою, особливостями ведення сільського господарства, національного характеру народу, з його побутом, звичаями, обрядами, релігією. Ніби прожив тут не один, а десять років. Дякуючи цьому, може сповна оцінити золоті душевні скарби простого, слухняного, невибагливого народу. Повернувшись із відрядження в райони й аули, бувало, говорив дружині: «Каракалпаки - народ дуже працьовитий, щиросердий, надзвичайно гостинний, щедрий». Знання каракалпацької мови дасть йому змогу трохи згодом перекладати вірші первоцвітів національної поезії - нехай ще не дуже вправні, в чомусь наївні, позначені сухою риторикою. Але під пером уже зрілого поета, досвідченого перекладача вони перетворюються, якщо не в високомайстерні, то, принаймні, в цілком прийнятні вірші.

Сучасний український читач про каракалпацький період життя й творчості Анатоля Олійника майже не знає або, в кращому випадку, знає вкрай мало. В передмовах до двох виданих збірок поезій, в довідниках про українських письменників, їх автори, звичайно, могли накреслити лише найзагальніші контури біографії поета, були обмежені в своїх можливостях їхнім обсягом. Тимчасом із матеріалів, з якими люб'язно познайомили мене нині, слава Богу, жива-здо-рова дружина поета Марія Іллівна і син Олег Анатольович, можна побачити, що праця Анатоля Олійника в його добровільному засланні була винятково плідною і різнобічною. Вражає вже сам перелік його професійних, духовних, творчих уподобань: педагог, поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературознавець, критик, журналіст* публіцист, редактор, організатор творчого літературного процесу в автономній республіці, наставник молодих поетів і прозаїків.

   Передусім про педагогічну діяльність, яка поглинала найбільше часу І сил. Поет викладає російську мову та літературу, німецьку мову в Турткульському педагогічному технікумі, а згодом у Бухарському педінституті. Видно, лекції молодого викладача однієї з най-багатших літератур світу глибоко запали в душу студентів. Недарма ж в каракалпацькій пресі з'явилася стаття під велемовним заголовком «Педагог з серцем поета». В дев'ятому номері журналу «Амудар'я» за 1969 рік вміщено статтю, присвячену пам'яті Анатоля Олійника. Із неї дізнаємося, який великий поступ зробила Каракалпакія в культурному зростанні в роки, коли тут жив і працював поет. В краї, де ще донедавна письменних людей можна було на пальцях полічити, вже на початку тридцятих років кожний третій житель подружився з книгою. В цьому без перебільшення велика частка трудів Анатоля Олійника. Звичайно, одній людині, якою б енергійною вона не була, не зорати і не засіяти культурну ниву, тим паче, що була вона тоді в Каракалпакії по суті цілиною, перелогом. Але ж вдумаймося: поет плекав у педтехнікумі учителів - сівачів знань. Сотні його учнів роз'їжджалися по рідних аулах, і, помножуючи труди свого наставника, в свою чергу одержані від нього зерна знань щедро сіяли уже серед тисяч земляків, які багато віків блукали в безпросвітній темряві майже суцільної неписьменності, неуцтва.

   Але б якою дорогою для нього не була педагогіка, все серце віддавав він тій, котру раз і назавжди покохав, - літературі, своїй чарівній і ніжній музі. Він поспішає на жадане побачення з нею, з поетичною лірою, з тим світлим, піднесеним настроєм, який передав в одному із своїх віршів, написаних в Україні: «Руку на струни - й на сині озера...» Газета «Советская Каракалпакия» у номері за 12 червня 1934 року інформує читачів, що в республіці розпочався прийом місцевих літераторів до Спілки письменників Союзу РСР. Серед

  

 

перших у велике письменницьке братство влилися: Аімбетов, Жа-паков, Аймурзаєв, Олійник, Сейтмуратов, Мушанов, Кузенбаєв. А через місяць - перший з'їзд каракалпацьких письменників. Анатоль Олійник активно допомагає у підготовці з'їзду, обирається на ньому членом правління Спілки письменників Каракалпакії.

   Щоб здобути таке визнання, треба було мати досить вагомий творчий доробок. У нього він вже був. Це сотні творів, написаних в Україні. До них прилучилися і оповідання про життя людей нового для нього краю: «Коріння і пагони», «Вони перемогли», «Чигир співає», «Кизил бат», «Двоє», «Кизкеткен», «Аси» та багато інших. Через багато років після смерті А. Олійника його прозові твори прочитає такий визнаний в Україні письменницький і літературознавчий авторитет як Станіслав Тельнюк і висловить своє захоплення такими слова: «Проза Анатоля Олійника - це явище, і явище небуденне. Це надзвичайно поетична проза, це поеми в прозі, які обов'язково повинні прийти до сучасного читача». А на вечорі пам'яті з нагоди 70-річчя від дня народження А. Олійника, що відбувся 1972 року в Борзні, проникливо прочитає одну з таких поем у прозі - оповідання «До життя». Перекладе С. Тельнюк з російської на українську написане на каракалпацькій землі оповідання «Аси». Серед написаних тут поетичних творів каракалпацький літературознавець Абд-реїм Насруллаєв виділяє, зокрема, вірші: «Спогад», «Салют», «Повітряний парад», «Складальник», «Другому з'їзду Рад Каракалпакії», в яких поет з великою любов'ю оспівує людей республіки. З вдячністю згадуються й декілька перекладених А. Олійником віршів місцевих поетів на російську мову - завдячуючи йому, з ними мали змогу познайомитися значно ширші кола читачів.

   Особливо хочу наголосити на тому, що Анатоль Андрійович дбав про розвій каракалпацької літератури загалом. Велемовний доказ -його рецензії на твори каракалпацьких авторів, статті з актуальних питань розвитку літератури республіки. Одна з примітних літературно-критичних розвідок - стаття «Заметки о литературе Каракалпаки и», видрукувана у номері 18 журналу «Литература Средней Азии»

  

за 1934 рік. В ній він відзначає перші безперечні здобутки нової літе-

?

тури, порушує проблеми творчого навчання молодих літерато-к Водночас його турбують відставання прози і драматургії, переважання в поезії сухої риторики, недостатня обізнаність зі спадщиною класиків, їх майстерністю, засобами художнього впливу на читача, слабке використання самобутнього національного фольклору, непокоїть стан літературної критики в республіці, розвиток дитячої літератури. Він відверто й сміливо вказує на схематизм, сірятину і спрощеність в творах каракалпацьких авторів, повстає проти літературних ремісників і халтурників. Дозволю собі навести витяг із цієї статті. Цитую російською, аби зберегти мову і стиль автора: «Появляющиеся в печате от случая к случаю критические статьи, разумеется, мало помогают молодьім художникам слова. Зато на-лицо ненормал ьньїе взаимоотношения между критикующими и кри-тикуемьши. Их взаимньїе отношения нередко переходят в личную неприязнь и даже вражду... Отражается на качестве художествен-ной продукции и то, что писатели не занимаются фольклором. Его драгоценньїе «залежи» почти не используются...» Що ж, дуже влучне спостереження! Через багато літ літературознавці, історики каракалпацької літератури щиро зізнаються: так, ці вади й справді були притаманні письменникам і критикам республіки в тридцяті роки.

У автора статті в журналі «Аму-Дар'я», на яку я вже посилався, в щирому захваті перед різнобічною діяльністю поета вирвалось захоплене: «Енергія і працездатність Анатоля Олійника були, здавалось, невичерпними». Що так, то так. Бо ж крім викладацької, письменницької роботи, активної участі в духовному, культурному, літературному житті республіки, він ще й плідно трудиться в журналістиці. Де тільки у нього брались сили! Анатоль Андрійович працює в редакції газети «Советская Каракалпакия», керує в ній відділом культури і літератури, часто друкує статті і нариси в місцевій і центральній пресі. їхня тема - Каракалпакія та її люди. Пише про хід весняних польових робіт та збирання бавовни, ліквідацію неписьменності серед робітників, розвиток самодіяльного мистецтва, прикоаус увагу громадськості до необхідності прискорення видання першого російсько-каракалпацького словника, над яким працював мовознавець, письменник Калли Аімбетов, до багатьох-багатьох інших проблем. Але й це ще не все. Крім викладання у технікумі, роботи в редакції газети, редагує багато передач на республіканському радіо. Активно співпрацює з Каракалпацьким комплексним науково-дослідним інститутом. Працює завідувачем наукового видавництва цього інституту, відповідає за випуск його друкованого органу «Социалистическое строительство Каракалпакии». Для укладачів різних довідників про письменників повідомлю суттєву для них деталь: нариси, статті, фейлетони у пресі Анатоль Олійник підписував не лише своїм справжнім прізвищем, але й псевдонімами: Мавчин, Отава, Осока, Олеголь, Оль, ініціалами А. О.

   Український поет щиро, всією душею полюбив ту землю, що в тяжку годину життя дала йому притулок, міцно приріс серцем до неї та її працьовитих, добрих, невибагливих людей. У нього виник задум написати велику за обсягом монографію, присвячену гостинній, щедрій каракалпацькій землі і її народу. Вже й розпочав її і, звичайно, неодмінно закінчив би, коли б не сталася та неждана-не-гадана розв'язка.

Класик грузинської літератури Шота Руставелі афористично-мудро сказав: «Що віддав - твоє». Але кожному добродійнику подвійно радісно від усвідомлення, що за щедро віддане тобою маєш ще й дяку від тих, кому віддав труд і талант, тепло своєї душі. І дуже зворушує, що малочисельний народ над Аму-Дар'єю, його творча інтелігенція й досі пам'ятають поета-українця, високо цінують залишений ним помітний слід в духовному житті республіки. В цьому міг пересвідчитись син поета Олег, коли здійснив подорож по місцях життя й діяльності батька в Каракалпакії. Відомі письменники республіки Жолмурза Аймурзаєв, Калли Аімбетов, Ісмаїл Сагітов, Науруз Жапаков, ветерани журналістики Таміндар Софієв, Ісмаїл Султанов, Сейткамал Бекназаров з теплом згадували роки спільної роботи з Анатолем Олійником, з захопленням говорили про його

талант і працелюбність, прекрасні людські якості - товариськість, доброзичливість, чуйність, лагідність. В статті про життя й творчість поета, каракалпацького літературознавця Абдреїма Насрул-лаева читаю зворушливі рядки: «Він був і є нашим великим другом і вчителем, народ наш читає і вивчає його твори з любов'ю».

   І ще один вияв любові каракалпакців до талановитого поета-укра-шця. У листопаді сімдесят другого Спілка письменників України влаштовує вечір пам'яті А. Олійника, присвячений 70-річчю від дня його народження. Від імені каракалпацького народу тепле слово про поета проголошує його посланець Рахіма Бекназарова - аспірантка Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, відтак покладає вінок на могилу Анатоля Олійника на Новоміському кладовищі в Борзні.

   Але як би не шанували і любили поета каракалпацькі письменники, студенти, читачі його творів, все ж насмілюсь стверджувати, що республіка, в яку він відправив себе у добровільне заслання, була для нього все ж не найкращою літературною і життєвою школою. Нею могла бути тільки Україна. Повне тривог і небезпек життя відірвало його від рідних українських берегів, підмивши вікове коріння, і, як річка в повідь, понесла в дуже далекі краї, прибила до чужого берега, де інша мова, інші звичаї, інша культура, виплекана азіатським сонцем. І все ж сердечно подякуємо тій землі, що дала притулок українському поету в лиху годину, зберегла світлу пам'ять про нього.

   Із біографій і творів багатьох видатних поетів знаємо: ще в молоді літа в їхніх душах жило тривожне передчуття близького кінця. Згадаймо хоча б Пушкіна, Лєрмонтова, Єсеніна, нашого Симонен-ка. Може, це тому, що поети на відміну від звичайних людей наділені більш гострим чуттям, тоншою душевною організацією, здатністю глибше проникнути у свій внутрішній світ, у потаємні кутки своєї вразливої душі. Якось і в юного Олійника вилилися з тривогою і болем рядки:

  

 

і серце у мене таке молоде, скоро вже битись не буде.

   Це тривожне передчуття, що лежало каменем на серці, на превеликий жаль, збулося і, може, швидше, ніж думав сам поет. У травні 1936 року він їде з Каракалпакії в відпустку на батьківщину. По дорозі застуджується. Вдома лікарі ставлять діагноз: запалення легенів з ускладненням - лівобічним гнійним плевритом. Яким же жорстоким і несправедливим був вирок долі - обірвати життя талановитого молодого літератора, що подавав великі надії, тоді, коли він тільки-но розправив крила для високого поетичного лету. У Борз-ненській лікарні йому роблять операцію, але невдало. Потому везуть у тяжкому стані до Жовтневої лікарні Києва. Але було вже запізно. Лікарі виявилися безсилими перед хворобою, і 24 серпня Анатоля Олійника не стало.

   В автобіографії, датованій серединою 80-х років, Валентин Речмедін з жалем, ні, з глибоким болем пише про дочасну смерть Анатоля Олійника: «Добра, щира людина, прекрасний педагог. І поет же, поет... Виріс би у великого поета, але, на жаль, не судилося...»

   А в передмові до збірки поезій Анатоля Олійника «Вітрила напнуто» відомий український прозаїк сказав ще проникливіше про свого вчителя: «Ваша муза сміливо розгортала крила для високого творчого лету. Жаль, не пощастило їй сягнути вершин... Але й те, що ви створили, становить неабияку цінність... Благословен і найменший струмок, що вливається в могутній потік ріки-матері. Благословен кожний щирий рядок, видобутий із золотих рудень душі, -з них твориться велике вселюдське диво поезп».

   До речі, у березні 1988 року відомий український поет, прозаїк і літературознавець Станіслав Тельнюк написав дуже ґрунтовну рецензію на збірку вибраних творів Анатоля Олійника, що готувалася до друку у видавництві «Дніпро», але так, на жаль, і не побачила світ. І В. Речмедін, і С. Тельнюк давали оцінки його творчості в різні роки, незалежно один від одного, але їхні думки щодо місця й ролі Анатоля Олійника в українській літературі дивовижно співзву

  

чні. «На жаль, він не був таким яскраво-самобутнім, не вибухнув таким вулканом, як Тичина чи Антонич, Рильський чи Бажан, - пише Станіслав Тельнюк. - Це - класики. Анатоль же Олійник класиком не встиг стати. Але ж не стали класиками й Є. Плужник, О. Близько, М. Терещенко, Т. Масенко, П. Филипович, М. Драй-Хмара та інші хороші поети, - тим часом їхня творчість стала невід'ємною часткою нашої літератури, нашого духовного життя. Без цих імен наша література збідніла б. Фактична відсутність у нашій літературі Анатоля Олійника та інших талановитих поетів, що відобразили свій нелегкий і небезспірний час, збіднює історію українського письменства, збіднює й сучасний наш духовний світ».

 

Розділ 5 Життя після смерті

Умира обиватель — Хоч верть, а хоч круть. А поети ж, бува, Ще й по смерті живуть.

Борис Олійник

   За життя доля не була ласкавою до письменника, що спалахнув яскравою зіркою на літературному небі і дуже швидко згаснув. Не поталанило поетовим творам - пісням його ніжного і палкого серця й після смерті. Надто довгим, тяжким і тернистим був шлях повернення його в українську літературу довжиною аж... 35 років. В чому ж причина кричущої несправедливості до поета, якого його добрий друг Володимир Сосюра в листі до рідних Анатоля Олійника назвав «несправедливо забутим» і збирався у 1960 році порушити перед президією Спілки письменників питання про видання збірки його творів, але не встиг здійснити свого наміру через тяжку хворобу, а затим і смерть?

Є ще й одна важлива причина. Коли було розвінчано культ особи Сталіна і настала так звана «відлига», то літературознавці кинулися передусім до імен незаслужено репресованих, а потім реабілітованих письменників, а також на пошуки їх книг, що лежали в «спе-цхрані». А поет Анатоль Олійник ніби й не зазнав таких жорстоких репресій, хіба що був кинутий до Конотопської тюрми, з якої його через місяць після арешту випустили на волю. До того ж за життя поет через різні обставини не зміг видати жодної книжки віршів, хоч мав уже чималенький літературний багаж. Вивчаю його творчий доробок і щоразу переконуюсь, що він міг видати за життя не одну, а може більше збірок і досить гарних. А потім, побоюючись

 

нового арешту, поет на більш ніж три роки взагалі зник із горизонтів України. Тим-то, коли настала пора відновлювати справедливість, вийшло так, що творчість поета пройшла повз увагу побратимів по перу, дослідників літератури.

   І лише 1968 року Спілка письменників України за ініціативою Станіслава Тельнюка утворює комісію по творчій спадщині Анатоля Олійника під патронажем поета Павла Усенка. Дякуючи активному сприянню комісії і, передусім, Станіслава Тельнюка 1971 року у видавництві «Радянський письменник» нарешті виходить у світ перша тоненька збірка віршів Анатоля Олійника «Вітрила напнуто» мізерним тиражем - усього 2400 примірників. Зараз вона є бібліографічною рідкістю. В пошуках її я, приміром, обійшов десятки книгарень і стихійних книжкових ринків на вулицях і площах Києва й Вінниці, але даремно. То ж можете уявити собі мою безмежну радість, коли цю збірочку, що так довго йшла до читача, мені подарував син поета Олег Анатольович зі своїм сердечним дарчим надписом.

   Звичайно, до цієї книжки можна пред'явити чимало претензій. Але треба ж мати на увазі час, коли вона вийшла у світ. Відбираючи для неї вірші, видавці змушені були діяти з оглядом, навіть острахом: а що скажуть там, «наверху»? До збірки могла увійти лише поезія, перейнята мажорними, оптимістичними настроями, пафосна. Ліричний же герой А. Олійника, як тонко зазначає С. Тельнюк, «паростки нового в місті і на селі сприймає по-селянськи розсудливо, без «Ура!» та «Хай живе!», бачить реальне село таким, як воно є: з чорними стріхами чорних хат», зі старою «школою під соломою у ведмежім закутку за тридцять верстов до району і ще далі від залізниці. Немає у Анатоля Олійника і плакатно-рожевих од і гімнів новому життю.

  Ця збірка явила читачеві лише невелику частинку творчої спадщини талановитого письменника. До неї зовсім не увійшла проза, писана в Україні та Каракалпакії, а вона ж високої проби, надзвичайно цікава, енергійна і образна!

І все ж попри всі ці вади скромна збірочка поезій Анатоля Олій

 

ника відкрила нову сторінку творчої долі письменника - його життя гаслі смерті, його безсмертя. Відбулося, так би мовити, друге пришестя майстра слова до нас, посмертне.

   Коли порушувалося питання про повернення поета в літературу, сталася одна зустріч, в якій вилилася глибока життєва, душевна драма жінки-вдови, яка пронесла крізь усе своє життя глибоке, щире почуття любові і пошани до світлого образу чоловіка.

   Ось як зворушливо, з великим душевним хвилюванням, сердечним теплом описує Валентин Речмедін у передмові до першої збірки поезій Анатоля Олійника «Вітрила напнуто» зустріч через кілька десятків літ із дружиною борзненського співця, яка принесла в його квартиру в пасажі на Хрещатику літературну спадщину покійного чоловіка. Скільки світлої радості від несподіваної зустрічі і воднораз великого, чорного горя від усвідомлення втрати дорогої ДЛЯ них обох людини у цих рядках:

   «...Увійшла в кімнату жінка. Вже літня. Але чому це на обличчі в неї грає відсвіт далекої-далекої весни?!

-        Маріє Іллівно, дорога, це ви?!

   Так, то була вона, дружина нашого незабутнього Анатоля Андрійовича, яка також вчителювала з ним у нашому селі. Прекраснішого подружжя я не зустрічав у житті. І перше запитання:

-        А де Анатоль Андрійович? І сльози, гіркі пекучі сльози.

   -     Нема... давно... Ще в 1936 році. їхав додому з Каракалпакії, застудився в дорозі і... Могила його - в Борзні.

   Дивна річ. Довгі роки я нічого не знав про долю свого улюбленого вчителя, але душа була виповнена його живим образом, отже, я був певний, що він і досі навчає десь Таких, яким був колись я, читає їм вірші, прищеплює їм любов до великої краси...

   І раптом... Як тяжко усвідомлювати, що його вже немає на світі... Бідна Марія Іллівна! Вам особливо тяжко було переживати таку втрату... Я розумію ваші сльози зараз, після десятиріч розлуки з ним. Розумію, бо й сам плачу.

- А вірші? Пісні його душі? Де вони?

   Незабаром Марія Іллівна поклала на мій стіл чималу пачку паперів - поетичну спадщину Анатоля Олійника, яку вона шанобливо зберегла разом з сином Олегом. Ці твори і лягли в основу збірки «Вітрила напнуто».

   До цих слів Валентина Остаповича я додав би: дружина і син поета бережуть творчий доробок найріднішої для них людини не тільки шанобливо, але й як річ, дорожчу всіх діамантів на світі. Родина Олійників може правити за взірець того, як треба любити, вивчати і знати свій родовід, берегти пам'ять своїх предків: не тільки тих, що прославили рід, але й про звичайних, простих, нічим непримітних його вихідців. І в цьому їм можна по-доброму позаздрити. В тому я мав нагоду ще раз переконатися, коли побував на квартирі Олійників у підмосковному місті Митищах. У сімейному архіві поета зберігається все, що тільки можна було зберегти: рукописи письменника, його видані книги, листи, фотографії і українські і каракалпацькі журнали і газети, з надрукованими у них творами Анатоля Олійника, довідники, в які вписане його ім'я, і ще багато дечого.

   Хвилююче почуття, знайоме кожному, хто торкається давнини, охоплює мене, коли гортаю номер 21 літературно-мистецького жур-налу-місячника «Червоні квіти» за 1928 рік. Він, якщо можна так висловитися, багатший від інших, буденних номерів часопису, бо присвячений п'ятирічному ювілею від дня виходу в світ цього журналу для дітей та юнацтва. Поліграфічне виконання невисоке, може, в чомусь примітивне, але ж тому часопису зараз справді ціни нема: в ньому ніби завмер час, затаївши і зберігши давнину, сам дух тієї вже дуже далекої від нас епохи. В номері журналу - портрети його авторів та співробітників: Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Неходи, Валентина Бичка, Зіновія Віденка - називаю лише тих письменників, яких знаю, чиї твори читав. І раптом від одних світлин -ніби теплий повів, яскравий промінець: в одній компанії з видатними, відомими і знаними майстрами слова - Анатоль Олійник з його «по-весняному осяйним», одухотвореним обличчям поета. Уже одне

 

і% аю потрапив мн у товариство володарів дум і почуттів людей, каже багато. А ще ж мав я приємність і радість гортати сторінки журналу «Молодняк» двадцятих років, у яких вірш А. Олійника друкуються в сусідстві з поезіями Олекси Близька і Леоніда Перво-майського та інших знаних українських майстрів красного письменства, а також часописи «Плуг» і «Селянка України», назви яких мало що говорять нинішньому поколінню. Але ж вони були, були, дали путівку в велику літературу багатьом молодим талантам. На

?

орінках і цих журналів розсипані квіти чарівної, позначеної талан-м поезії молодого Анатоля Олійника.

Господар квартири розгортає переді мною справжні дива і сюрпризи. Серед них - роман Валентина Речмедіна «Весняні грози». На книзі гарним, каліграфічним, до болю знайомим і рідним почерком письменника великими буквами навскіс від душі накреслено дарчий напис дружині й сину поета: «Глибокошановній Марії Іллічні та Олегу Анатольовичу на згадку про дорогого Анатоля Андрійовича, образ якого витає в цій книзі. Валентин Речмедін. 08.07.62». Ці слова - ще один доказ, що дитячі, шкільні спогади про педагога Анатоля Олійника, який назавжди взяв у свій міцний духовний полон андрушівських учнів, навіяли письменнику образи вчителів у багатьох його романах - безперечно, найпривабливіші, найчарівні-ші, найпереконливіші. Вони не обмежуються викладанням у школі, але й стають світлоносцями для дорослих людей - темних, неписьменних селян. У тих же «Весняних грозах» вчитель Євген Чумак створює хату-читальню, хор, драмгурток, що ставить спектакль про життя робітників, відчиняє затурканому сільському парубкові Му-сію двері у прекрасний світ любовної лірики класиків, бо тому впала в око гарна дівчина, і він хоче говорити з нею високою мовою поезії. А потім вчитель каже закоханому: «Візьми «Кобзаря» і читай, читай, як наші люди любили й тоді, коли було не до любові...» Бачите, скільки спільного між вигаданим уявою письменника Євгеном Чумаком і реальним учителем і поетом Анатолем Олійником? Скажу більше. Образ поета, як висловився Валентин Остапович,

 

і в наступному його романі «Народження Афродіти». Це гож Євгена Чумака, який, прагнучи збагатити свої знання, їде на навчання на робітфак. Герой роману стає грудьми на захист старорежимного професора історії. Надміру підозріливі, схильні бачити в усьому «контру», копирсатися в соцпоходженні професора, переписати заново історію на «пролетарський» лад, запальні червоні робітфаківці бойкотують лекцію бідолашного викладача, називаючи її «буржуйськими теревенями». Чесний, розумний Євген Чумак поділяє думку професора, що минуле - то наш скарб, що його не треба цуратися, а тим паче руйнувати, що дорогоцінну спадщину віків обов'язково треба брати із собою в будучину. Герой роману дає рішучу відсіч невігласам, примушує їх вибачитися перед ображеним професором. А хіба ж Анатоль Олійник не так само, як і його прототип, з повагою ставився до минулого свого краю, свого народу? Доказ - хоча б його поетичні образи, запозичені ним із народних пісень і трансформовані його бурхливою, багатою уявою у власні вірші. А хіба ж не про це свідчить і його заклик до каракалпацьких письменників припасти вустами до цілющих, дорогоцінних джерел свого національного фольклору, про що я вже згадував?

  Олег Анатольович вразив мене ще однією приємною несподіванкою. Простягає мені велику пачку листів на арифметичному зошиті в клітинку. З першого ж погляду я впізнав добре знайомий мені щез дитинства каліграфічний почерк. Матінко моя, та це ж листи вчителя із селища Плискова на Вінниччині Дениса Федоровича Пили -рідного дядька письменника Валентина Речмедіна! Цій незвичайній, всебічно обдарованій людині, педагогу і художнику, поету в душі, який був справді взірцем сільського вчителя-інтелігента, я присвятив великий за обсягом розділ своєї попередньої книги «Сівач краси і добра».

  Сталося так, що на початку тридцятих життєві шляхи-дороги Анатоля Олійника і Дениса Федоровича, старшого за нього на два роки, пересіклися: перший учителював в Андрушівці, а другий - у розташованому поблизу Плискові. Листування з поетовим сином,

  

як ні мою думку, додає хай скупі» але нові істотні штрихи до портрета Анатоля Андрійовича як педагога і людини і гріх було б загу-віггиїху плині часу. В одному з них він розповідає про свої відвідини Андрушівської школи з тим, щоб зібрати у старожилів спогади Про Анатоля Олійника. Хоч це було чверть віку тому, але вже Й тоді в селі залишилось дуже мало його учнів - майже всі роз'їхалися по неосяжній країні. І все ж з одним із них пощастило зустрітися. Це -Я пошук, який був у той час техпрацівником школи, де вчителював поет. Ось яким він закарбувався в його пам'яті: «Був завжди радісним, оптимістичним, демократизму - хоч відбавляй. Завжди вмів знайти спільну мову не тільки з учнями, але й з тутешніми селянами». Дуже добрі слова про А. Олійника почув і від колишнього учня Андрушівської школи сільської молоді Павла Несторовича Рябця, який свого часу працював головою колгоспу в селі Очеретні.

Із листів, писаних на початку вісімдесятих із Плискова в далеке Підмосков'я, видно, що духовні інтереси Дениса Федоровича, як і Анатоля Олійника, виходили далеко за межі буденних, звичних шкільних справ. Плисківський педагог пише, що докладає багато сил для вшанування пам'яті поета, який жив і працював у тутешніх селах. Влаштував у Плискові вечір, присвячений 80-річчю від дня його народження, турбується, щоб такий же вечір відбувся і в Андрушівці. Просить надіслати світлини Анатоля Олійника, бо хоче у клубі створити літературний музей. Надрукував у погребищенській рай-газеті «Колос» рецензію на першу збірку повернутого в літературу поета, ше кілька статей про його життя й творчість. Організував в Андрушівці літературний вечір пам'яті письменника. І це тоді, коли йому було вже за вісімдесят, коли пішла з життя лагідна дружина, шанована в районі вчителька Феофанія Семенівна, коли наодинці зостався зі своїм горем, пустою хатою, обійстям, городом. Звісно ж, чоловік без жінки, ніби глек без вушка, а тим паче вдівець вже дуже похилого віку.

   В одному з листів в око впала мені фраза: «Пам'ять про Анатоля Олійника житиме стільки, скільки судилося жити нам». У мене є

  

Чимало свідчень, що зі смертю людей старшого покоління пам'ять про нього на Вінниччині не згасає.

Тіло його покоїться на Чернігівщині, але частка серця і душі поета назавжди залишилась в Андрушівці, на всій Вінниччині. Тут, як я міг переконатись, глибоко шанують пам'ять про майстрів художнього слова, які не тільки народилися і творили на подільській землі, але, здавалося б, мають незначний зв'язок з Вінниччиною. Йдеться, зокрема, про виданий 2001 року літературно-бібліографічний словник Вінниччини «З-над Божої ріки», у якому є інформація про життєвий і творчій шлях Анатоля Андрійовича Олійника. Довідку про нього написав знаний літературознавець, поет, педагог, член НСПУ Анатолій Мусійович Подолинний. То - нетлінний пам'ятник талановитому поету, що виношував у собі ніжне поетичне слово, «як мати-покритка в журбі дитині пісню колискову» .

   Про те, що пишуть про життя й творчість поета на його батьківщині, на Чернігівщині, знаю, на жаль, менше. Із літературознавчих розвідок останнього часу доброго слова заслуговує, зокрема, портрет поета-земляка, написаний на високому професійному, художньому рівні Станіславом Реп'яхом до сторіччя від дня народження Анатоля Олійника. Його видала Чернігівська організація Національної Спілки письменників України та обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка 2002 року. Автор «прочитує» вірші поета, надруковані у двох збірках його творів, у нерозривній єдності із тривожним і гірким життям Анатоля Олійника, що є ознакою справжнього професійного літературознавства. «В особі Анатоля Олійника, - пише автор, - ми набули неординарного, самобутнього поета, який віднині назавжди увійшов в анали українського слова і посів належне йому місце у вітчизняному літературному процесі». Це, на думку дослідника, засвідчують щедрість і розмаїтість творчої палітри бо-рзнянця, багатство ритмомелодики, несподіваність метафор, цікаві неологізми, широка амплітуда строфіки. Ціла низка чудових любовних поезій» .

 

 

 

д себе додам: любовна лірика поета ще й дуже пісенна, мело-дузична. Цю її особливість уже помітили композитори. У кінці йти С Реп'яха вміщені ноти покладеного на музику композитором . Збарацьким чудового вірша А. Олійника «Зіронька». Не можу не

       и його рядки, які забирають тебе у полон м'яким, ніжним ліризмом, щемністю, юнацьким, лицарським обожнюванням коханої дівчини, у якій для ліричного героя зійшовся весь світ. Задля щастя її він готовий пожертвувати всім. Цю справжню перлину української поезії, гадаю, треба було б вчити напам'ять у школах, співати у клубах. Хай вона «працює» на зміцнення підвалин моральності народу, які внаслідок багатьох причин останнім часом надто вже похитнулися:

Як іду до тебе - і ходи не чую, А немов на крилах прилітаю я. Як іду до тебе - я іще сумую, Прилечу до тебе - грішний, я раюю, Зіронько моя.

 

Як я із тобою - і зими немає, А весна навколо травами буя, Як я із тобою - туга замовкає І квітки шепочуть, серденько співає, Зіронько моя.

 

Коло тебе вірю в наше я кохання, Вірю, як ти кажеш: «Я навік твоя» . Коло тебе вмерти хочу без вагання, Хочу я за тебе взяти всі страждання, Зіронько моя.

   Натхненний рядками чудового ліричного вірша, композитор М. Збарацький написав на слова Анатоля Олійника ще одну дуже ніжну пісню, яка називається «Безмежний край». Досить навести перші рядки цього вірша, щоб почути, який він пісенний:

Я очей з тебе не зрушу, Як зустрінусь де-не-де,

 

Ти в полон забрала душу,

Образ твій мене веде

У якийсь безмежний край...

   Але час сказати тепле слово про дружину поета Марію Іллівну Рябчук і їхнього сина Олега Анатольовича Олійника. До речі, саме вона зберегла і донесла до нас літературну спадщину чоловіка, його рукописи, саме вона й сина виховала у глибокій пошані до пам'яті батька, до рідної мови й культури. За фахом інженер залізничного транспорту, нині доцент Російського університету шляхів сполучення О. А. Олійник скромно називає себе «технарем». Але досить було й години нашого знайомства, щоб я відчув: а він не лише технік, але й поет, лірик в душі. Опублікував вельми пристойні переклади на українську з Райніса та інших латвійський поетів. Упорядкував дві поетичні збірки батька, надрукував кілька спогадів про нього, має прекрасний літературний смак, знається на поезії.

Я вбачаю в його житті яскравий приклад, котрий варто наслідувати всім синам, всім дочкам. Це глибока шана до пам'яті батька, до тієї найріднішої людини, чиє життя обірвалося тоді, коли його тільки починалося. Цим жив роки... ні, десятиліття. Я не креслив маршрутів, якими він, несучи в серці образ свого талановитого батька, їздив, щоб крихта за крихтою збирати його літературну спадщину не тільки в Україні, але й за її межами. Але гадаю, що це були тисячі кілометрів мандрівок тими дорогами і стежками, по яких колись ходив батько. А в 1969 році дістався аж до далекої Каракалпакії, мав теплі зустрічі з письменниками і журналістами, котрі добре пам'ятали Анатоля Олійника, з котрими він з українською щедрістю ділився великою таємницею, яку вже осягнув сам: як художнім, поетичним словом викликати у душі читача вир тих почуттів, які пережив сам піснетворець. І звісно, віз з каракалпацької землі на батьківщину багато дечого з творчого доробку батька. Додаймо до цього ще й часті поїздки з Москви до Києва для вирішення з видавництвами складних питань, пов'язаних з випуском у світ творів поета, що часто закінчувались невдачами, від яких нерідко опускали

 

ся руки. Але не здавався... Відвідини Спілки письменників України, спілкування з відомими літераторами, участь у вечорах пам'яті батька, турбота про проведення інших заходів по увічненню його пам'яті - хіба ж все перелічити? Є у нього досить солідна картотека, з якої можна довідатись, хто. коли і де сказав слово про Анатоля Олійника, про його життєвий і творчий шлях.

   А в його ж архіві лежало ще чимало невиданих рукописів батька, в яких є прекрасна, добірна поезія. Все частіше його непокоїть думка, що з часом все це може покритися попелом забуття. Такого статися не повинно! 1998 року Олег Анатольович упорядковує другу збірку поезій батька «Амурова декада», що побачила світ у видавництві «Тровант» у підмосковному місті Троїцьку. Тираж - одна тисяча примірників. До її видання прилучається і небіж поета Георгій Олійник - син того багатостраждального Михайла, про якого я вже розповідав. Георгій Михайлович - знаний у наукових колах фізик-ядерник, лауреат державної премії Росії, любитель музики і поезії. А його брат Леонід - фізик. Отже, слава талановитого роду Олійників продовжується!

   Видана коштом упорядників, сина і небожа поета «Амурова декада», до якої увійшли твори, написані з 1921 по 1931 роки, має безперечні переваги перед першою збіркою поезій Анатоля Олійника «Вітрила напнуто». І не тому, що її обсяг удвічі більший, що саме по собі важливо. Передусім тому, що до неї увійшли кращі із тих творів, які не могли бути надрукованими в умовах тоталітарного режиму.

   Назву другій, поки що останній збірці поезій А. Олійника, дав його вірш «Амурова декада». Щиро зізнаюсь, у мене викликало спочатку подив, чому саме на цій назві зупинили свій вибір шановні упорядники, аж поки вони не внесли ясність і не переконали мене в тому, що вона цілком відповідає змісту і духу поетичного збірника. «Ще на стадії підготовки цієї збірки, - пише упорядник Олег Олійник, - довелося почути зауваження, що слово амур означає не любов до всього сущого, а лише кохання між чоловіком і жінкою, тобто любов еротичну. Дійсно, як у римській міфології Амур, так і у грецькій Ерот (Ерос) вважалися богами кохання, і саме у певному вузькому розумінні поширюються слова еротика, еротичний. Але енциклопедичний довідник 1985 р. слову Ерос, крім вищеназваного, дає і друге значення (цитуємо): «2. Любов; у Платона і в платонізмі спонукальна сила духовного підняття, естетичне захоплення і екстатична спрямованість до споглядання ідей істинно сущого, добра і краси». Упорядник пропонує читачеві самостійно поміркувати, який саме зміст має слово амур у Анатоля Олійника, коли прочитає вірш, що дав назву збірці поезій.

   Справді, нічого еротичного у вірші «Амурова декада» немає. Як на мою думку, то ця сповнена духовного піднесення поезія й справді перейнята світлою естетичною радістю від споглядання світу, життя, природи, втіленням яких є сонце, виноградне гроно, дівчата, пісні, юність, молодість з її «срібними днями». Тобто слово «амур» у поета й справді вживається у тому другому значенні, що дається в енциклопедичному словнику, на котрий посилаються упорядники збірки.

   Поклав і я собі за мету і моральний обов'язок вплести і свою невеличку гілочку до вінка світлої пам'яті Анатоля Андрійовича. Може, головну роль у цьому відіграло те, що кілька років вчився в Андрушівській семирічній школі, де він учителював. Стоячи в її класах, я й зараз, перебуваючи під сильним враженням від споминів про поета, якими ділився зі мною Валентин Речмедін, з далечі років ніби чую його співучий, душевний голос, яким він читав школярам поезію класиків української літератури і свої проникливі вірші. І, хоч він вже давно покинув цей світ, мені здається, в школі й досі незримо витає його дух.

   Мій нарис аж ніяк не претендує на вичерпне наукове дослідження життя і поетики Анатоля Олійника, це лише перша спроба дати його цілісний літературний портрет, своє бачення творчості лірика, об'єднати в одному матеріалі все те, що було написано про поета після смерті. Буду безмежно радий, якщо моя скромна робота зацікавить шанувальників творчості Анатоля Олійника, педагогів, лі-

  

 

тературознавшв, студентів, учнів, сприятиме увічненню пам яті чарівного лірика, людини великої й ніжної душі. У серпні 2006 року виповниться 70 літ. як він, обірвавши на світанку життя свою пісню, покинув нас, а в листопаді наступного року минає 105 літ ви дня

іого народження. І ці події, я певен, будуть гідно відзначені громадськістю, бо ж, як сказав чернігівський поет Микола Малий:

Він і нами - пкиашіорець Олійник АтіпнньІи {

 

 

 

 

Розділ 6

 

 

Перлини поезії найвищої проби

Зовуть мого матроса Слово, А наше серце - океан. Зовуть мого матроса Слово, Що знає силу бур Іран.

Анатоль Олійник

   Один мудрий класик зарубіжної літератури, відповідаючи на запитання, в чому загадкова таємнича сила поезії, сказав, що її рушійною пружиною є почуття. Та поезія, що не знаходить стежки до серця людського, навряд чи може називатися поезією. Найкраща поезія, підкреслює він, та, яка найглибше проникає в душу людини.

   Саме це і є прикметною особливістю лірики Анатоля Олійника. Поет все на світі хоче зігріти теплом своєї душі, обняти, пригорнути до серця, облагородити. Читаєш його вірші й переживаєш справжнє духовне піднесення, проймаєшся його ніжними, гарячими почуттями. Чудово сказано про це у передмові до другої збірки поезій: «Все в них дихає любов'ю: до матері, до рідного краю, до малознайомої людини, до природи і до тварини, до дівчини і жінки, до всього сущого».

   Зізнатися, після першого поверхневого читання я не зміг сповна, по-справжньому оцінити красу і чарівність Олійникової поезії, вона мені здавалася надто суб'єктивною. Але варто було перечитати її вдруге і втретє, як я вже не в силах був відірватися від неї, зачарований щирими, ніжними, гарячими спалахами поетового серця. Це була ніби казка, райдужна мандрівка в сонячну країну пісні, відчуття якогось світлого торжества, щастя.

   Є такі поети, що для їх повного розуміння треба глибше зазирнути в ті чи інші обставини їхньої біографії. Якщо не знаєш життєвої

  

Ш

Анатоля Олійника, на яку випало чимало тяжких випробувань рясінь, то не збагнеш і його поезію, не переймешся її настроєм і духом. Це прекрасно розумів Станіслав Тельнюк, коли в рецензії для видавництва на збірку вибраних творів поета, на яку я вже посилався, писав: «Для того, щоб дати вичерпну об'єктивну оцінку творам поета, треба знати хоча б такі обставини: відірваність його від центрів літератури (вчительська робота то на Сумщині, то на Вінниччині), нещасливе перше одруження (до речі, доньку-красуню від першого шлюбу пізніше, вже в дні війни, закатують фашисти, але вона не схилить перед ними своєї голови), арешт восени 1929 року в зв'язку зі справою СВУ, недовіра до нього після виходу з в'язниці, нарешті, втеча з України і переїзд у далеку Каракалпакію, де Анатоль Олійник майже нічого вже не написав з поезії, а кинувся у прозу, журналістику, переклади, педагогіку, став одним із організаторів Спілки письменників у цій республіці (його нариси та оповідання, друковані каракалпацькою мовою в газетах, стали першими ластівками художньої прози в цих краях)... Так от, коли перечитуєш вірші Анатоля Олійника, писані у в'язниці й після неї, розумієш усю глибину страшного душевного потрясіння, що його зазнав абсолютно ні в чому не винний поет-комсомолець, розумієш далекі від казенного оптимізму настрої, що оволоділи його єством, розумієш і отой штучний вакуум, що створився довкола нього після арешту. Читачеві, чи й дослідникові, який не знає цих прикрих обставин життя і творчості останніх літ А. Олійника, велика частина поезій незрозуміла, ці твори здаються надто суб'єктивними...»

   До тих обставин, які назвав Станіслав Тельнюк, я б додав ще час, у який творив поет. Старий устрій життя був ущент зруйнований, а новий у шаленому вихорі подій, що здійнявся над країною, не міг ще народитися. 1921-1931 роки, коли писалися вірші, що увійшли до другої збірки, увібрали в себе стільки драматичних подій, яких

І

вистачило б на життя не одного покоління: суворі будні воєнного комунізму, запровадження продрозверстки і трудової повинності, голод двадцять першого року, розруха громадянської війни, початеж непу і поспішне його згортання Сталіним, розгортання масової

Ш

нвізації та індустріалізації, що вимагали нечуваних, безприк-в історії жертв від народу. Було від чого розгубитися і впасти у відчай! Свідомість багатьох співвітчизників і, звичайно ж, Анатоля Олійника невідчепно тривожило питання, яке вирвалося у поета Сергія Єсеніна: «Куда несет нас рок собьітий?»

   А далі почалося ще жахливіше - сталінські репресії, перша хвиля яких накрила і Анатоля Олійника. Короткочасне ув'язнення, а за ним постійний страх перед новим арештом. Поет у тривожному «чеканні» : «Лиш двері скрип - і серце тень». Може, це прибули з ордером на арешт? Син поета Олег Анатольович тонко підмітив, що своїм внутрішнім чуттям, яке у письменників гостріше, ніж у звичайних людей, А. Олійник прозирнув у одному із своїх віршів, писаних ще 20 січня 1930 року, принаймні на сім літ уперед, передбачивши події жахливого тридцять сьомого, коли на повну потужність запрацювала машина кривавого сталінського терору: «О, скільки грому іще буде». Справді, як далеко дивився поет!

   Цього не можна забувати і пропускати повз увагу, коли хочеш глибше зрозуміти поезію Анатоля Олійника, відбиті в ній настрої, далеко не оптимістичні, збагнути, чому він не писав гучних, фальшиво-патріотичних віршів на тему «гром победьі, раздавайся!»

Недобре передчуття ще гірших, ще більш страхітливих часів, тяжкий душевний стан поета, безнадія, невпевненість у завтрашньому дневі відбились і на настроях його віршів. Я помітив, що прикметною їхньою особливістю є часте вживання таких слів, як от: печаль, сум, смуток, журба, біль, скорбота, туга, ридання, а також утворених від них епітетів, метафор, образних висловів, приміром, «пісня самоти», «урну печалі несуть журавлі», «посивілий смуток», «серце кров'ю ридає» та інших. Цими похмурими настроями пронизано чимало його поезій. Зізнатися, я всерйоз думав над тим, щоб дати своєму нарисові назву «Муза туги і печалі» або щось інше на цей зразок. А потім рішуче відмовився від цієї думки. Ні, тільки не це! Лірику поета аж ніяк не можна назвати занепад-

 

 

ицькою. Поет, особливо коли оспівує свою рідну землю, її люби, природу, кохання, жене від себе геть печальні, журливі, безра-

^

і мотиви, його душа знову переймається бентежними настроя-_г завзяттям, бадьорістю, оптимізмом, вірою і надією. Він дивиться на світ ясно, весело, життєрадісно. У віршах все менше слів, шо сіють печаль, смуток і тривогу. Ввочевидь, юний вік, молоде, полум'яне серце, віра в кращу будучину все ж беруть своє. В Олійни-ковій поезії вже лунко звучать слова, що гоять рани, втішають, обігрівають серця тих, хто занепав духом, зневірився: радість і щастя, усмішка, тепло, ласка, краса, надія!

   Поет і справді не пішов за тими літераторами, які прославляли свою добу у віршах, перейнятих нерідко казенним оптимізмом, фальшивим пафосом. Дуже слушно зазначає Станіслав Тельнюк, посилаючись на спомини старійшини української поезії Павла Усенка, хоч формально, передовсім за віком, Анатоль Олійник і належав до «Молодняка», але в його віршах надто мало спільного із так званими «молодняківцями» і ідейно, і навіть стильово. Візьміть хоча б образи людей, котрі, як сказав автор передмови до першої збірки поезій, «просто товпляться» у багатьох його віршах. Це не шахтарі, металурги, знатні передовики-колгоспники, не воїни, не армія, яких тоді модно було славити у віршах, поемах і піснях. Анатоль Олійник швидше тяжіє до образів непопулярних у той час героїв, маленьких, нещасних, нужденних, обділених долею людей. З його поезії струменіє незгасне світло любові до них, глибоке співчуття.

   Із біографії поета знаємо, що в листопаді 1926 року його призвали до війська, але дуже скоро, через три місяці, за станом здоров'я, був звільнений з армії, знову повернувся у Конотоп. Хворому поетові довелося лежати в госпіталі. Там познайомився з нужденним сиротою, ще зовсім юним санітаром, якому й присвятив свого вірша, в котрому стільки співчуття до бідолашного сільського хлопця. Чим може, поет прагне втішити його:

З молоду батька у тебе не стало, Лиха судилось зазнати немало,

От уже й зморшки лягли на чолі.

Далі два роки тут в армії бути.

Маєш вернутися - дома ж нужда.

Треба щось їсти і ноги обути,

Посієш, а вродить тобі лобода.

А тут же і сили тобі підірвали,

Там - муштра, тут хворі - і сумно стає...

І думаєш часто: «За що жми страждали» .

Отут наше лихо, твоє і моє.

Та що ж-нежурися. Така наша доля,

І лихом об землю зі сміхом удар...

Колись ти згадаєш про мене на волі,

Що був я тут хворий, а ти - санітар.

   Поета огортає глибоке почуття жалю до вже немолодої сільської вчительки, яка ночами плаче з розпачу, бо не може створити сім'ю, пізнати щастя справжнього кохання. Щоправда, був у неї якийсь бурлака, пияк, що пропив останнє - свої штани. Тільки може й забутися, що на уроці, в класі, де «бджоляток цілий вулик», або в сільбуді, коли читає лекцію про походження землі і неба. Куди податися у вільний час? Кіно в селі «крутять» раз на місяць у клубі, де можна вчадіти від густого тютюнового диму. У неї немає навіть пальто, в якому можна було б вийти між люди. Одного разу, збиткуючись над нещасливою вчителькою, хтось підкинув їй записку з обнадійливим словом «люблю», а потім глузливо дописав: «та краще б Ви була модистка, бо вчительок я не терплю». А час невблаганно йде, і глянь - вже «старість на порозі й осінь надворі». Вірш називається «Гіркий сміх». Його не тільки гірко, але й дуже сумно читати: на очі навертаються сльози.

   Ось у місті ліричного героя гукає вулична повія, що стоїть по коліна в глибокому снігу при холодному світлі ліхтарів:

— Товаришу! Постій! Дозвольте прикурить! Това-а...

 

Малі в!

край стислий, лаконічний поетичний образ від

щемить серце

 

якого

 

.. уДо мокрих ніг Вигнанець пес прибіг І лащиться,

 

«І!

ні

 

/ до грудей вона Притисла пса: Погрійся, на...

   Як багато говорить це про чуле серце жінки, яка впала на самісіньке соціальне дно, але не зачерствіла душею, не втратила здатності перейматися чужим болем. В неї, може, більше, ніж у так званих добропорядних людей, збереглися людяність, співчуття і жаль до тих, хто страждає, навіть якщо це безсловесна тварина. У своїх поезіях Анатоль Олійник жаліє, пригортає до свого серця, усіх знедолених, усіх скривджених, всіх страждальців, прагне прихилити до них небо, пробуджуючи і в нас, його нащадків, таке ж гаряче співчуття до людей, яким не випало щастя-до лі.

А то вже - від Шевченка з його безмежною, чистою і святою любов'ю до людей, прагненням взяти на себе їхні болі й страждання. Кобзарева поезія була одним із перших здорових і іплющих поетичних джерел, до яких припав спраглими вустами обдарований од природи маленький борзнянський хлопчик Толя. Рядок за рядком, сторінка за сторінкою читав у дитячі літа «Кобзаря», і його душа сповнювалась то журливим переливом стародавніх струн, то відгомоном громовиці великої народної боротьби, то щирим сердечним співчуттям до всіх знедолених. Особливо його чуле серце краяла гірка, безрадісна доля жінок: наймички, яка лише перед самою смертю зізнається синові, що вона насправді не служниця, а його рідна мати, покритки Катерини, котрій безнадія не залишала іншого виходу, як піти під воду.

  До 67-ї річниці від дня смерті геніального співця українського народу Анатоль Олійник пише цикл віршів «Тарас», у якому намагається охопити всю біографію страдника за свій народ, свою краї-

 

/ від народження до життя після смерті. Цикл складається із поезій Зародження», «Дитинство», «Поет», «Неволя», «Ми - йому». Ге-альний український поет, Світоч нашої літератури - безсмертний:

 

 

Спочив Кобзар, та на Вкраїні Його вже слово проросло, І ставить пам'ятник нетлінний Йому працююче село.

   Хоч у поезії Олійника ви не знайдете декларативних загальників на громадсько-політичні теми, на так звану злобу дня, але неправильно думати, ніби в нього не болить душа за громадське, суспільне. Поет свідомий того, що його слово має служити вітчизні, своєму народові, загальному добру, бо ж він передовсім громадянин:

Я син землі і подорожній, — На ній і смерть моя, й мета.

 

Пишу іще, а швидко, знаю, В руці не вдержу вже пера, І більш уже не заспіваю Я для загального добра.

   Неабиякий поетичний талант Олійника, як і саме його дуже коротке, але змістовне і духовно насичене життя, були покладені на вівтар України, яку він по-синівськи любив, заради неї розтрачував себе без жалю, без останку, непохитно вірив в краще прийдешнє свого краю, свого народу. Вслухайтесь, як мажорно, молодо, дзвінко і могутньо, мов удари молота по ковадлу, звучить цей його вірш:

Ранком в кузні заклепало: .. .Волі вічний дух не вмре! — Ще насталить ржаве рало Мій народ і пооре Рідні землі, перелоги!..

Ще степи зазеленіють, Вільно тирса зашумить...

В кузні іскри пломеніють,

В кузню вітер стугонить... —

Куйся, пісне перемоги!

   Песимістичні настрої, викликані тогочасною дійсністю і особистою трагедією поета, змінюються розквітлими надіями, які він вселяє не тільки в себе, але й в серця українських братів і сестер: «Ми ще збудуємо мости!», «Ми заспіваєм ще пісень!», «Воля буде. Воскреснеш ти, народе мій!» Але все це не впаде, як манна небесна з неба, задля кращого прийдешнього треба трудитись і трудитись:

Ще роботи в нас край непочатий, І про втому нам треба мовчать!

   І сьогодні дуже актуально лунає його клич бути безмежно відданими своєму краю, своїй вітчизні, невтомно працювати для її блага.

Хай ворог лютує, сміється над нами, Хай морить нас голод і болість тяжка, Та вірними краю ми будем синами, Не стомиться в праці крицева рука!

   Може, найпрекраснішою із троянд у квітучому садку Олійнико-вої творчості є його інтимна, любовна лірика. Вірші про кохання чоловіка й жінки у нього, безперечно, найпроникливіпгі, найбільш щемні й ніжні, в них співає вічно молоде, бентежне, любляче серце поета-лірика, цнотливого і в той же час палкого: «О, проклята. Люба. Так кохаю дико, Так ніхто ніколи в світі не кохав» .

   Доречно нагадати, що в часи, коли жив і творив Анатоль Олійник, довкола теми кохання між чоловіком і жінкою в суспільстві точилися гарячі дискусії. На диспутах, що нерідко затягувалися далеко за північ, велика частина максималістськи налаштованої молоді доводила, що пролетаріатові, котрий взявся робити світову революцію, любов ні до чого. Вона, мовляв, тільки розслабляє залізну волю до боротьби, відволікає увагу від найголовнішого, змушує витрачати пролетарську енергію на зітхання та упадання перед спідничиною. Кохання, доводили вони, це буржуазні пережитки, ан-

  

тимоий, з нього треба зірвати пишні шати всілякої там лірики, поезії і романтики. Широкого розповсюдження набула горезвісна так звана теорія «склянки води» - випив, утерся, і бувай здорова! Одне слово, хай живе вільна любов!

   Відлуння цих дискусій, безперечно, доходило і до Анатоля Олійника, він про них прекрасно знав. Стоячи на міцних підвалинах високої моральності свого народу, поет на противагу вульгарним примітивним скептикам не приземлює, а по-юнацькому обожнює пог чуття кохання, романтизує і освячує його, б'ється над розгадкою вічної таїни любові.

Стара, як світ, кохання пісня — Скарбниця радості людської, І вічно їй у грудях тісно — Ніколи рани не загоїть.

   Для поета «кохання пісня» не тільки стара, як світ, але й «вічно юна», і буде жити і «торкати життям налагоджені струни». Коли любиш, то стаєш добрішим, ласкавішим, ніжнішим, щедрішим, відчуваєш повноту щастя, стаєш могутнішим від міфічних богів, усе можеш: пережити горе і самоту, і довгі, монотонні, нескінченні дні й ночі у тюремній камері за заґратованим віконцем, і добровільне заслання в далекий чужий край сіро-жовтих барханів. Якщо поряд з тобою є кохана, твій друг, соратник, однодумець!

   У першому розділі я вже писав про реальну, земну жінку, любов до якої викликала у його душі рядки аж молитовного обожнювання її й тяжкого, гіркого суму від розлуки з нею. Уявіть собі: 14 серпня 1929 року поет одружується з Марією Іллівною Рябчук, а вже через кілька місяців його кидають до в'язниці. Скільки болю від розлуки з дружиною і усвідомлення, що від того страждає й вона:

Ах, Мавонько кохана! Самотня ти, сумна, А я увесь у ранах, Що роз'єднали нас.

   Він знає, що не винен, а тому переконаний: рано чи пізно з непорозумінням буде покінчено, і він повернеться додому, до своєї коханої Мавки - Марії. Тому ж то він так і пише - оптимістично, хоч і виникає легкий сумнів: кохана не зможе витримати важкого іспиту життя. Але це поки що проскакує ледь помітною іскриною:

Стерня сама, та й годі — Перейдемо! Дарма! Я зріс нате в негоді Й багато лиха мав. Хай ми не вкупі зараз, Та мужньо стерпим біль, Аби лиш чорна хмара Не супилась тобі.

   Ні, не покинула його молода дружина, вона залишилась вірною йому до кінця його життя й після смерті. Але й після в'язниці - знову сум і гіркота розлуки. Поет опиняється у вакуумі: люди в передчутті страхітливих часів інстинктивно стороняться його. Поет залишається без роботи, а дружина мусить працювати в іншому місці. І знову сповнені ніжності, туги й глибокого жалю до коханої рядки:

Самотні знов, далекі тілом І разом близькі, як ніхто! (Одне до одного злетілись Ім'я - Марія й Анатоль).

 

Віднині разом їм звучати У свята й будні - тут і там... Моя дружино і дівча Ти, Моя ти зараз сирота.

 

Допомагатимеш ти хворим, Сама без догляду, —я ж тут Ізнов сьогодні, як і вчора, Вітати мушу самоту.

 

   «І отак, - пише у неопублікованій рецензії Станіслав Тельнюк, -триває день у день, місяць у місяць, рік у рік!.. Короткі таємні зустрічі і мрії про ті часи, коли вдасться їм «зійтись-побратися за руки і, не лякаюсь, іти, Хоч і кружляють чорні круки, Хоч десь і валяться мости...» Часом виривається з поетових грудей: «Чи довго буде ще зима?..» - і ми знаємо, що йдеться не про календарну пору року, а про політичну, яка триватиме не одне десятиріччя...

   А коли поруч немає коханої, він вийме з кишені її портрет, щоб намилуватися безмежно рідними й дорогими рисами обличчя тієї, без кого не мислить собі життя, відчути її незриму присутність. Розглядаючи на самоті її фотокартку, напише оці трепетні поетичні рядки:

Портрет коханої! Що може

Найкращим бути в самоті,

Коли думки тебе тривожать,

Коли байдуже і ворожо

Торкають струни золоті!

Портрет - папір.

А от жива ти!

(О чудодійний талісман...)

Вітрам найдужчим не зірвати

Листки надії —

Вірю свято —

/ тіні сумніву нема.

.. .Ідуть осінні дні в тумані

А в мене сонячно...

Я сам

Дивлюсь на Мавоньку кохану — / заростають мої рани: Любов лікує і краса.

   А яка гама мінорно-радісних, святкових почуттів уже не від милування портретом, а від довгожданого побачення після розлуки з коханою у цих рядках:

  

Сьогодні Великдень у мене — Прийшла,

Довгождана прийшла! Твій голос ловлю, як антена, І брів твоїх болісний злам...

   Із розквітлою в серці першою любов'ю поет приходить до хати коханої і благає:

Одчини, не бійся, я твій довгожданий, Я вінок для тебе довго так сплітав... Поруч із тобою я, як сніг, розтану, Я без тебе ласки, щастя ще не знав.

   На шляху до коханої ліричний герой Анатоля Олійника подолає всі перешкоди, пожертвує всім, навіть своїм життям, за одну лише мить щастя побачення з нею: «По снігу до тебе рушу босоніж...», «Я прийду до тебе, хоч під снігом згину...» Прекрасна любовна лірика! Я навів лише невеличку її часточку. Думаю, якби з неї упорядкувати окрему збірочку під назвою, скажімо, «Молитва до коханої», то від її читання у закоханих голова б пішла обертом від солодкого запаморочення.

   Про пейзажну лірику Анатоля Олійника варто було б написати окремо і детально - природа в його поезії відіграє виключно велику роль серед інших засобів пізнання й живописання навколишнього світу і характеру людей, яких він зображує. Мальовничі картини рідної природи, пейзажі потрібні поету не просто для гарної ілюстрації, вони допомагають йому розкрити образ, передати душевний стан ліричного героя. Яка бурхлива радість від очікуваного побачення з рідними просторами бринить у цих рядках:

Добридень, стежко, в щедру осінь, В пахучі пасіки, сади, В обійми стиглого колосся — Веди невтомного, веди!

І ці вузенькі стежки, протоптані людьми в полях, лісах, гаях і ді-

Дровах, вели його на природу, яку він ніжно, проникливо оспівує у своїх віршах. Вони перейняті пахощами лук і садів, пасік, трав, кві-

ого колосся, лісових і польових, весняних і осінніх квітів. В його ах звучить прекрасна музика природи: тьохкання соловейка, ання дятла на дереві, тихий шепіт осокорів, звуки гостріння кіс, вання і стогін зимових віхол і хуртовин, гуркотіння грому - то згулявся на небі громовий Ілля». Поезії Олійника повні яскравих фарб, якими він, немов майстерний художник, малює багату й барвисту красу рідної і дорогої йому української землі: синьоокі волошки в житі, лісові проліски, осінні айстри, зелені й достиглі жита, росяні трави, білопінне цвітіння вишень, рожевий схід сонця над чарівним краєм, осінній зорепад, блідолиций місяченько, що визирає з-поза хмар, грона винограду. Поетизує навіть, здавалося б, прозаїчні будяки в сухому полі. У поета природа наділена людськими почуттями, вона одухотворена, персоніфікована. Поля, що порепалися від сильної спеки, він порівнює з грубими мужицькими долонями. Спрагла, висушена пекучим, як вогонь, сонцем земля навколішках молить послати їй рясний спасенний дощ.

Хто із нас у дитинстві не звідав бентежного почуття радості, коли мати звечора урочисто, наче йшлося про завтрашнє свято, нагадувала: «Розбуджу, дітки, вас рано-вранці, підемо до лісу збирати грибочки і ягоди». Не знаю, як хто, а я після цих слів до самісінького світанку не міг зімкнути очей: душу переповнювало тихе, світле щастя від передчуття майбутнього побачення з природою, з дрімучим лісом, де за кожним кущиком, деревцем, у зеленій травиці так багато щкавого, таємничого, загадкового, казкового. Яскравим спогадом далекого дитинства озорив мою пам'ять, огорнув теплими й райдужними хвилями душу чи не найкращий у пейзажній ліриці Анатоля Олійника вірш «Вовчі ягоди й ОУО^ ІЛВЕТ» (всяка всячина - лат.), присвячений сестрі Олесі. Вона нагадує улюбленому братику, аби раніше лягав спати, щоб добре спочив, бо завтра на світанні поведе його «у сон, у царство лісове»:

Надворі вечір бородатий Гаптує ночі паранджу, Лягай і міцно спи, мій брате, Бо завтра рано я збуджу. До лісу підемо ми завтра, Там по дощу тепер грибів!.. А скільки зелені і трав там, І білих диких голубів!.. Нехай спурхне й тобі, як голуб, Міцний дитячий тихий сон. Та вже натомлений і кволий, Стели ж собі зозулин льон.

   І ось з-за обрію виринуло сонечко. Час уже до лісу. Сестра, наділена, очевидно, поетичним складом душі (до речі, природознавець за фахом), будить сонного братика словами: «Глянь, - цілує он вікно Ранок несказаний. А роса! Роса яка! Кришталево-ясна...» Як мало слів! Але як багато променистих почуттів, палахкої радості викликає малюнок цього осяйного, якогось урочистого, чистого і свіжого, як перший поцілунок, ранку! Це і є ознакою справжньої, високої поезії.

Ось і ліс. Дуби, дуби. Ну, розходьмось живо. Хай покажуть нам гриби, Хто із нас щасливий.

   Яка чудова лісова казка! Ліс повен чар, духмяних пахощів, пташиних співів, повен життя. Замість того, щоб збирати гриби, мрій-ник-поет жадібно вбирає в себе несказанну красу ранкового лісу, його звуки. От уже й корзинка випала з його рук. Сестричка трохи гнівається на свого брата-дивака: «З таким гриби шукати - горе. Кого він кличе в лісі тут?» Але нічого не вдієш: поети трохи не такі, як всі люди. В царствено прекрасному лісі він бачить такі чарівні картини, що захоплюють дух, навіюють поезію:

  

дива оивт творяться круг мене. Ось у лісі озеро з явилось, І зозулин льон пославсь навколо, І спурхнула сойка дрібнокрила.

   Юний поет замилувався так, що «в лісі свої очі у білих мріях розгубив». А й справді, було від чого «розгубити очі»: він в замилуванні споглядає зелену папороть, сон-траву, беладону, кущі вовчої ягоди і ліщини і ще безліч рослин, які можна побачити тільки в лісі. Населений він і живими істотами, у кожної є своя робота, свої клопоти й турботи, бо ж попереду довга зима: «Назбирав на спину диких грушок І додому йде їжак поволі, Може, він на зиму їх насушить...» А неподалік «Позіхнула стомлено росянка, Наловивши мушок, стала їсти», «Кріт нарив землі чотири купи, А на них вужі лежать холодні». Прекрасна пейзажна лірика! Цей вірш мені навіює такі настрої, як поема Лесі України «Лісова пісня», або знаменита картина Шишкіна «Ранок у сосновому лісі». Природа - першопричина і поезії, і краси, вона духовно наснажує людину, очищує її душу від дрібних повсякденних турбот, будить її уяву безкінечними загадками земного буття, своєю поетичною таємничістю, глибиною, невичерпністю.

   І ще кілька чудових прикладів персоніфікації природи: «Надворі вечір бородатий гаптує ночі паранджу», «Темна ніч деревам шепоче: шу-шу», «Грає сонце, мов скрипаль» .

   В поетиці А. Олійника людина і природа постають в органічній цілісності, взаємно доповнюють одне одного. Його пейзажна лірика хвилює, надихає, додає снаги, чарує красою, полонить душу, вселяє в неї спокій і розраду. Перша ознака справжньої хорошої поезії ~ це бажання прочитати її вголос у колі рідних, близьких або друзів. І я щодня, коли писав цю книгу, читав її сім'ї - дружині, синові, доньці. З виразу їхніх облич бачив, що пейзажна лірика Анатоля Олійника дійшла до їхніх сердець, схвилювала, в нашу душну міську квартиру долинули духмяні пахощі рідних просторів, грайморя їхніх лісів, полів, гаїв і садків, лип і гречок, пасік, бузку і жасмину, жовтої і

  

ої акації, полину і чорнобилю, чебрецю і блідо-рожевих півоній. Поет зумів вийти за межі традиційних для його часу тем, фальшивої патетики та риторики, що, безумовно, тільки підвищило художню вартість поезій у його творчому доробку. У щирих, хай і не завжди витриманих на рівні найвищих поетичних досягнень його юнацьких віршах постає чиста, світла, чесна і чуйна душа, яка вболівала за долю народу, своєї багатостраждальної вітчизни.

   Лірика Анатоля Олійника лягає на папір легко й невимушено, без якихось внутрішніх зусиль, бо вона є станом душі поета.

   Молодий автор шукає і знаходить яскраві й свіжі епітети, мета-

фори, образні вислови, без яких немає істинної поезії. їх у нього

справді багата палітра, щедре розмаїття: «Заніміла десь пісня зажу-

рена - горобиної ночі краса», «Снується, рветься злотна пряжа ді-

вочих вигшеканих мрій», «Гудуть, летять аероплани, часу нового

голуби», «Замерзає юних мрій тремтіння», «Ковтав паротяг нена-

жерно простори», «А однорукі семафори лише роззявили роти», «На

жита злітає сонячний привіт». В нелегких творчих муках поет шу-

кає свіжих інтонацій свого голосу, лаконічних, аж до афористично-

сті, сконденсованих рядків, що розкривають перед читачем справді

цікавий, захоплюючий світ художнього слова. А це вже є ознакою

високої поетичної культури, свідчить про пошук повноцінного і

повнозвучного слова, здатного сколихнути і схвилювати душу чи-

тача, змушує його глянути на світ, на все, що оточує нас, не байду-

жим, холодним, а теплим, одухотвореним зором, митця, поета, ху-

дожника.    "

   Анатоль Олійник чудово володіє внутрішніми римами та іншими засобами музичності вірша, які завжди підпорядковані в нього внутрішньому змісту, упивається музикою слова, його звуками, дзвінкими алітераціями, плавністю або мінливістю ритму. Часто ритмікою й звуковою інструменте вкою поет прагне передати рух, звуки і ритміку природи. Ось як відповідними звуками, алітераціями на «с», «ж», «з» поет передає посвист зимової хуртовини, смуток за коханою в сніговий день:

  

Ні листа від тебе і ніяких чуток. По снігу до тебе рушу босоніж, Принесу тобі я мій вечірній смуток, Посивілий смуток наших роздоріж.

 

Піде і зі мною сніжна хуртовина, По дорозі танці дикі заведе... Я прийду до тебе, хоч під снігом згину, Чуєш, хуртовина реквієм гуде.

   Творчий доробок Анатоля Андрійовича засвідчує, що із плином дат од нього можна було сподіватися справжніх поетичних шедеврів, що збагатили б вітчизняну літературу. Уже ранні поезії А. Олійника обіцяли майбутні високоталановиті художні відкриття. У них багато оригінальних цікавих творчих знахідок, жива й барвиста мова, яка відзначається лексичним і фразеологічним багатством, прагнення до стислого і лаконічного вираження поетичної думки, коли словам тісно, а мислям просторо, вміння через, здавалося б, прості, незначущі речі передати великі, глибокі думки й почуття. Тож доводиться ще й ще раз гірко пожалкувати, що життя й творча доля багатообіцяючого поета склалися так трагічно, що так рано він пішов в обитель Бога.

   Хоч і небагато, але у Анатоля Олійника є гарні переклади з російської та каракалпацької мов. У першій його поетичній збірці «Вітрила напнуто» мене особливо вразив прекрасний переклад А. Олійником щемливого єсенінського вірша із, здавалося б, прозаїчною назвою «Корова». До речі, в ранній поезії А. Олійника вчуваються відгомони лірики гідного спадкоємця пушкінської слави Сергія Єсе-ніна. Про любов до цього поета, що зародилася ще в дитячі літа, він пише в одному зі своїх віршів:

Я плекаю, ношу тебе змалечку, Як плекає ріка комиші.

Якщо вже говорити про відгомони у А. Олійника інтонацій цього поета, а також Сосюри, Олеся, Северяніна, Бальмонта та інших,

 

то Станіслав Тельнюк дуже слушно наголошує на тому, що все «це лише сліди плідного навчання, це все творчі перегуки», притому в своїй рецензії останні два взяті в лапки слова підкреслює.

   Але я надаю читачеві, любителю поезії змогу самому оцінити переклад А. Олійником єсенінського вірша, порівняти його з російським текстом, аби переконатися, що українська його версія точно передає дух і настрій цієї поезії Єсеніна.

С. Есенин

КОРОВА

Дряхлая, шпали зубьі, Свиток годов на рогах. Бил ее вьігонщик грубьій На перегонньїх полях.

 

Сердце неласково к шуму, Мьіши скребут в уголке. Думает грустную думу О белоногом телке.

Не дали матери сьіиа, Первая радость не впрок. И на колу под осиной Шкуру трепал ветерок.

Скоро на гречневой свее, С той же сьіновней судьбой, Свяжут ей петлю на шее И поведут на убой.

Жалобно, грустно и тоще В землю вопьются рога... Снишся ей белая роща И травяньге луга.

А, Олійник

КОРОВА

(з С. Є се ні на)

Здоєна. Випали зуби. Реєстр життя на рогах. Бив чередник її дубом На перепалих полях.

Серце нечуле до шуму, Гноєм услалась земля. Дума журливує думу Про білоноге теля.

В матері сина віднято, Радості першій кінець. І на кілочку розп 'яту Шкуру гойда вітерець.

Скоро. І взнать не зуміє, Синова доля вже жде. Зв'яжуть петлю їй на шиї, Різати хтось поведе.

Жалібно, журно, без слова В землю рогами уткне... Сниться їй біла діброва, Сіно лугів запашне.

   Анатоль Андрійович Олійник дуже рано збагнув своє покликання і без найменшого вагання обрав собі захоплюючий, хоч і нелегкий курс в неосяжному житейському морі, яким мріяв іти усе життя. Це курс на таємничий острів за назвою Художнє Слово, де зариті золоті скарби справжньої поезії, які треба добути тяжким, ненаситним трудом. Збираючись на їх пошуки, молодий Анатоль пише вірша, що дав назву його однойменній посмертній збірці. Отже, курс і мета твердо визначені, якір піднято:

  

Вітрила напнуто - пливімо! Матрос не зрадить мій ніде. Вітрила напнуто - пливімо! Стоїть на скелі юний день. Зовуть мого матроса Слово, А наше серце - океан. Зовуть мого матроса Слово, Що знає силу бур Іран. Нехай це човен паперовий — Йому ж дістатися мети! Нехай це човен паперовий — Йому пливти, пливти, пливти...

   Але сталося, на жаль, так, що співець посеред подорожі в сонячну країну поезії випав із човна, не доспівавши своїх пісень, котрим, як він сам зізнався, у нього не було дна. А незрадливий, моїугаій матрос Слово дістався мети, під напнутими вітрилами крізь бурі привів до берега української літератури човен із співучими віршами чарівного лірика із Борзни. І човну з його ніжною поезією пливти, пливти, пливти!

Москва - Митищі - Вінниця 2005 р.

 

 

 

 

МИЛИЙ. УСМІХНЕНИЙ ОБРАЗ

Анатоль Олійник у спогадах і роздумах українських письменників

 

Зіновій Віденко,

поет, прозаїк, драматург

Слово про поета на вечорі пам'яті з нагоди 70-річчя від дня народження А. Олійника у Борзні в листопаді 1972 року

СВІЖИЙ ГОЛОС БОРЗНЕНЦЯ

   Пригадую, 1927 року з'являється у нас в редакції журналу «Червоні квіти», де я працював, 25-річний красень, я це щдкреслюю, скромний, аж до дитячої сором'язливості, Анатоль Олійник. І він навіть не сідає, кажучи: «Та нічого, я постою, це я приніс вірші». Запам'яталося, що вони були писані чогось зеленим чорнилом. Чомусь він полюбляв саме цей колір. Ми теж писали вірші, аж поки не зрозуміли, що декому з нас треба кидати, бо хлопці пишуть краще.

   Зразу ми почули свіжий голос молодого борзненця. Він друкується вже в жовтневому числі журналу. Я пригадую, бо ми якраз готували урочистий двадцятий номер «Червоних квітів», в ньому надрукований вірш, який я тримав у рукописі і готував до друку. Це був вірш «Заснуло поле».

   Коли з'явився у нашому тогочасному столичному Харкові Анатоль Олійник, я був молодший за нього на цілих вісім років. Я тоді ще був підлітком, було мені 17 років, а йому - 25.1 все таки якось ми одне до одного потягнулися душею. І я вдячний долі, що вона дала мені такого старшого товариша.

   Як житель столиці я мусив якоюсь мірою доступними мені засобами знайомити цю невсипущу відкриту душу з новим для нього містом. Як губка, всмоктує він все нове. Ось ми пішли на свіжу ще могилу Василя Блакитного (у 1927 році два роки, як було його поховано). Захотілося піти на Холодну Гору, де була школа червоних старшин імені ВУЦВКу. Ходили ми з ним до Будинку літератури імені Блакитного, де бували М. Горький, В. Маяковський, Мате Залка, інші відомі письменники. З якою невситимою жадобою він все вбирав! Шко-

  

І$а.~ сказав» - що влітку я не зможу приїхати до Харкова. Саме тоді •рків зустрічав Максима Горького. Ми ходили з ним по Профспілковому саду. Пізніше, коли він навідався до міста вдруге, я показував йому трибуну, з якої виступав Горький, і ту алею, по якій на руках несли Горького робітники Харкова до трибуни, де він мав виступати. Показав Йому редакцію, куди приходив Володимир Маяковсь-кий, читав нам свої вірші. Тут же й з Сосюрою знайомство відбулося. Сосюра дуже Олійника любив і шанував.

Ще мені пригадалося, коли ми готували на 1928 рік, це може зараз прозвучати наївно, 5-річний ювілей журналу «Червоні квіти». До себе ми ставилися непогано, краще, ніж цього заслуговував тоненький піонерський літературний і громадсько-політичний журнал. Авторів наших ми шанували і себе не забували, друкували і свої портрети дуже-дуже рано. Кажу Анатолю Олійнику, треба, щоб був і твій портрет. Каже: «Та що ти, - господь з вами, який портрет?» Я наполягав: «Ні, Анатоль, треба мені, я готую матеріал, ми вирішили показати дітям, а який же є з вигляду Поліщук, Павло Усенко, Павло Тичина і Анатоль Олійник, який частенько у нас друкується». Він же ж відмовився. У архіві сина поета зберігається і мій лист, у якому я нагадую: «Анатолю, що ж ти не надсилаєш фото? Ми ж не можемо здавати номер журналу без портрета». І насилу буквально вирвали у нього фото. Я вже не кажу про те, що мавши вже чималий доробок, як на наш час, коли нинішній молодий поет збере десятки два віршів і вже несе до видавництва. А Анатоль Олійник, стільки написавши, а мабуть, же ще й не все зібрано, не те, що не добивався книжки, і гадки про це не мав. Такою мірою був скромний наш друг Анатоль Андрійович Олійник. Це урок великої душевної чистоти і великої скромності.

   Наступна книжка Анатоля Олійника повинна бути і більшою, і повнішою... Хай же на хвилях поезії долинає слово чудового поета, незабутнього Анатоля Олійника, до широких читацьких мас...

  

«Я^еЙ» Є^^9 Є$5і1лЙ!>

Степан Крижанівський,

поет, критик, літературознавець

Слово про поета на вечорі пам'яті з нагоди 70-річчя від дня народження А. Олійника у Борзні у листопаді 1972 року.

«МИ - ПЕРШІ ІСКРИ І НАДЙ...»

   Анатоль Олійник був одним з перших тих «культуртрегерів», тих носіїв світла правди, освіти у тоді ще темні, неписьменні українські села. Ми всі тоді були молоді. Була тоді гшсьменницька організація комсомольських письменників «Молодняк», яку очолював Павло Матвійович Усенко. Організація видавала однойменний журнал, я теж тоді працював у цьому журналі. Тут друкував свої вірші й Анатоль Олійник. Які були мотиви і теми цієї поезії? Це були бадьорі мотиви будівництва нового життя. Наведу лише одного вірша А. Олійника:

Ми - перші кроки і акорди, Ми дуже юне джерело, Ми щиро, братньо, без погорди Ллємося в темнеє село.

Ми є творці життя й науки, Йдемо ми сонце зустрічать І в мозолясті дужі руки Знання, як зброю, передать.

Ми - перші іскри і надії, Ми- чисте серце і чоло... Ми, як струмочки молодії, Ллємося дзвінко на село.

   Нехай ця маленька книжка «Вітрила напнуто» хоч і невеликий вклад у літературу, але він ніколи не забувається і ніколи не нехту-ється. Це - нетлінний пам'ятник, який ставимо ми прекрасній людині, прекрасному поетові, Анатолю Андрійовичу Олійнику.

  

Валентин Речмедін

НЕЗАБУТНЄ

   Ось уже минуло півстоліття, як він, сяйнувши кожному з нас в душу своєю доброю усмішкою, пішов.

   Він пішов, а ми, учні Андрушівської школи колгоспної молоді, що на Вінниччині, довго ще згадували його - високочолого, кароокого. ..

   Я бачу, як входить він вперше до нашого класу і, сідаючи на першу парту, починає читати вірші:

Ми - перші кроки і акорди. Ми - дуже юне джерело, Ми щиро, братньо, без погорди Ллємося в темнеє село.

Ми є творці життя й науки, Йдемо ми сонце зустрічать...

-        Це чиї вірші? Ваші? - запитує несміливо котрийсь із нас.

   - Так, юний друже. Я поет і вчитель Анатоль Олійник. Анатоль Андрійович, - назвав він себе, і відтоді ми опинились в полоні його щирої та м'якої мови. Він розповів нам про свою дружбу з Володимиром Сосюрою, про поета Олексу Близька та інших майстрів ще зовсім молодої тоді української радянської літератури...

   - А хто хоче більше знати про Володю Сосюру, прошу зайти до мене.

   Він називав великого поета - Володею, як справді близьку людину. Це нас цікавило, хвилювало, і ми, кілька учнів, зачарованих літературою, пішли до Анатоля Андрійовича. Мешкав він серед села, в будинку колишньої парафіяльної школи, яка стояла на стародавньому цвинтарі. Як сьогодні бачу: шумлять довкола ґудзуваті трьохсотлітні липи, поруч хлюпоче ставок, а вчителеві у вікна зазирають зелені від часу кам'яні хрести. Ми схиляємось над круглим столиком, на якому стоїть облямоване фото усміхненого юнака: Володи-

Е

р Сосюра, - той, що пише такі гарні вірші, пісні якого виспіву-ь наші дівчата.

   -     Це мій друг - Володя, - стиха каже Анатоль Андрійович і зворушено декламує:

Коли потяг у даль загуркоче, Пригадаються знову мені Дзвін гітари у місячні ночі, Поцілунки й жоржини сумні...

   Якось, коли ми вивчали творчість Мирослава Ірчана, Анатоль Андрійович сказав:

   -     Бачив у Харкові його виставу «Родина щіткарів». Чудова річ! І ми могли б... - запитливо глянув на нас.

Сидимо принишклі, зніяковілі. Що означає: і ми могли б? - То -театр. Там актори, сцена, декорації. Там - режисер... А він уже рішуче:

   -     Ставитимемо «Підземну Галичину». Ось ти, Іване, - звернувся до Бондарця, - гратимеш підпільника. А ти, Дмитре, - начальника поліції. - Цибатий Мізерник згідливо кивнув головою. - 3 тебе, Миколо, вийде чудовий служитель культу... - і Микола Дмитрієв пригладив п'ятірнею свою чуприну....

   На тому-таки уроці й народився наш шкільний театр, а за два місяці, десь у січні 1930 року, ми поставили на сцені сільського клубу «Підземну Галичину», в якій я виконував роль хлопчика Михася.

   З того і почалося. Драмгурток Андрушівської школи з успіхом поставив і «Родину щіткарів» того ж Мирослава Ірчана, і «Кадри» Івана Микитенка, і ще кілька п'єс радянських драматургів. Хоч би де ми виступали - чи то на сцені свого сільського клубу, чи в сусідніх селах, скрізь нас супроводжував успіх, скрізь про нас добре відгукувалися.

   Анатоль Андрійович був натхненним режисером і глибоко відчував час: людям, які стояли на порозі колективного господарю

  

вання, діяльність нашого драмгуртка припала до душі - вона розкривала перед ними нові обрії, кликала їх сміливіш ставати до боротьби за краще життя.

   Цілком зрозуміло, що література стала для нас найулюбленішим предметом, ми захоплювалися Чіпкою Панаса Мирного, Миколою Джерею Нечуя-Левицького, Яремою з «Гайдамаків» Тараса Шевченка. Кожен із нас почав писати вірші, а я на революційні свята читав зі сцени поеми Тараса Шевченка «Сон», «І мертвим, і живим. ..», читав щиро, від серця, викликаючи захоплення в слухачів -моїх односельщв.

   Кажучи про Анатоля Андрійовича, не можна не згадати його дружину Марію Іллівну. Це була ставна, ясночола дівчина з глибокими, смарагдового відблиску очима. Вся парубота нашого класу одразу ж закохалася в природознавство, яке вона викладала і, небавом, ми зрозуміли, кого це Анатоль Андрійович називає в своїх віршах «мавкою», «зіронькою», «царівною», кому присвячує такі рядки:

Ти поклала руки. Голуби на крила. Ти поцілувала: серце, сонце, сни. І блакитні дзвони в серці задзвонили, І зітхнули груди подихом весни...

   Ще пам'ятаю, як йшли ми на станцію Погребище, - Анатоль Андрійович, я і брат мій Леонід, студент. Ішли весело, з жартами, оглядаючи довколишні простори, заквітчані весною, над якими дзвеніли жайвори. Раз у раз Анатоль Андрійович збігав на круте узбіччя, зривав малиново-бузкову квітку чебрецю, нюхав її, і замріяно казав:

   - Якби запахи брали за символ, то символом села був би запах чебрецю - ніжний і тривожний...

   Коли ми підійшли до залізниці й оглянулися - Андрушівка вже ховалася за пагорбами, з ярів визирали тільки верхи садів, кучерявились верби, темними гостряками здіймалися тополі. Вчитель, обійнявши нас за плечі, тихо та задумливо декламував:

Оце й Андрушівка моя. А буде наша, як захочеш.

ЯйсшШим тут собі маяк І в буднє море втопим очі... Тут граф Тишкевич жив колись, Тепер колгосп у цім палаці. Кохана, люба, усміхнись І не лякайсь села і праці...

   Минули роки. Наші дороги пролягли через пагорби та яруги життя, через хуртовини й жарінь, крізь вогняний вир Великої Вітчизняної. Одного разу до мого кабінету в Києві, на Хрещатику, зайшла молода жінка. Ясночола, зі смарагдовими блискітками в очах.

   -     Марія Іллівна! Дорога! Якими вітрами? - і мимоволі: - А як Анатоль Андрійович? Де він?

У відповідь - сльози.

   -     Немає Анатоля Андрійовича. Давно немає. -1 вона розповіла мені про останні роки його короткого, але славного життя. Про чотири останні роки.

   Пізньої осені 1932-го він приїздить у далеку Каракалпакію з чималеньким літературним багажем: його вірші вже з'являються в журналах «Червоні квіти», «Молодняк», він багатий творчою дружбою з видатним українським поетом-ліриком Володимиром Со-сюрою.

   Молодий поет поринув у вир соціалістичного будівництва, яке розгорнулось у степах Приаралля. Анатоль Олійник наполегливо вивчає каракалпацьку мову. Його можна було побачити і в юрті кочівника, і серед рибалок Аралу, де слухає народні бахси під передзвін журливих кобизів.

   Він товаришував з первоцвітами каракалпацької літератури Аім-бетовим, Жапаковим, Аймурзаєвим, Сейтмуратовим, з якими в липні 1934 року і заснував там Спілку письменників.

   Його поїздки до кочівників, у пустелі Устюрта, на безлюдний, закинутий в простори Аралу острів Барса-Кельмес, були першоджерелом оповідань про життя оновленого краю. Це - «Коріння і паростки», «Вони перемогли», «Чигир співає», «Кизкеткен» та інші.

І досі в Турткулі - столиці Каракалпакії - люди старшого поко-

 

Ліни* дивуються та захоплюються його працездатністю.

   Працюючи в редакції «Советская Каракалпака», водночас викладав у технікумі, редагував передачі республіканського радіо. Крім того, працював у Каракалпацькому комплексному науково-дослідному інституті, завідував науковим видавництвом, відповідав за випуск його друкованого органу - «Соціалістичне будівництво в Каракалпакії».

   Пробираючись крізь густі хащі саксаулу, тугаїв, ступаючи впевненим кроком берегами Аралу, незмінно складав вірші. Там він і написав своє, повне віри й надії «Вітрило напнуто». (Цей вірш був опублікований в збірці поезій Анатоля Олійника під однойменною назвою, яка побачила світ І 971 року турботами його сина - московського інженера Олега Олійника, з моєю передмовою).

Та пливти йому більш не судилось.

   Син України Анатоль Олійник увійшов у вітчизняну історію як один з будівників соціалістичної культури далекого братнього народу Каракалпакії.

  

Станіслав Тельнюк

«Цікавий був поет, цікава була людина...»

Із рецензії на збірку вибраних творів Анатоля Олійника (видавництво «Дніпро»). Друкується вперше.

  

   ...Його поезія та проза - мов щоденник молодої людини 20-х років, щирий щоденник нездатного до мітингування сільського вчителя, досить таки незграбного інтелігента, який чесно виконує в глухій провінції свої нелегкі обов'язки: навчає дітей, організовує самодіяльність, пише вірші і п'єси до свят. Ця людина сприймає нове життя відкритою душею, без якихось там комплексів. Паростки нового на селі і в місті сприймає вона з радістю, але по-селянськи розсудливо, без «Ура!» та «Хай живе!». Тим-то майже не знайдете у А. Олійника декларативних загальників на теми, скажімо, суцільної колективізації чи індустріашзації. Просто всі оті «високі матерії» він подавав через показ зовні невиграшних деталей, мотивів, настроїв, нюансів -і саме цим, буденним життям, поданим без «педалювання», він для нас і цікавий, і неповторний. Це не означає, що Анатоль Олійник цурався романтики. Перечитайте його вірші про кохання, про природу! Але ця романтика теж була без «педалювання» - якоюсь по-сільському соромливою чи, сказати б російською мовою, «застенчивой». Сільська естетика заперечує крайнощі, вона вимагає від митця співмір-ності у всьому, різні надмірності сприймалися б як безсоромність, нетактовність, намагання виставитись перед усіма. Тому ж то й Анатоль Олійник не дозволяв собі надто вже великих новацій у поезії, надто вже карколомних образів, ритмічних варіацій тощо. Хоч його поезія не є одноманітною - ні ритмічно, ні образно, ні настроєво...

   І отак, перечитуючи поетичний щоденник сільського інтелігента Анатоля Олійника, проймаєшся буднями 20-х років, про які нинішні покоління дуже уважних читачів та літературознавців знають з натужно-ентузіастичних поезій молодняківців, вуспівців, плужан,

  

ршгаївшв - і які, оті оудні, а не крикливі вірші про них, виявляється, були не такими вже й примітивно одномірними, як можна подумати. Але так ви скажете тільки тоді, коли вчитаєтесь у вірші А. Олійника, коли сприймете його «застенчивую» поетику і почнете судити поета не за законами колишньої чи теперішньої моди, а за законами його самого. Можливо, ці закони не є найкращими (як на наш погляд), але вони мають право на існування. А отже, Й поезія, творена за такими законами, має право на обнародування...

   Якраз у ті бурхливі роки, коли літератори в завзятих суперечках чубилися на тему, як показувати сьогодення, чубилися - і показували його то плакатно-рожевим, то чорно-безнадійним (і те, і друге було, зрештою, далеким від правди!), Анатоль Олійник писав про реальне село з його тисячами ніби й непомітних проблем, писав про реальну любов до коханої дівчини, не приховуючи ні сумнівів, ні захоплень, ні радощів, ні печалей.

   ...Поезія Анатоля Олійника має цінність для сучасного читача і своїми формальними шуканнями та знахідками (чимало з його строф могли б стати чудовими ілюстраціями до «Словника літературознавчих термінів», а для багатьох із них довелося б, може, й нові терміни придумувати)... Я говорю про формальне шукання та знахідки тому, що це - культура вірша, культура, яку нам необхідно знати! Не секрет же, що в роки культу особи Сталіна, в застійні брежнєвські роки ми часто-густо не дбали про високу культуру вірша...

Проза Анатоля Олійника - це явище, і явище небуденне. Вона високо поетична, енергійна, образна, глибока ідейно. Вона перегукується з прозою Гната Михайличенка, Миколи Хвильового, Григорія Косинки. Це надзвичайно поетична проза, це поеми в прозі, які обов'язково повинні прийти до сучасного читача. Серед них найцікавіші і найвитонченіші: «До життя», «На конференцію», «Вулиця», «Спомин Першотравневий», «Сирітка», «Проліски», «Мент». Вельми цікаві також оповідання «Весняна ніч» та «В тюрмі». Оповідання «Аси» - про героїку боротьби з басмачами в Каракалпакії. Це документальний твір, але сприймаєш його як цілком художню

 

річ -1 тільки в кінці автор подає «документальну прив язку» ... Цікавий був поет, цікава була людина.

   Важким, стражденним шляхом довелося цій людині пройти по життю. Хотілося б, щоб справедливість до Анатоля Олійника прийшла бодай через півсторіччя. Це наш обов'язок - видати гідну його таланту книгу і повернути його творчість народові.

Березень 1988 р., м. Київ

 

Проза Анатоля Олійника

 

 

Поеми в прозі

 

СПОМИН  ПЕРШОТРАВНЕВИЙ

    Сьогодні Перше травня, але не той настрій, не ті думки, - не торішніЩСьогодні на вулиці грязько і якось непривітно. Сама весна цього року така непостійна і дощиста. А торік...

    Торік, пам'ятаєте, на перше травня ви одягали лаковані «лодочки», на ваших схвильованих грудях красувались уже троянди. Всім знайомим і незнайомим ви весело всміхались.

    На площі було безліч людей, які голосно ляскали промовцям, що говорили по-весняному.

А тепер...

Я згадую.

   Мене розбудили звуки фортеп'яно. Не одіваючись, я підкрався до дверей і трішечки відчинив їх. Гадав, що грає Майка, але то грав її батько - піп. І грав щось молитовне, а не радісне, не бадьоре. Він завжди вранці любив сідати за таке ж як і сам старе фортеп'яно і грати молитовні мелодії. Лице його бліде, загострене. Довге волосся, ще не заплетене в кіску, розсипалось по плечах і нагадує розплетені коси Майки. Тільки от кінчики лежать у нього просто і не кучерявляться. Піп цю ніч, здається, не спав. Він грає щось молитовне, але в його погляді і рухах почувається вчорашня схвильованість.

   Вчора за вечерею я згадав, що завтра в місті святкуватимуть Перше Травня, і якраз з цього наші розмови перейшли на політичний ґрунт. Бідна Майка, я почував її розгубленість. Вона не знала, що буде краще для неї, чи коли я буду погоджуватися з поглядами її батька, чи коли буду сперечатися, не дивлячись на те, що я гість, що-та, одним словом, люблю Майку і таке інше.

   З початку «політичної» розмови Майка зблідла і, приймаючи посуд, розбила дві миски.

   Коли я вже став легенько сперечатися - попадя гукнула на Володьку, але той продовжував уважно слухати і вагався ще,  на який бік ступити.

-        Володя, спать.

А Володчині очі сміялись: не піду.

    - Владимір. (Мусив хлопець коритися, бо Владимір не Володя. Пішли. Попадя грюкнула дверима і більш не поверталася.

- Любуєтесь моїм синком - комуністом майбутнім.

    - Да. (Да, візьме колись він тебе за бороду, скаже: Навіщо ти породив мене, водолаз, - промайнуло в мене в голові).

   Глянув я на Майку, і чогось стало сором. Вона удавала, що читає, але я знав, що перед нею тільки безліч літер і більш нічого.

   Шкода мені таких і разом вабить до їх і злість бере.

    -    І ви, молодчику, (це я молодчик) теж зіпсувались, а може, пробачте,  ви й зроду такі...

Піп глянув на Майку,  і я зрозумів його погляд.

    - Але будьмо більш об'єктивними. Чим я, власне, зіпсувався?

    - Нате вам і об'єктивне. Об'єктивно - вся молодь зіпсована. За прикладом далеко йти не треба. От і мій синок зовсім розпаскудився. Ви бачите в цьому звичайну батьківську обережність, але ви, як студент педтехнікуму (які тепер технікуми) знаєте, що сприяло цьому. Оточення. Так. А прийняли ви до уваги оточення? Ми ж живемо на селі, далеко від міста. В селі ідилія. Хе, н-да, нова ідилія. Ви навіть долад-ньої   пісні   не   почуєте.   Всі   пісні   тепер,   коли  не

    -

єврейським мотивом (він так називав революційні пісні), так майже всі розпутні, соромницькі, і мій синок... залюбки їх виспівує.

   Двері тихенько відчинилися, і Володька, погрозивши мені пальцем, сів на канапці прямо за спиною батька. Він зараз такий маленький,  чорноличенький.

Коливає ніжками з радости, що прийшов непомітно.

   Я почував себе ніяково. Помалу росла злість, швид-че виростала рішучість.

   - Послухайте, товаришу, (це я до попа. Той тільки усміхнувся, але як) ви звертаєте увагу на дрібниці, але ці нікчемні палічки ніяк не пошкодять рухові могутнього і необсяжного колеса історії, власне, революції. Воно котиться чим далі, тим дужче і шви-дче, і чому судилось вмерти під ним, те вмре, і вмре з безславним кінцем, і навіть гидко здохне.

   Я навіть встав і почав ходити по кімнаті. Довго і гаряче говорив «молодчик». Я почував себе задоволений і сам, правду кажучи, не сподівався за собою такого красномовства і рішучості.

Нарешті піп не втерпів і рішуче встав.

   -     Тут не площа, мітингів не потребуємо. Бачу, що ви єврейський Цицерон. Раджу вам: лягайте спати, коли охота ще до ранку бути в моїй господі, а завтра можете і в нас на селі збирати мітинг і...

   Піп повернувся до дверей і побачив Володьку. За два кроки був коло нього і безжалісно скуб за вуха.

- Маріє, а ти спати.

- Добраніч...

-        Добраніч. Я таки залишусь у вас. ...Довго за стіною чувся плач Володьки і погрозливий шепіт.

На хвилину до мене приходила Майка, але не сказала

нічого. Я теж. Груди її хвилювалися, і в них чулося затаєне ридання*! Промовила б вона одне слово, і ридання б прорвалося. Я знав те слово - край.

    Зараз піп грає щось молитовне. Довге волосся нагадує мені розплетені коси Майки. Тільки от кінчики попового волосся не кучерявляться, як у неї. Я тихенько повернувся до ліжка і став одягатися. Не поспішаючи одігся і голосно кашлянув. Піп, почувши ка-шіль, зоставив мелодію нескінченою, і звуки старого фортеп'яно ображено замовкли. Умився і вийшов до вітальні. Всі були такі ж ввічливі, але почувалась штучність і захованість.

Попадя запросила до чаю і навіть пожартувала: - Самовар сердиться. Кава надулась. Одвідаємо. Було годин десять.  Володька швиденько випорожнив свою шклянку і  десь  зник.   У попа закотилась пола ряси і я побачив рябі пасисті штани.  Чогось стало смішно і весело.

    Піп мало приймав участь в балачках. Здавалось, він чекав, коли ж нарешті я залишу його господу. Далі встав і сів за фортеп'яно. Співав тихенько «з журбою радість обнялась».

    І от тут сталось те, що поставило велику крапку. В кінці саду почулась пісня: «Смело, товарищи, в ногу».

   То був Володька і душ сім підлітків товаришів. Наші очі повернулись туди. Володька високо тримав червоний стяг (я пізнав в ньому Майчину хустку), ось, здається, він щось каже до хлопців, бо пісня затихла. Володька скінчив промову, на яку обідрані товариші його голосно крикнули: Ура-а...

   Піп перестав наспівувати. Чоло йому насупилось. Пальці затремтіли. Ще кілька хвилин, і вся компанія зупинилася біля балкону.  Ось на балкон зійшов Во-

  

вкою. Але то було на один мент.

Володька якось чудно трипнув головою і почав:

   - Гагрешите пригетствовать вас з великим Первое Мая. З празником Пегвое Мая. Ето празник труда и всех трудящих. - Він на хвилину замовк, мов щось пригадуючи.

   - Ето пролетарський праздник, а потому долой буржуїв і паразитів і да здравствует Ленін і... Троцький.

Хлопці крикнули: ураааа!

   Попадя дивилась на попа, а піп... підскочив до Володь-ки і високо підняв його... Я гадав... (як зараз смішно), я гадав, що піп поцілує сина-революціонера, але...

   Піп високо підняв Володьку і кинув геть з балкону. Увірвались золоті струни Майчиного сміху, як за годину до цього увірвалась молитовна мелодія старого фортеп'яно.

   Володька підхопився і втік. Хлопці повистрібували через тин і гукали до себе демонстранта ватажка Володьку. Сталась і запанувала неприємна мовчанка. А за парканом залунала пісня:

«Вот поп с кадилою ідьоть І реч такую он ведьоть...»

   Попадя застукала посудом. Майка почервоніла до жалюгідної. Пісню за тином замінив регіт. Хлопці глузували з Володь ки,  гучаючи:

-        Зрадник! Попійчук!  Кадило!

Демонстрантів не було. Вигуки замінила нова пісня:

І

«Не на до нам монахов, Не надо нам попов.„»

Я попрощався і вийшов на вулицю.

 

Володько,  як ти святкуєш сьогодні Перше травня? Кого «пгиветствуєш»? Майко, жалю гідна...

   Товаришу панотче, що ви сьогодні співаєте? «З журбою радість обнялась», чи ще гірше - може, молитвені мелодії граєте на старому фортеп'яно?

   Ех ти, ображене старе фортеп'яно. Майко, тиха, покірна Майко.

   Ні, Майки вже нема, тепер є Марія Петрівна - жона диякона Хоми.

1924 р., Борзна

 

НА КОНФЕРЕНЦІЮ

   Гуль-Гуль кинула в останнє веселки-очі в дзеркало і всміхнулась. Все зроблено. Тільки задиркуватий носик, ніжно припудрений, здавалося, сердився на пухнаті уста-вишеньки і пнувся до веселкових очей.

Чогось згадався вираз:

«...стенка, стенка, потолок, злектрический звонок...»

Погрозила йому пальчиком і знов всміхнулась. Швидко замкнула кімнату і он уже в кінці коридору дріботять її ніжки. Поспішала на конференцію. Скрізь так манить сонце. Перші блідо-зелені трави. Ось граки мостять гнізда. Граки такі заклопотані, чорні. Тротуарами дріботять ніжки в жовтих скрипучих сандаліях.

   Маленьке хлопча в «будьоновці» бігає по тротуару. Зазирає на нізда, протягає до них рученята. «Будьоновцю» § хочеться піймати чорного грака. Хочеться «будьоновцю» погладить чорного грака, як дома він гладить  попелясту курочку.  Ви знаєте оту

    ота попеляста курочка вперше пила воду оде весною з маленької калюжи?

Але ось він сам пійманий.

   Якась тьотя обнімає «будьоновця»... Зняла «будьоно-вку», гладить червоні щічки.

   У хлопчика коником стрибнуло питання: чия це тьотя. Стрибнуло і зникло, як коник.

    Тьотя ж була ласкава і хороша. І ось хлопчик вже лепече їй, підсьорбуючи носиком, про граків, про попелясту курочку, про неню.

   Граки і неня. Гнізда і пташенята... І в неї те ж буде гніздечко і пташенята. У неї буде такий «будьоновець», і ще... і ще буде дівчинка. Майка... Як буде хороше! Вона вже навіть імена вибрала. Як хлопчик, то...

   Прохожі лагідно усміхаються, зустрічаючи чудну парочку .

   /Але ж треба йти на конференцію. Там сірі стіни, сірі люди і така неохайність... фе!

   - Е, пізно, пізно. Конференція розпочалась. Гуль-Гуль іронічно склала пухнаті уста-вишеньки і частіше задріботіла ніжками.

   «Будьоновець» прислухався до скрипу жовтих сандалій .

   Тим часом сонце крадькома зазирнуло в Гуль-Гуліну кімнату і розбилось скалками на дзеркалі.

   Побігли по кімнаті зайчики. Пошукали і здивовано зупинились: Де ж Гуль-Гуль?

   Дзеркало не відбивало припудреного задиркуватого носика.  З глибини не всміхались веселкові очі.

 

1924 р.

 

ВУЛИЦЯ

(З НАСТРОЇВ І вражень)

 

1

   Вулиця неохайна, як перекупка. Розіклала своє барахло: незграбні хати, череваті клуні, гривасті хліви. Простяглася собі, лежить і не то дрімає, не то про щось марить. І переховує крилаті вісті. Хто приніс такі вісті? Чи вірить їм чи ні?

 

2

   А в неділю скільки людей було на вулиці. Говорив хтось у таких чудних штанях бутилками і посміхались стиха люди. Чоловіки кхекхекали, в бородах весняні усмішки стримували. Хоч довго барилась, та прийшла таки весна.

   Проснулась розхрістана вулиця, а з пазухи - вістка за вісткою, і все радісна, весела, наша. Приїхали солдати з фронту - годі воювати!

   Маніфестація. Зачервоностяжилась вулиця. Музика. Промови.

   - Чого на панів дивитись? Скрізь наші дзьобають, як соняшник.

   А чоловік у чудних штанях: - Дзьобайте їх. Знайте, що з лушпиння не буде соняху.

 

З

   Витрусилась ще звістка чорна, як оселя бідняцька, засмажена вогнем: гинули борці за землю, за волю. Надягала тоді вулиця хустку чорну, а під нею було багато чорних виснажених людей. І ставали тоді навіть на коліна, тоді ставали, коли і сурми і юрба співали:

  

-        Ви жертвою в бою нерівнім лягли. Плакала тоді вулиця.

 

4

   Цяцянками блискучими, тесаками широкими, караме-лями-кулями заплакану вулицю «втішати» прийшли пикаті німці. Поважно, твердо ступали німецькі ноги. І шпеку і яік шнапсу. Шомполів тоді коштували люди. Розпорошувались стріхи, а гриви на хлівах кучерявились. Кучерявили їх німці з гетьманцями. Ласощів шукали таких, як з собою принесли. Стогнала вулиця тихо. Прислухаючись,  слухаючись, уважною була.

 

5

   - Гей, хто в лісі, озовися! А багато там назбиралось. Навіть Настя покинула свого Хвоньку, що до варти державної записався.

   - Журишся, Насте, - жартували хлопці. І ставала Настя веселою, пісні свого села співала. Прислухався ліс. Дивувався. Незнайомі вони були старому похмурому. А голос Настін дзвінкий, соковитий. Не один би німець вщіпнув за пухку рожеву щічку. Та й щіпали таки. До штабу вели та втікла якось. Казали, сам Хвонька набився.

   Зостанеться сама Настя, одійде собі, сяде на пе-ньочку і знов засумує. Вагітна була. Тихенько люлі наспівує. І тягло тоді непереможно на рідну вулицю, під рідну стріху. І не втерпіла. Пішла раз. На призьбі посиділа. Приїхали німці. До Хвоньки. Підкралась, чиркнула сірник під стріху... Вер геть! Айн! Цвейн! Вер! Дрей! Не почує більше ні ліс, ні вулиця пісні Настіної...

  

   А ось на ріжку зататакав кулемет. Не раз по грудях вулиці пробігли гості» Палили хати. Тікали.

    -    Наші! Наші! - Радісно зітхнула, рани гоїла, чепурилась вулиця. Щиро шанувала гостей з лісу. Як дівчина червоними стьожками та квітами заквітчалася. Заспівала весело, надійно - весело. Гнали наволоч далі й далі. Бідаки землю ділили, до праці брались, плуги глибоко, глибоко в землю впоринали.

-        Наша земля, наша.

   Просуне по під тинню куркуль і заховається. І розважали вечорами вулицю співи. Надійно-весела була вулиця.

 

7

   Аж ось ізнов надягла ти чорну хустку. Затихли співи. Жвавіше підстрибують куркулі. - Близько!.. Жадібно накидалась вулиця на газетку, а газетка тхнула пожежами, кров'ю. Близько... Прощались нашвидку. І знов у ліс. І знов виряжала вулиця нових Грицьків, нових Насть. Деникін. Не бачила ще таких вулиця. Шкулиться боязко. А Деникін прийшов з подарунками.

 

8

   Подарунок перший: На рожку вулиці п'ятеро лежить. Сплять. В одній білизні. Не збудим.

   Подарунок другий: Дівчино, дівчино, хто тебе обіймає? Наречений? Молодий? Мати скорбная, тебе примусили дивиться.

   Подарунок третій... На віщо рахувати. Багато, багато   подарунків.   І   ось   подарунок...  Вишенька.   Вся  в цвіту білому на вулицю виглядає,   на паркан зіпнулась.   Медальйон   їй  повісили.   Дівча  кучерявеньке. Підпис короткий,  ясний:

- Жиденя.

 

ИШоли такого не було на вулиці. Гарцювала кінно-• Валялись трупи. Горіли хати, клуні, хліви, худо-І  Ляскали рушниці,   кулемети.   Розпачливі крики, йки. І разом уривок: Здобудем людських прав...

   А зараз вулиця рани зализує. Як перекупка, розіклала своє барахло і не то марить, не то дрімає.

   В дрімоті згадує, в дрімоті бачить. І переховує крилаті вісті.

1924 р.

 

ДО життя

(читав на вечорі С. Тельнюк 1972 р.)

«Молодого, молодого, Молодистого...»

П. Тичина

Звичайнісінько дивилося сонце. Ні, навіть пекло сонце - бо були жнива. А на греблі верби плакали.

Ми йшли греблею, і вербові сльози капали на розпечений пісок і На труну.

   Далеко за греблею, там за соковитою зеленою лепехою, в розкошланих камишах - тонули жалібні звуки сурм.

Ми несли молодого забитого комсомольця. Молодого,  молодого...

   Не бачили ви на наших очах сліз. Наші лиця не були бліді.

   Наші очі не були педперезані синіми поясами, наші щоки були рожеві.

   їм бачили, як на греблі верби плакали, але ніхто не плакав з нас.

Ми ж несли молоде соковите тіло комсомольця. Молодого, молодого... Його забили бандити.

І звичайнісінько дивилося сонце на його труну. Звичайним розміреним кроком донесли ми труну до могили.

   Ви не бачили в наших руках ні вінків, ні квіток. Сонце байдуже дивилося на чорний стяг, сонце байдуже грало на багнетах рушниць, що цупко тримали наші руки...

   Ще раз жалібні звуки сурм заплутались там за греблею в комишах.

   Ще раз решта загубилась тут на тополях біля могили і заховали

Молодого,  молодого...

Ви не бачили наших сліз.

Ви бачили наші зуби. Міцно стиснуті білі зуби. Зуби з під червоного поясу губ.

   Вертались ми бадьорим кроком, і спереду колихався вже стяг червоний.

Не плакали жалібні сурми.

Ми вертались з бадьорим маршем.

Тільки верби на греблі плакали. Спека була.

Жнива.

І дивувалися ви:

- Весело вертаються,  мов з параду. Хе... Хіба це люди...

Ми ж повертали до боротьби,  до життя Молодого,  молодого. Молодистого.

1924 р., м. Борзна

 

ПРОЛІСКИ

?Толя вирішив налягти на математику. Так він рішу-к вхопився за формули, які до цього часу безладу акопичувались за кожну лекцію математики. Ось зараз він сидить блакитній альтанці і напружено розбирає щось заплутане.

   На високому завжди безжурному чолі лягли глибокі зморшки, довге волосся скуйовдилося, очі нервово вхромились.

   Зараз весняний ранок. Тільки ще зійшло сонце і проснулись пташки. Толя не дивиться у віконце і не хоче слухати горобців. А вони так нахабно цвірінькають: цвірінь-цвірінь!.. Цвірінь-цвірінь!. . І зграями перелітають з місця на місце. Один горобець...

   А олівець бігає, бігає... Число за числом... Трісь!.. і поламався. Толя має йти до хати, аби підстругати... Відчинив двері - і мов хтось осліпив його. Здавалось, сонце кинуло на нього добру в'язку променів, що летюче розірвали перевесло і от золотосяйно розсипались промені по блідому лиці. Але мало й того! Промені запорошили очі.

Толя на деякий час зупинився на порозі, як сліпий. Закрив очі рукою і всміхнувся крізь пальці. - А ну його до дідька... Не піду! - і з розхристаним комірцем тихенько пішов по вузенькій доріжці в зовсім протилежний бік від хати. Ось квітник. Час вже й квіткам розцвітати. Запізня цього року весна... День сонце, день дощ...

   Коли б оце квітки, назривав би їх оберемок і поніс би далеко, далеко... А куди там далеко! . . Вся далечінь міряється в кілька десятків кроків. Яка ж вона хороша! Хо-о~йося... Один усміх і...

Толя уже сердиться. Струни... струни в неї не якої будь балалайки.  Торкни,   і забринять ніжно, ніжно... Підняв голову і подивився на небо. Таке чисте, таке блакитне і надійне.

-        А до дідька смутку! Весна... «Весна - а Весна - полоняночка»...

   Під ногою хруснула суха гілочка. Бідна суха гілочка, твої сестри укриються зеленим листям, на твоїх сестрах будуть...

   Нагнувся. Хотів підняти суху гілочку. Нагнувся за сухою гілочкою і побачив блакитні-блакитні проліски... Припав на коліна і зривав, зривав.

«Перший пролісок блакитний, Першу квітку весняну Шлю тобі, моя голубко, У далеку сторону...»

   І нащо Олесь це сказав за нього? Він понесе їй проліски блакитні.

   Бідна суха гілочка, ти звернула його увагу на проліски, і він забув. Забув свій жаль до тебе, до тебе, що скаржилась у нього під ногою. Забув.

   Він поніс блакитні проліски. Він не згадає їй про суху гілочку, яка тріснула у нього під ногою і тим звернула увагу на ці блакитні проліски, що ось вона вже приколює собі на груди.

 

СПЕКА

   -     І сьогодні, і сьогодні не буде. Не пішле бог дощику, - сумно казав дід Омелько, безнадійно дивлячись на блакітне небо.

   Земля порепалась, стомилась, питоньки хоче... Дощику б. Согрішили.  Господи.

  

    гатлата Омелькова голова схилилась на розхрис-іі засмажені груди. І не хотілось грішному Омель-

Йі заховати 11 від сонця.

  Хай, хай пече, 'акі ж патлаті клени звісили одчайно листя і теж, іається,   вже  не  сподіваються дощу.  Скрізь тихо, скрізь така втома, а над усім там високо, високо в блакітному небі немилосердне сонце. Десь далеко закувала сполохана зозуля,   і мов засоромилась свого кукування - замовкла. Стара Омелянка задумала була, Ю як крикне зозуля дванадцять разів (12 апостолів >жих)  і спиниться,  тоді буде дощ. Баба налічила тільки три рази - ку-ку-ку, і теж Ювкла. Значить, не буде. Але...

    -    Господи. Яка ж я дурна. Зозуля крикнула тричі, а бог же в трьох лицях, - прошепотіли засмажені уста, а порепані чорні старечі руки хреста на зморщене чоло поклали.

Через кілька хвилин Омелькові казала:

    -    Ти йди по тій вулиці, а я по цій. Загукаємо людей, підемо до попа. Та з охристю на жита. Буде тоді, Омелечку, дощик, - і баба навіть по голові погладила Омелька.

Омелько,  як клен,  патлатий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сі

 

* * *

 

   Отець Василь напився чаю і ліг відпочити. Старість, знаєте, та й повненький, нівроку йому. А на дворі ТАКА спека, що хоч до льоху лізь. Попадя попінькала НА фортеп'яно, впотіла та й собі в темненьку кімнату.

   Довго хіба спатимеш під таку спеку. - Проснулись. Попові снились його молоді роки. Не годиться ТІЛЬКИ розказувати,  що саме.

 

 

бу

Ні

 

Згадав щось  і,   коливаючись,   як індюк,   пішов до світлиці. Там висів барометр. Глянув і здивувався.

   -     Ідея, біс його матері. Та завтра, а то, може, й сьогодні буде дощ.

   Вдарив себе по жирних стегнах і тихенько вилаявся.   Збудив  попадю  і,   штовхаючи в  ніс барометром, наспівував: $щЗрі, матушко,  голубице моя.

- Ну, що... Ну лягай... та тихше...  (спросоня та) .

   - Куди лягай. Старе опудало. Тобі повилазило, чи що. Дивись... Дощ буде.

- Сам ти нікуди не годишся. Ну що ж, як дощ?

- Дура. Треба молебен, авторитет. А біс його ма...

   - Ти розумієш, треба когось надоумити, щоб люди прийшли просити молебна.

   Нарешті попадя таки зрозуміла. Пішла тоді до річки. Діти там полоскалися. Здалеку забачили попадю, поод-верталися голісінькі і давай попадю знимати на патре-ти. Подумайте. Баби полоскали щось. Зробила своє діло.

  

  

   А піп чепурився біля дзеркала, блаженний вигляд своїм заспаним очам підбираючи.

   Ось покаже він комсомольцям і всім безбожникам -комнезамцям. Пізнають бога в животі, а біс його мамі.

   В кухні поповій хтось несміло шептався, і чути було, як на одному місці топкалося кілька пар босих ніг. Піп вийшов до кухні.

-        А що скажете,  парахвіяни?

   -     Батюшечко, - почала, низько вклоняючись, Оме-лянка, одслужіть нам молебствіє, щоб дощику бог дав. З охристю на жита піти б.

-        Еге, з охриетю, - підтакнуло кілька старих голосів. Попові в середині десь залоскотало так приємно, наче...

   - Треба, треба помолитися, та бачте, у район тре-бують, патента знов треба брати. А за що? Доход знаєте тепер який. Цураєтесь церкви, священиків.

   - Од служіть, батюшко, ми все дістанемо, виплатимо за вас, аби тільки дощику бог послав.

   Згодився таки. До кімнати пішов ще раз перевіритися, глянути на барометра. Запевнився в дощі і повернувся до кухні.

   -     Зараз збирайтесь.   Негайно одслужимо,  а то ще взнають, не дозволять,  і дощу бог не дасть.

* * *

Минули вулиці і вийшли в поле.

   Легенький вітерець перебирав хоругвами і шевулив патлатими чубамию. Голубився до виснажених облич. Ладановий дим мішався з курявою і лоскотав червоні, сині ніздрі.

   Молитовні співи благаюче розривали блакітне небо, голубились до сонця.

   Зупинились. Молилися, сподівалися, вірили. Засмажені уста шептали молитву, порепані чорні руки клали хреста, а очі в небо вхромилися.

Скінчили.

с

   Піп рахував прибутки,   а люди над вечір помітили першу хмарку. А хмарка пухнатіла, росла, ширилась. Леґінь вітер прилетів, налетів з блискавкою, з гро-      ^ мом.   Хтось   суворий  труснув  кленами,   і посипались буйні хрущі. Грім. За блискавкою блискавка. Грім.        З

Дощ. Дощ. Дощ.

   Хлопчика якось на річці дощ застав. Утопився хлоп- іс, чик.

- Ото не знімайте матушку на патрета.

А скільки б то утопилося, якби батюшку зняли. Сила.

Коли спека Р ви знаєте, що таке дощ.

1924 р., Борзна.

 

СИРІТКА

   Сьогодні я прочитав ще одну сторінку з великої книги. Тільки одну сторінку, бо рука не зможе перегорнути далі. Не стане мені до послуг і вітер - бо давно вже він завив кучері на вербах і міг спочивати під ними.

   - Хіба покличу он-те дівча, що задивилось на хвилі, що має такі чисті рученята?.. Хай перегорне сторінку?..

   - Дитинко, люба... Ні, ні... Нічого, нічого... Ну, грайся собі... Бач, які хвилі високі, каламутні... Це так... Я нічого. Не треба, дівчинко...

   Стоїть біля мене дівча. Таке засмучене. На голові віночок. Волошки там, маки свіжо-зірвані. Рученята маленькі стурбовано торкають віночок. Одна то друга. Чепуриться. Соромиться. Чи не цієї великої книги Кривавих Пожеж? Чи сором, що думку мою, майже вгадала: «Хай перегорне сторінку»?

   Вона гадає, певно: - «У дяді такі здорові руки, а от не можуть перегорнуть сторінки... Дядя негарний, жартує з мене».

   -     Дядю... - і знов засоромилась. Маком зачервоніла. Замовкла.

   -     Покажіть,  дядю,  малюночки... Адже там є малюночки? .. - защебетала.

   Задзвонили срібні дзвіночки. Покотились і замовкли десь під вербами.

  НШема тут... нема тут малюночків... - і задріжав я... -Пальцем торкнулось дівча книги Кривавих Пожеж.

   - Ох,  перегорне... А там же на сторінці кров. її забитого батька ім'я. Вона ж - Сирітка.

   - Нема тут малюночків - от завтра будуть, - сказав я і сам повірив своїй брехні.

   ~ А ви, дядю, кажете завтра, і мама, і всі... (знов покотились дзвіночки) , що й тато скоро придуть... а може, й завтра  (і затихли дзвіночки.

   Мовчали. Прислухались. Чекали. Хотілось пити. Аж от забив струмок.

- Дядю, а в мене віночок хороший? До лиця?

- Хороший,  прехороший.

   -     Бачте! А я не знала... Я дивилась, дивилась у воду: хотіла побачити себе у віночку... так вода така каламутна і хвилі ще... Сьогодні я й не побачу... А завтра буде чиста?

-        Буде... Буде...

...Побігло кудись маленьке дівча. Перегорну сторінку великої Книги Я сам Завтра.

АСИ

(переклад з російської С. Тельнюка)

   -     На л-і-т-а-к-и! - співучо, спокійно скомандував ас (Аси - специфічний вираз льотчиків про найкращих пілотів,  майстрів своєї справи)  Семенов.

   Закашляли  три  обшарпані  дідусі  юнкерси й тяжко       д піднялися в повітря.  Там,   забравши висоту, так-сяк відкашлялися,   зробивши   над  Кизил  Тюпе  традиційне       л коло,  підбадьорилися,  на хвильку мовби зупинилися У       л фуркочучім роздумі  на повітрянім перехресті, та й

  

подалися в різні боки - на Каган, на Бухару, на Якатут,

    Кизил Тюпе втомливо чекав. Осінній вітерець переметнув через примітивний авіамайданчик, зирк - порожньо.  Нудно.  Тривожно - й собі на Якатут...

    Чи не од басмачів на розвідку прилітав, щоби й тут застукати літак на змушеній посадці?..

* * *

    Льотчикові Баскакову довелося зробити змушену кілометрів за сорок п'ять від Якатута, який аж кишів басмачами. Басмачі призвичаїлися до повітряних розвідок і знахабніли - почали вправлятися в підбиванні . Машині Баскакова прострілили гвинт. Треба було сідати. Спостерігачеві наказ у гумове вухо: закрити «Льюїс», берегти патрони. Сіли. Лишилося дві обойми по сорок сім куль та в нагані сім.

   Понурі сіро-жовті бархани виблискують на сонці велетенськими лисинами, на яких ось-ось настовбурчиться сталеве дірчасте всередині волосся, що ворушить смерть. Хвилини (а може, то вічність?) минають, та печуть і до того почервонілі від запалення очі та обличчя повітряних розвідників. Нема. Повтікали. Не здогадалися, що посадка змушена.

-        Облиш... Допоможи,  ось...

   Спостерігач відійшов од настороженого «Льюїса» до гвинта...

-        Ні,  нічого не вдіємо...

   Виходу не було. Треба було одному з двох сходити до найближчого кишлачка - там сьогодні вранці був червоноармійський загін... А може, він і зараз там, причаївся в засідці на басмачів. Кишлачок надто вже підозрілий - басмачі в котрий раз замітають у нім свої  сліди... Коли  туди  влітав  по  п' ятах червоний

загін - то бачили сумирних, хоч і в милі, коней, які спокійно жували сіно, дехканів, що спокійно пили собі чай, бачили тих, що тремтливими руками збирали

гуза-паю. Осінь... Звісно, осінь - і салям алейкум, і суцільне бельмейме.   Сьогодні,   коли  пролітали над

кишлачком, тож ледь-ледь підіймали вони гуза-паї і, майже не повертаючи голови,  позирали на літака...

   - Катай, браток... Удвох би ліпше, так ніяк. Сам розумієш.

   - Та що там, - і наче б руку хотів потиснути пілотові спостерігач, та чомусь незграбно струснув нею в повітрі, змахнув махорочний недопалок, що аж обпалював вуста, й попрямував до кишлаку.

   Минуло три години. Спостерігач не повертався. Навколо панувала тиша, і глиняний кишлачок уже потопав у промінні західного але ще розлюченого сонця.

   Ніч упала так швидко, як це вона може робити в Середній Азії. Баскаков з «Льюїсом» вибрався на спинку літака й чекав. Отже, браток не повернеться...

   Чомусь згадалася йому фраза з давно прочитаної якоїсь книжки:

   -     Слова «нерви» та «небезпечно» не повинні бути в лексиконі льотчика... Звісно.

Навіщо ж тоді... Ілюзія. Звісно.

   Під Хівою Дкунаїду всипали.. Піски розчесали широко і глибоко. Більше б сюди оцих гребінців-літаків.

І ніяких там на бархані тіней. Просто так здалося.

   Розсипався Дкунаїд на маленькі групи - тут якщо й є, то маленька. Впораюся,  товаришу Рильський.

Звісно...

   Рильський так само зробив змушену і загинув на вогнищі.  Без крику.  В обвугленому трупі моториста

  

був брудний халат - у рот заткнули. Просто у стравохід забили. Шомполом,  напевне...

?І # ж

   - А тіні справді підійшли. Баскаков беріг кожен патрон, після того, як вистрілив за ніч одну обойму. Він протримався два дні. За кілька днів по тому...

- Ви помічаєте? Я поспішаю...

- Шкода...

   - ...за кілька днів по тому ми знайшли літака, тільки вже без мотора. Мотор потім уже знайшли в пісках кілометрів за п'ятдесят. Мотор басмачі відрубали -та й усе. Й повезли.

- А як же спостерігач?

- Звісно, в тім кишлачкові й загинув...

* * *

   У Байсені, на південний схід від Самарканду, літаки штурмували снігові шапки й гірські ущелини. Кректали юнкерси, повертаючись з двома-трьома стами дірок в обшивці, в шасі. Вітер з ущелин надриває дідусям юнкерсам груди.

   А як же багато вони допомогли! Командир Каракумської червоноармійської групи товариш Шайтаков не забуде, як він, погнавшись за басмачами, що втікали щодуху, опинився в оточенні, серед пісків зі своїм маленьким загоном, лишився з людьми та кіньми без води, без солі, без хліба, у владі роз'ярілого сонця.

   З трьома ординарцями він добирається до Хіви. Тут навантажили літак водою й пальним - і: чи знайти свої основні сили, чи вмерти. На борт літака Шайта-кова взяв ас Семенов. Загін віднайшли. До загону Семенов провів обоз - воду,   сіль,   хліб,  консерви.

Загін вивели і з'єднали з основною групою. З літака Падали бомби й було видко, де шукати басмачів. Семенов буквально брив їм голови.

   -     Я поспішаю. Так, ще... Між іншим, товариш Семенов й досі в Середній Азії. На літакові. Працює в сіль-госпавіації. Уже пролітав 25 років. У подвійних окулярах він,  - свої,  позачергові,  й пілотські.

|р Товаришу начальнику!  Заводити?

-        Так,  так!

   Моторист Джумат Балтабаєв козирнув і вийшов до улюбленця К-5.

- А про себе,  товаришу Покровський!..

   - Що про себе? Почати можна, а закінчити - як? Вам, письменникам, тяжко, кажуть, почати писати якусь там річ, а нам, пілотам, легко злетіти, але тяжко закінчити, тобто сісти. Ніколи. Запам'ятайте про всяк випадок наше пілотське прислів'я: «літати -значить уміти сідати». Це прислів'я ви знайдете і в книжечці Володимира Толстого «Люди, які літають». Перше розповідь у цій книжці про пілота Мельникова. Ми разом з ним на кавказькому фронті в імперіалістичну війну літали.

І знову зайшов моторист:

- Штурвал і Чарджуй чекають!

   - Обов'язково прочитайте. Правдива гарна розповідь .

1934 р.

 

ВЕСНЯНА НІЧ

 

1

   Важко дишуть сіножаті. Під туманом чорною плямою дрімає ліс. На сіножаті прилетів вітерець, щось таєм

  

равї і кобилі, що тут паслась з малим /в в туман і ростав. Кобила перестала ружено послухала і з тривогою подиви--сіру лісову пляму. Задрижало лоша в передранковій холодній млі і щільно притулилось до теплого боку кобили. Навкруги ще все спить.

   Спить нероздільне з туманом небо, спить ліс, заснули вітерці, полохаючі кобилу. Заснуло й молоде лоша у ніг, погрівшись і поссавши молока.

   Тільки кобила не спить, скубучи круг лошати зелену і соковиту траву. Одійде на декілька кроків і знов повертається і прислухається до його рівного і спокійного дихання, підійме голову і тривожно вглядається на ліс. Тихенько форкне і, назираючи за лошам, знов пасеться.

Воно ж у неї перше.

 

2

Ні. Ліс не спить.

   Кроків на півсотні чути, як хором, жалібніше одне другого скавчать голодні вовчата.

   Нічого не ївши ще зранку, пищать і гризуться за висохлі соски вовчиці і тільки ще гірше від краплі рідкого молока почувають голод.

   Тихо скиглить вовчиця і з біллю відкидає вовчат від покусаних,  скрівавлених сосок.

   Вона сама ще голодніша. Облизує свою кров і їй чується чиясь інша смачніша і гаряча молода кров. У вовчиці клубком котиться піна, очі горять, здріга-ється старе пошарпане тіло, худе, але ще повне енергії .

   Зуби, мов чуючи під собою щось смачне, часто клацають, мов у лихоманці.  Вона рішила.

  

   Загнала до ями вовчат і, солодко мріючи, потягнулась, засмаковуючи гарне майбутнє снідання.

Озирнулась  до  ями,   тихо  завила   і   заховалась в

 

 

З

Тихо в лісі.

   Здається, дерева стоять такім муром, що ніхто не перелізе і не обійде кругом, але вовчиця бігла і минала мур, зливаючись з туманом.

   Тільки інколи було ледве чути, як тріщало сухе гілля під її легкими, але дужими ще лапами. Тоді вона зупинялась, гостро нюхала повітря, прислухаючись, і знов бігла.

   Минула ліс і зупинилась на узліссі. Довго і на-впружено вдивлялась в густий туман і хоч не бачила, та нюхом чула смачне гаряче м'ясо, там в непрозорім тумані сіножатів. Серце калатало у її грудях і вогняними цівками розливало кров по її тілу. Пробігла ще і лягла за кущом.

   В сизому тумані маленькою чорною плямою відбивалась кобила...

 

4

   Вовчиця все ближче і ближче.  Ось видно вже їй і лоша.

У вовчиці морочно роздуваються ніздрі, дріжать щелепи і швидко, швидко з силою, але тихо, клацають зуби.. Попадає під них язик і з кінчика капає кров... Знов зупинилась. Стискує міцно зуби. Напружується і... Лежить.

 

Удари серця з'єднались з ударами серця лошати...

Билось серце одно...

Путо до крові врізалось в ноги.

   А голодна вовчиця припала до землі черевом, мо, любовалась, дивлячись на них.

Немов тільки дивилась і не вибирала жертви.

   Ліхтарями заблищали її очі. Зустрілись з очима кобили...

З великими жахливими очима... Напружились ноги...

   Вмить мов щось зламалось - тріснуло і, скиглючи, вовчиця одскочила від кобили. Схопилась і знов догнала.

   Ще зліше кинулась і кигтями шарпнула по ноздрі. Одскочила і шарпнула за бік. І знов закрутились в божевільному танку.

Ноги кобили з свистом і одляском різали повітря.

Вовчиця одскакувала.

   Лоша падало і мнялось під кобилою. Нарешті вискочило з під ніг і прудко побігло.

А ззаду бігла вовчиця,  покинувши кобилу. Кинулась за ними й вона. В'язнула по коліна.

   Вовчиця дігнала і вмить розірвала таке ще молоде лоша.

   Жадібно пила його кров. Одірвала шматок і бігом понесла голодним вовчатам...

  

б

Світає *

За лісом потягнулись по небу червоні смуги, в лісі прокинулись і защебетали пташки. Шипіли гадюки і кидались геть з дороги поволі ідучій з здобиччю вовчиці. З-за лісу зиркнуло сонце. Легше зітхнули сіножаті.

   Танув, розтавав туман, а з ним розтавало і тануло десь далеке таке жалібне іржання кобили...

19 травня 1921 р.

 

В ТЮРМІ

Довгі тюремні весняні ночі.

   Крізь ґрати, в побиті шибки долітає спів соловейка з недалекого міського саду. Б'ється об ґрати і скалками суму, скелями безнадії відбивається в наших грудях.

   В колі ясних зірок з ясно-блакитного неба до нас усміхається місяць. Всміхається і кам'яніє. Освітлює камеру і бачить забруднені, пошарпані стіни, кремезні дубові двері і в них ледве помітну «прозур-ку». Спускає довгі вії і дивиться на долівку. Ми нерухомі.

   Ми наче спимо, але чуємо не тільки мірну ходу вартового по коридору, а навіть шкряботіння полохливої миші.

   Чуємо, як, поспішаючи, до прозурки підійшов вартовий,  і знаємо, що він хотів крикнути:

- Туши вогонь!.. У - голодранці!

   Але побачивши, що то місячне сяйво, злісно спльовує і через декілька хвилин його мірна хода затихає в другому кінці коридору.

Заспівав соловейко.

   Важко і глибоко зітхнули чиїсь груди. Хтось злегка, боячись розбудити немовби сплячих товаришів, перевернувся і ліг на другий бік.

   Хтось здавлено кашлянув, і знову стихло. Тільки невгамовні голодні миші уперто шкряботіли і щось гризли під кривими дірявими дошками.

   Надійшла маленька сіренька хмаринка і закрила край місяця, мляво підповзла велика чорна і грубо закутала його.

В камері стало темно,  як і в коридорі. На дворі пробило півночі. Ще тільки півночі І. . Брязнули ключі.

Йдуть переміняти замки по камерах... ...чи по нас?

Дихання зовсім притихло... Замовкли миші. Перемінили.

Трохи легше зітхнули груди...

Чи довго ж ще будуть переміняти?. .

   А ніч не кінчається! Не встає ласкаве весняне сонечко... 0, як гарно там на волі! Там не так, здається, співає соловейко, там така коротка, коротка морочна ніч.

Там глибоко-легко зітхають груди... А тут?

   Тут тільки опівдні ми бачимо сонечко, тут тільки опівночі ми бачимо місяць.

Мовчи,  соловейко,  мовчи!

Не муч. Не згадуй квітня,  не співай про зорі, не співай про сонце,   що скоро зійде... А сонце зійде!

Соловейко,   ти  вільний.   Буди ж,   буди... Хай встає сонце... Хай просипаються люди. Замовк?

   Замовк, бо там більше за ніч морочну - бо там отруєні її чарами.

Почало розвиднятися.

Загавкали десь далеко собаки. Заспівали півні. Заворушились наші нерухомі фігури. Брязкнули ключі, гримнула засувка і одчинились двері.

В камеру ввійшов начальник і старший доглядач.

-        Вставай!

   -     Угрм... щось буркнув начальник з заспаним лицем і ледве помітними, як осокою прорізаними, очима.

   Немов сплячи, ми стояли вподовж стіни, а доглядач ледве не під ніс тикаючи своїм заскорузлим пальцем, на якому висіла велика низка ключів, гугнявим голосом перелічував: раз, два, три... Начальник довго й уперто подивився на нас і щось записав собі у пам'ятну маленьку книжечку і вийшов вкупі з доглядачем.

   Заскавчала сіпнута нервовою рукою засувка і засунулась. Стукнувся об двері знов повішений замок.

Починалось життя, «при закритих дверях».

   Стали потягуючись і позіхаючи одягатись і мляво перекидатись словами:

-        Ну, як... спалось?..

   -     Спалось та й годі, - відповідалось з виноватим кривим усміхом уст.

- А що снилось?..

- Собака дохла на толоці! Причепився.

   Вибухав голосний регіт, але і в тому щось чулось таке сумне, сумне крізь сльози.

-        А так... Так, товариші, чекає нас толока.

   -     Гей, ти, пророче святий, заціп свою плюватель-ницю. Дай от краще закурити.

Курили, міцно затягуючись, бо тютюну було обмаль.

йаре*В пустили «на прогулку». Небо таке сине, таке ясне.

   Чути, як десь недалеко за стіною шумить полохливе листя, а в нас за брамою так тихо, так тихо. Понад високим муром пролітає геть вітер і тільки кінчиком небаченого крила злегка зачіпає і погойдує мотузок

коло дзвінка і з жахом одлітає, поспішає далі. Вскакує в листя міського саду, ховається там і під їх мелодійне шепотіння і тріпотіння засинає.

Пролетіли, напевно, на поле, цвірінькаючи горобці. - П'ята камера, на роботу!

   Вийшло чотири охоронці, одчинилась брама. Мигнула зелена вулиця, кудись поспішаючі люди і... зачинилась. Уголовні пішли на роботу, а ми тиняємось під муром. Лягаємо поодинці на втовчену землю з маленькою руденькою зів'ялою травицею і дивимось на небо. В голові щось гуде,  кружиться.

   На небі отарками поволі пливуть хмарки, а в голові пливуть, снуються спогади.

Обриваються нитки. Сплутуються. А веретено гуде.

По тілу промайне якийсь відомо-невідомий холодок і зникне. В очах темніє. Стає так тоскно, так моторошно. Сцілиться нитка і знов крутиться і рівно гуде веретено минулого й майбутнього. Терпнуть нерухомі руки, вії робляться важкими, але не спадають, бо очі напружено уперто слідкують за кимось. Багато людей, і ми з ними кудись пливемо. Пливе тюрма. Десь дзвонить дзвіночок,   а  до  нього  пристають   і  дзвонять дзвони. Доганяємо хмарки, що наче стоять нерухомі і ніяк не доженемо їх. Хтось пише небаченою рукою таке щось чудне, не розбірне,  незрозуміле, а смішне... Квітки, квітки. Море квіток!

   Рожеві, голубі, жовті, сині, білі, знов рожеві, і всі посхиляли голівки до землі.

  

тось  у чорному  схиляється  до  квіток,   співає  і

 

гому хтось у чорному схиляється до квіток? Т(© хтось співає і плаче над ними?.. Хтось біжить і топче квіти... Зриває квіти і, зриваючи квіти,  сміється.

Чого він сміється? Навіщо зриває він квіти? Пливемо далі і далі пливемо. За нами пливе сонце.

   Пече, палить і світить, а так холодно, холодно. І світить, а чомусь так темно, темно.

   Унизу важко дихає море. Шелестять, наче листя, сонні хвилі, а на дні ж бухає. Часто бухає, наче грім.

На дні щось булькає, хтось махає крилами. Таке прозоре море.

Махає хтось довгими чорними крилами.

-        По камер-рам!

    Вернулись несподівано з роботи уголовні і, поспішаючи, зашепотіли нам:

   «Чуєте? То не грім... Близько повстання... Чуєте, бухають... і лиш завдяки цьому повернули з роботи... А в городі метушня - пани з паніями не знають, за що хапатись...»

   Сидимо в камері, а за стіною чути далекий відгомін червоних гармат.

- Чуєте,  товариші?..

- Тепер вже з нами панькатись не будуть...

   -     Так, товариші, чекає нас толока, - почав один, не дивлячись на нас, і його тепер слухали, його тепер не перебивали.

      Підемо не сьогодні-завтра ділити панську землю. Вона ж толокує.

'ЦЩіілимо... Засіємо...

Толока вже зорана.

А ми підемо, поділимо і засієм...

   Виросте жито високе... Золоте колосисте жито, і його золоті хвилі розповідають вітру, а візьме таїну на крила і полетить, розповідає людям про сіячів, про спіле колосисте жито і загукає жати... Розповідає й женцям.

Вірте, прийде час жнив...

На голій ще тепер толоці прийде час жнив... А ми слухаємо і мовчимо.

   - Бачте, заховалось за хмари сонечко... Чуєте, грі-мит грім? Піде дощ і пом' якшає земля... Довго не орана толокуюча земля...

- Сьогодні субота...

   - Поки задзвонять до вечерні, нам треба поділити... Підемо, товариші, сонечко сідає... Ми щиро візьмемось до праці... Підемо?

- Підемо...

   День мляво посовується вперед. Хмари укутали сонечко в своє непрозоре рядно, і сьогодні більше воно не зазирало до нас...

   Надвечір всі камери пустили на «прогулянку». Потинялись під муром.

Хтось приніс звістку, що сьогодні...

Всі знали.

   Сміялись душу розриваючим сміхом, хтось завів пісню:

-        Ревуть,  стогнуть по-ори хвилі...

   Всі підхватили, і залунала, вилетіла за мур давня пісня козацтва, сумна невільницька пісня туди до людей... Нащо ж до людей? Наша тиха пісня не збудить їх...

  

«Не почують», - відповіли нам гармати. Скінчену пісню змінила ще сумніша. - Ви жертвою в бої нерівнім лягли... Хтось плакав під ґратками... Хтось плакав над зів'ялими рожевими квітками у чорній одежі з блідим лицем.

   Капали перли-сльози, зітхали квітки і підіймали зів'ялі голівки до лиця в чорному.

   Глянули і засяяли перлистою росою її сліз... Подивились на небо - там не було сонечка, і знов засмучено схілили свої голівки до землі, до толокуючої землі.

Востаннє зітхнули.

Хтось ішов,  ішов по піску,  з роз'ятреними ранами на ногах, і важкі його кроки лунко дзвонили кайдани. Задзвонили до вечерні. Замовкла пісня.

   Від дзвонів летіла зграя звуків надій на щось краще...

Майбутнє???

   Долітала в тюрму, билась об високий мур, розбивалась об ґрати така сумна, така безнадійна.

   Вмить мов по маху якоїсь чарівної палочки всі тихо і молитовно заспівали:

- Вічная пам' ять... Кому це мри співали?.. Вічная пам'ять кому?.. Кому? ? ?

- По камер-рам!.. Полягали мовчки. Не розділись.

   Загуділо веретено, заснувались нитки спогадів. На дворі вітер заспівав тужливу пісню, довгу, довгу.

  

   ґратки падали краплі дощу тихого, сльозливого. олові промайнуло життя, таке ще коротке життя з /сіма маленькими дрібницями, з усіма образами. Ніч снувала сітку павутиння. Густу, міцну, чорну сітку. Застукали... Де? Де застукали? Заскрипіло... Де? Заскрипіло...

Щось горить... Хто горить? За що?... Свічка. Свічки. Хто йде?

   Хто йде з свічками?.. Кого ховають?.. Кого ховають? Чому так багато людей? Дзвонять дзвони... Які... Дзвони??? Замки дзвонять!

   Одчинилися двері в церкву. Будуть справляти вінчання чи... похорон???

-        Похорон... Кому?

   Двері одчинилися до нас... Прийшли і нас звати... Підемо і ми... Дайте ж і нам свічки і ми підемо... і ми будемо...

-        Збирайсь ! .. На толоку...

29 травня 1921 р.

 

МЕНТ

   Витерла заплакані вікна і сіла край столу. Замислилась. Чорні порепані [руки] лащились, обіймали сухе лице з синицями під очима. Жорстко обшарпані стіни ніби прислухались до її думок. Якась болісна, болісна складка стала прогулюватись на губах. Заплигали плечі. Прорвались сльози. Чорні, порепані руки підносили до очей і так мокру тряпку.

  

   Зітхнула. Замовкла. Замислилась. Обшарпані стіни прислухались до її думи і знали, що от-от прийде він. Грюкне дверима і ще немало облупиться крейди. Не раз харкне він на них і ще потечуть брудні патьоки, і важкий горілчаний дух буде пригортатись до сірих облупин.

   Прийдуть зі школи його діти. Такі худенькі, сіренькі, облатані і мовчки зіб'ються на печі. Будуть кашлять і боязко визирати з-за комину. Може, хоч що-небудь мама дасть їсти... бідна мама, все плаче.

   Знають стіни, що вона думає, та мовчки стоять, трохи кривлячись на бік. Мовчки дивляться своїми облупинами.

12 травня 1924 р.


Повертатись до головної сторiнки       

счётчик посещений
© Romario. 2010    rameo@ngs.ru